Собака Баскервілів
Шрифт:
— Боже мій! — вигукнув Холмс. — Та це спанієль! Бідолашний Мортімер більше ніколи не побачить свого улюбленця. Ну що ж, гадаю, тепер острівець відкрив нам усі свої таємниці. Сховати собаку було неважко, а от спробуйте змусити його мовчати! Звідси й долинало це виття, від якого людям навіть удень ставало моторошно. За нагальної потреби Степлтон міг би перевести собаку до хлівця, ближче до будинку, але на такий ризик можна було піти тільки найкритичнішої миті, розраховуючи на близьку розв’язку. А от ця паста в бляшанці — та сама речовина, що світиться, якою він змащував свого пса. На цю думку його наштовхнула легенда про дивовижного собаку Баскервілів, і в такий спосіб він вирішив позбутися сера Чарльза. Тепер не дивно, що злощасний каторжник із лементом кинувся навтьоки, коли таке страховисько вискочило на нього з темряви. Так само вчинив і наш друг, та й ми самі були
Розділ XV
Озираючись назад
Був кінець листопада. Непогожого вечора ми з Холмсом сиділи біля розпаленого комина в кабінеті на Бейкер-Стріт. Із часу трагедії, що завершила нашу поїздку в Девоншир, мій друг устиг розслідувати дві дуже серйозні справи. У першій з них йому вдалося викрити полковника Епвуда, причетного до скандалу, що розгорівся за картярським столом у клубі «Патрицій», у другій — повністю зняти з нещасної мадам Монпансьє інкримінацію в убивстві пасербиці, молоденької мадемуазель Карер, яка, як відомо, півроку потому з’явилася в Нью-Йорку, де вдало вийшла заміж. Після успішного завершення двох таких складних і серйозних справ Холмс був у чудовому гуморі й, користуючись цим, я вирішив вивідати у нього деякі подробиці загадкової Баскервільської історії. Я терпляче чекав своєї години, знаючи, що Холмс не любить тримати в голові одразу по кілька справ і що його ясний, логічний розум не відриватиметься від поточної роботи заради спогадів про минуле.
У ці дні в Лондоні саме були сер Генрі й доктор Мортімер: вони готувалися до далекої подорожі, яку лікарі призначили баронетові для зміцнення розхитаної нервової системи. Ранком друзі навідалися до нас, тож у мене був чудовий привід почати розмову на потрібну тему.
— З погляду людини, що йменувалася Степлтоном, події розгорталися наче по писаному, — почав Холмс, — але нам усе це здавалося надзвичайно складним, оскільки ми не мали тоді анінайменшого уявлення, чим він керувався у своїх діях, і знали тільки деякі факти.
Відтоді я мав дві розмови з місіс Степлтон, і все стало на свої місця. Гадаю, що тепер загадок немає. Можете подивитися мої нотатки по цій справі в картотеці під літерою «Б».
— А може, ви викладете хід подій просто по пам’яті?
— Залюбки, хоча й не впевнений, що згадаю всі подробиці. Коли зосередишся на чомусь одному, минулі міркування вивітрюються з голови. Адвокат, який назубок знає свою чергову справу й ламає через неї списа в суді, за два тижні забуває геть усе. Так і в мене: кожне нове розслідування витісняє з пам’яті попереднє, і мадемуазель Карер своєю персоною затулила в моїй свідомості Баскервіль-Хол. Можливо, завтра переді мною постане наступна загадка, яка, у свою чергу, замінить чарівну француженку й шулера Епвуда. Але я все-таки постараюся викласти вам усю цю історію, а якщо я щось забуду, ви мені підкажете.
Наведені довідки остаточно переконали мене, що фамільний портрет не брехав і що ця людина справді з роду Баскервілів. Він виявився сином того Роджера Баскервіля, молодшого брата сера Чарльза, якому довелося тікати в Південну Америку, де він одружився, і після нього залишився син, який носив батьківське прізвище. Цей відомий вам молодик одружився з такою собі Беріл Гарсіа, однією з красунь Коста-Ріки, витратив державні гроші й, змінивши прізвище на Ванделер, утік до Англії, де незабаром відкрив школу в східній частині Йоркширу. Цей рід діяльності він обрав тому, що зумів скористатися знаннями й досвідом одного вчителя, з яким познайомився дорогою. Але його компаньйон, Фрезер, мав останню стадію сухот і незабаром помер. Шкільні справи йшли дедалі гірше, а закінчились і зовсім безславно. Подружжя Ванделер вирішило змінити прізвище і відтоді вони почали йменуватися Степлтонами. Надалі Степлтон разом із залишками
Тепер ми дійшли до того періоду його життя, який виявився настільки цікавим для нас. Ця людина, очевидно, дізналася, що між ним і великим маєтком стоять усього два життя. Коли він зібрався до Девоншира, його плани були, мабуть, ще досить невиразними, але недобрий задум вже визрівав — недарма ж він із самого початку видав свою дружину за сестру. Думка скористатися нею як принадою опанувала ним одразу, хоча він, можливо, ще й не уявляв собі, як усе складеться надалі. Він мав мету — одержати маєток; заради цього він був готовий іти на будь-який ризик. Отже, спочатку треба було оселитися якнайближче до Баскервіль-Холу, а потім зав’язати дружні взаємини з сером Чарльзом та з іншими сусідами.
