Снулль вампіра Реджінальда

Олди Генри Лайон

І помилявся.

Площу «закляли» не три, не дев’ять, а чотирнадцять разів кращі професоригеоманти, отримавши за це подяку ректорату. На захисти дисертатів, а точніше, на банкети у зв’язку з успішним захистом сюди з’їжджалося десятків зо три екіпажів – усім знаходилося вільне місце для маневру.

Наступного року тут збиралися звести пам’ятник Нихону Сивочолу.

У співвідношенні 14:1.

– Але от що дивує, – сказав Фортунат Цвях своєму другові дитинства Матіасові Кручеку, сидячи з ним у відкритій ресторації «Граніт наук». – Поряд із центральним входом

в Універмаг стоїть щитдовідник. Неподалік від трьох чорних ходів теж виставлено щити. Ще один щит – он де він, красень, у ресторації. І скрізь, червоним по жовтому, накреслено правила користування нашою чудесною площею. Плюс три чарівні слова, що їх треба вимовити, якщо квапишся. Чому ніхто з приїжджих ніколи не читає ці правила?

– Вони неписьменні, – припустив Кручек, чорніший від хмари.

Сьогодні приват-демонолог, найвизначніший теоретик Реттії, був не в гуморі. Схожий на скриню в сурдуті, він загрозливо нависав над столом. Складалося враження, що віко скрині осьось розчахнуть – і на стіл, на венатора, на підлогу ресторації рине сила-силенна мотлоху, небезпечного для здоров’я відвідувачів.

– Вони ледачі й недопитливі. І взагалі, як на мене, до нас їздить занадто багато всякого люду. Треба дати пораду Його Величності спорудити на кордонах залізну огорожу. От побачиш, Фарте, життя відразу налагодиться.

Матіас допив кухоль темного «Козла», другий за півгодини, і жестом послав служителя по третій. Фортунат, обмежившись одним напівкухлем, несхвально дивився на друга.

– Ти забагато п’єш, Матті. Нещаслива любов?

Тепер уже можна було так жартувати. Агнеса Кручек померла з пологів близько двадцяти років тому, і горе встигло пригаснути, а згодом стати смутним спогадом.

– Нудьга, – коротко кинув Кручек.

– Причина?

– Недовершеність світу.

– Ага, так і запишемо: без причини.

– Без причини навіть біс не вплодиться. Фарте, я телепень. Я нездара. Я цілковите й остаточне ніщо. Я нездатен навіть напівемпірично розрахувати дисоціацію корпускули флогістону в синглетному стані. Я – сором держави, і не треба мене переконувати…

– Гаразд, – погодився мисливець на демонів. Він теж при здоровому глузді не взявся би за розрахунок дисоціації флогістону. А примхи теоретика, який завжди вередував під час розумового застою, встиг вивчити до дрібниць. – Домовилися. Ти – ніщо.

– Сам ти ніщо, – мляво, а головне, поза всякою логікою огризнувся друг дитинства. – Хвала небесам, завтра на світанку я виїду до Брокенгарца. Дорога зцілить мене. І я повернуся оновленим.

– Стривай! Матті, благаю, повтори ще раз, що ти сказав! Ти їдеш до Брокенгарца?

– На жаль.

Ні, логіка явно уникала Кручека.

– Навіщо? Обслуговувати Вальпургіналії?!

Жахне видіння відвідало Фортуната Цвяха. Радники курфюрста Леопольда припустили фатальну помилку. І замість одного з дванадцяти венаторів до Парної Дюжини було запрошено найсумирнішого та найневиннішого приват-демонолога, доцента Універмагу, сфінкса кабінетів і грифона колоквіумів. Треба негайно повідомити, пояснити, відновити статус-кво…

– Які ще Вальпургіналії?

Служитель приніс замовлення. Кручек виразно помахав кухлем, демонструючи своє ставлення до Вальпургіналій, і припав до живлющої вологи. Коли він одірвався від пива, його вуса й борода були в піні й робили Кручека схожим на нерпеса, морського звіра-оракула.

– Я їду до Брокенгарца на запрошення місцевої Палати міри й ваги. У них днями помер магеталон. Ну, цей, котрий чиста одиниця. У Брокенгарці схибнулися на еталонізації…

– Від чого помер?

– Від старості! І тепер треба обчислити новий еталон. Десять кандидатів уже відібрано, залишилося зробити остаточну звірку. У курфюршестві немає фахівців потрібного рівня. Обербургомістр звернувся з проханням у ректорат Універмагу, ректор дав згоду й велів провести жеребкування серед доцентури… Одним словом, їду я.

– Тобі випав жереб?

– Я зголосився сам. Хочу розвіятися.

Фортунат полегшено зітхнув. Поперше, жодної помилки. Подруге, чотири дні дороги до Брокенгарца будуть куди веселіші, якщо їхати не самому, а в гарному товаристві.

– Влаштуємо парубоцьку вечірку? – сміючись, запропонував мисливець на демонів. – Дамо жару?

Відомий теоретик, нині – втілення світової скорботи – кивнув.

– Влаштуємо. І дамо. Якщо на трьох, то чого не дати?

– Чому на трьох?

– Тому що нас буде троє. Ти, я та головний скарбівничий Реттії.

Допивши кухля, вередливий приват-демонолог гепнув ним об стільницю й оголосив підсумок:

– Троє в кареті, не рахуючи ескорту.

* * *

– Отже, – мовив скарбівничий Август Пумпернікель. – Розумію. Доповісте Його Величності: завтра зранку я вирушаю до Брокенгарца.

Відпустивши лейб-скорохода, який приніс винятково важливу депешу, він опустився в крісло. Поряд, на ломберному столику, стояла чаша з крижаними скалками та набір лобових пов’язок. Але скарбівничий не поспішав охолоджувати палаючий розум.

Крайній засіб підожде.

Стан справ бентежив його невизначеністю. Випускник Академії Малого Інспектруму, улюбленець скопціварифметів, він торопів, коли ситуація не дозволяла точно обчислити співвідношення «за» і «проти». Востаннє Пумпернікель наразився на аналогічну проблему в Академії. Завершивши вісімнадцятирічний курс навчання, він вагався, що обрати: почесне оскоплення й кастрацію та місце на кафедрі вищого множення – чи світську кар’єру, яка дозволяє стати рівнею сильним світу цього.

Коли тобі нема ще й двадцяти, оскоплення – потужний аргумент. Світська кар’єра перемогла, чисте мистецтво відступило в тінь. На прощання арифмети попередили талановитого вихованця: вагання мають здатність повторюватися, поки одного разу не стануть загрозою цілісному розумові. Саме оскоплення дозволяє приборкати шал пристрастей, звівши життя до насолоди чистою гармонією чисел.

– Ти ще повернешся, – казали наставники.

Їхня правда – Август Пумпернікель знав це. Наразившись на невизначеність, він ще більше переконувався, наскільки вони мають слушність. Але повертатися до Малого Інспектруму не поспішав.