Солодка Даруся
Шрифт:
Дримби були не лише інструментом забави, але й чи не єдиним зарібком для Івана, а Цвичок — чи не єдиним майстром від дримби на всі довколишні гори.
Сказати, що навіть тут, у горах, було багато охочих грати на дримбах [2] — не скажеш, бо час якийсь настав гейби не для веселості: все рідше можна чути троїсту музику, а густіше — таки трембіту, але Іванові дримби користувалися попитом, і то — частіше, ніж дримби тих поодиноких умільців, що іще мали сміливість конкурувати із Цвичковим виробництвом.
2
Дримба —
Цвичковий інструмент купували то для шкіл, то для сільських клубів, де по неділях збирали так звані ансамблі дримбарів і пиляли на дримбах, як на цимбалах.
Тутешню екзотику — одежу, писанки, співи і танці, — час від часу возили в область на телебачення, на фестивалі, чи просто перед начальством показувати.
Так що все одно потреба у дримбах — хоч і не значна — існувала завжди.
Але ніхто, навіть найбільший артист, не може у дримбу грати так смачно, як будь—котра гуцулка, роздобріла від своїх потайних знань і явного досвіду.
Гуцулка сяде собі в залиту сонцем траву на горбі чи десь під смерекою — і світ її не колише: перебирає пальцем дримбу, і ані Букінґемського палацу їй не треба, ні мужа, ні любаса, ані горілки.
Білі овечки пасуться у трав'яному ліжникові та дзвінками подзвонюють, ніби дають знак із самого раю.
Срібні від сонця яструби висять над головою.
Легкий вітер голівки трав колише.
Вселенська тиша стоїть над горами — долами.
І хочеться або вмерти, або співати.
Файно.
Ото котра молодиця любить дримбу більше, ніж веретено, веде очима за Цвичковою торбою пильніше, аніж за чоловічими штанами: чекає, поки Іван розкладатиме десь на автостанції чи просто під парканом нові дримби.
Дехто, правда, з молодиць гейби трохи встидається таки так просто виказувати свою хіть до дримби, то такі спершу питали в Івана нових ножів чи напильників, але очі між залізним крамом завжди шукали дримбу, тіло якої нагадує тіло дорідної жінки.
Хтозна… може, у дримбі жінки і справді пізнавали себе: до часу байдужих і лінивих, аж поки не візьмеш їх у руки, а вже як візьмеш — то почуєш такі соковиті переливи і тонкі зойки, що зайдеться тобі серце і плачем, і співом одночасно, і не зрозумієш, де ніч, а де сонце, бо лише жіноче тіло так розкішно здригається від ласки, як тіло дримби від пальців…
Отож сільські молодиці купували — хто потайки, хто відкрито — Цвичкові дримби, хіба що лиш не цілували його в руку від утіхи, що мають забавку, яка нагадує їм самих себе…
А що посмішкувалися над Іваном Цвичком — так то не дивно: у цім краю посміювалися над усіма.
– Петре, а десь'те купили такі штани, чи не до церкви на пролюд? Чи не від Цвичка моду переймили?
– Чуєте, Йванихо, а що у вас такий вигляд, як би вас Цвичок цеї ночі обертав?
…Іван був малоговірливий про все на світі, окрім дримби й заліза, з якими говорив і язиком, і руками. До того ж мав вроджену ваду: прирослий до піднебіння язик — і через те його мова нагадувала торохтіння підводи по сільській вулиці… Може, тому й не любив пускати слово на люди. А може, не дуже й людей любив, а лиш — роботу для них. Хтозна?
Жив, де доведеться: заночовував на автостанціях, у дзвіницях, улітку — в придорожних оборогах. Дехто із сільських ґаздів іноді наймав Івана траву косити або дрова колоти, але він до роботи на чужих обійстях не мав великої охоти. Тому завжди між сільським роботодавцем і Цвичком відбувалася приблизно однакова розмова:
– А чи не прийшов би ти, Іванку, в понеділок до кошіння? Трави перестоюють, а косаря найти трудно.
– У понеділок? — лінькувато перепитував Цвичок. — Понеділок, ґаздику, тяжкий день. Хоч узимі, хоч уліті. Так що понеділок відпадає. А травам нічо не буде до самої смерти.
– Ну, то приходи, любий Іванку, у вівторок.
– Е—е–е, ні, вівторок — напасний день. У дорогу у вівторок іти не можна. А кошіння — то також дорога.
– А в середу?
– Середа — пісна днина. А я люблю рибу. У вас риби може не бути. А як є, то не така, як треба. Так що не спішіть у середу косити. Або косіть без мене.
– Іване, то прийдеш у четвер?
– У четвер точно що ні. У четвер маю голитися. То також велика робота. А там, дивіться, вже п'ятниця. А в п'ятницю кликали в Петраші на весілля молодого збирати до шлюбу. В суботу маю йти до молодиці. А на це також довгі збори. Так що, вибачєйте. Може, прийдіть мене наймати до кошіння на той тиждень. Але не з понеділка, бо понеділок — тяжкий день…
Той, хто був свідком такої довгої бесіди з Іваном Цвичком, вважайте, був щасливою людиною. Бо решта не могли похвалитися тим, що чули від нього більше, ніж дві—три слові.
Зрідка Іван приставав жити до котроїсь молодиці. Але приставав не надовго, і в одному і тому ж селі не приставав ні до кого. І більше, як два місяці, його не затримала ані одна. Якщо Іван вимивав хороми чи ґанок і стелив мокру ганчірку перед порогом, — це означало, що він дякує цій хаті і її ґаздині, і йде собі далі, куди ведуть очі.
Через те мало хто хотів приймати Цвичка для життя. Переночувати — будьте ласка, але не більше. Та й по правді сказати, сільські молодиці, ті, що були справді гонорові, чи такими себе вважали, гидували неклейдоватим, нехарапутним чоловіком, що людською мовою означало не дуже спритним, невдатливим, нефортунним. А котра наважувалася перервати свою сиротинську судьбу Іваном, чи вкусити солодощів а хоч би й з дурнуватим, а все ж — чоловіком, надовго удостоювалася насмішкуватих кпинів більш удатливих і щасливих.
– Щось ви такі, Василинко, як би дві ночі коло Цвичка оберталися…
– Думаю, Парасочко люба, що вам би одної ночі стало, аби мати такий вид, бо ви би дві ночі коло Івана не витримали, якби лиш захотів вас… але, видите, не хоче… не смакуєте йому, певно. Так що лиш хіба що думайте, як мене Цвичок вночі обертає…
– А не чули'сте, Гафійко люба, це правда, що Їлена законилася цеїночі Цвичком?
– Ну, не всім же, Варварко, ходити до причастя лиш до церкви. Коли не коли — й грішного тіла можна вкусити. Але чого би то вам про Ілену дбати, коли вона п 'ять років удовує?! А ви, кажуть люди, і не вдовиця, і в церкві на причасті буваєте, а гріха з чужими чоловіками не сторонитеся.