Баронет сам розповів йому переказ про собаку й у такий спосіб ступив на свій смертний шлях. Степлтон, як я його називатиму, знав про те, що в старого хворе серце й що сильне потрясіння може вбити його. Все це він чув від доктора Мортімера. Окрім того, йому було відомо, що сер Чарльз — людина марновірна і надає цій похмурій легенді неабиякого значення.
Меткий розум Степлтона негайно підказав йому спосіб, у який можна вбити баронета й залишитися самому поза підозрами.
Вже маючи план дій, Степлтон узявся до його здійснення зі всією витонченістю, властивою його натурі. Пересічний злочинець задовольнився б звичайнісіньким злим собакою, але Степлтона осяяла геніальна думка — зробити з нього виплодка пекла. Він купив цього пса в Лондоні у Росса й Менґласа, на Фулхем-Роуд, вибравши найбільшого і найлютішого з-поміж усіх. Потім приїхав з ним у Девоншир північною лінією і зробив чималий гак пішки через болота, щоб непомітно провести звіра додому. Під час своїх екскурсій по метеликів він знайшов шлях углиб Ґрімпенської твані, а надійнішого місця для собаки годі й придумати. Він посадив його там на ланцюга і зачаївся до слушної нагоди.
Але така нагода довго не траплялася: сера Чарльза не можна було виманити вночі за межі маєтку. Степлтон не раз підстерігав старого, тримаючи собаку напоготові, але марно. От під час цих марних блукань болотами він, точніше, його спільник і втрапив на очі комусь із тамтешніх фермерів, і легенда про дивовижного пса отримала нове підтвердження. Тоді Степлтон поклав усі сподівання на дружину, але цього разу вона виявила несподівану впертість. Місіс Степлтон категорично відмовилася пускати в хід свої чари проти старого, знаючи, що це може його вбити. Ні погрози, ні навіть — на жаль! — побої, ніщо не допомагало. Вона не хотіла брати участі у чоловікових підступах, і на якийсь час Степлтон виявився в глухому куті.
Але вихід із цього глухого кута було знайдено. Сер Чарльз перейнявся дружніми почуттями до Степлтона й послав його як свого посередника до місіс Лаури Лайонс. Видавши себе за нежонатого, той звабив цю нещасну жінку й дав їй зрозуміти, що одружиться із нею, якщо вона доможеться розлучення. І незабаром з’ясувалося, що треба діяти негайно: сер Чарльз зібрався до Лондона за вимогою доктора Мортімера, з яким Степлтон для годиться погоджувався. Не можна було втрачати жодної хвилини, жертва могла вислизнути. Степлтон змусив місіс Лайонс написати серові Чарльзу листа, в якому вона благала старого дати їй можливість побачитися із ним напередодні його від’їзду з Баскервіль-Холу. Потім він під пристойним приводом умовив Лайонс не ходити на побачення, і от вона, очікувана нагода.
Повернувшись увечері з Кумбі-Тресі, Степлтон устиг збігати по собаку, намастив його тією фосфорною сумішшю і привів на те місце, куди повинен був прийти старий. Собака, нацькований хазяїном, перескочив через хвіртку й помчався за нещасним баронетом, який із криками побіг тисовою алеєю. Уявляю собі, яке це було страшне видовище! Навкруги темрява, і в цій темряві за тобою мчить щось величезне з мордою, яка світиться, й очима, немов смолоскипи. Серце в баронета не витримало, і він упав мертвим у кінці алеї. Собака нісся за ним вузькою смужкою дерну, і тому на доріжці не залишилося ніяких слідів, крім людських. Коли сер Чарльз упав, собака, можливо, обнюхав його, але мерця торкатися не став і втік. Саме ці сліди й помітив доктор Мортімер. Степлтон покликав свого пса й поквапився повести його назад, углиб Ґрімпенської трясовини. Таке походження цієї загадки, яка спантеличила поліцію, переполошила всіх околишніх мешканців і, нарешті, була представлена на наш розгляд.