Соляріс
Шрифт:
Та коли одну проблему вдавалося якоюсь мірою розв’язати, на її місці,— як це згодом не раз бувало з планетою Соляріс,— поставала інша, ще неймовірніша.
Дослідження показали, що Океан діє зовсім не за принципом наших гравітаторів (зрештою, це було б і неможливо), а здатен безпосередньо моделювати метрику часу — простору, що, до речі, призводить до відхилень при вимірюванні часу на одному й тому самому меридіані планети. Отже, Океан у певному розумінні не тільки знав теорію Ейнштейна — Бові, але й міг використовувати її висновки (чого не можна сказати про нас).
У науковому світі це відкриття викликало справжню бурю, чи не найсильнішу в нашому столітті. Всіма визнані непохитні теорії розсипалися на порох, у науковій літературі з’явилися досить-таки єретичні статті, а альтернатива «геніальний Океан» чи «гравітаційні драглі» розпалила уми.
Усе це відбувалося десь за півтора десятка років до мого народження.
Другий том Х’юза і Ейгеля, який я гортав майже машинально, починався з систематики, такої ж оригінальної, як і кумедної. Класифікаційна таблиця рекомендувала по черзі: тип — політерія (Polytheria), порядок — одноклітинні (Syncytialia), клас — метаморфні (Metamorpha).
Немовби нам було відомо хтозна-скільки представників цього виду, тимчасом як насправді існував тільки один — щоправда, вагою в сімнадцять більйонів тонн.
Під пальцями в мене шелестіли кольорові діаграми, графіки, дані спектральних аналізів, які демонстрували характер і перебіг основного обміну та його хімічні реакції. Що далі я заглиблювався в товстенний том, то більше математики з’являлося на крейдяних сторінках; так нібито наші відомості про цього представника класу метаморфних, який лежав, повитий темрявою ночі, що тривала тут чотири години, за кількасот метрів під сталевим днищем станції, були вичерпні.
Насправді ж не всі вчені ще дійшли одностайної думки про те, чи Океан «істота», а тим більше чи можна вважати його розумним. Я поставив грубий том на полицю й узяв наступний. Він поділявся на дві частини. У першій викладалися протоколи незліченних експериментів, метою яких було встановити контакт з Океаном. У мої студентські роки ці спроби — я це дуже добре пам’ятаю,— породили силу-силенну анекдотів, жартів та дотепів; здавалося, навіть середньовічна схоластика в порівнянні з тими нетрями, в які завела вчених ця проблема, була ясніша й доступніша. Друга частина тому, яка налічувала майже тисячу триста сторінок, містила самі тільки бібліографічні відомості про досліджувану тему. Сама ж література з цього питання, мабуть, не вмістилася б і в кімнаті, де я сидів.
Перші спроби встановити контакт з Океаном було зроблено з допомогою спеціальних електронних апаратів, які трансформують імпульси, посилаючи їх в обох напрямках, причому сам Океан брав активну участь у конструюванні цих апаратів. Проте вся робота виконувалася наосліп. Що означало — «брав участь»? Океан модифікував певні вузли занурюваних у нього приладів, внаслідок чого мінялися записувані ритми розрядів, прилади фіксували незліченну кількість сигналів, схожих на уривки якихось складних викладок вищого математичного аналізу. Але що все це означало? Може, це були дані про тимчасове збудження Океану? Може, імпульси, які десь далеко, за тисячі миль від місця дослідження, спричинюють його велетенські утворення? Чи, може, перекладені на недоступну електронну мову вираження його одвічних істин? А може, його мистецькі твори? Хто ж міг це знати, якщо реакція на той самий подразник жодного разу не була однакова? Якщо на одне подразнення він відповідав вибухом імпульсів, що мало не розносив на друзки всю апаратуру, а на друге, таке ж самісіньке,— глухим мовчанням? Якщо жоден дослід не можна було повторити? І все ж таки здавалося, що від розшифрування цієї лавини записів, яка безперервно наростала, нас відділяє тільки один крок, тим більше, що з цією метою було створено спеціальні електронні мозки, здатні так переробляти цю інформацію, як досі ще ніколи не перероблялося. Справді, деякі результати вдалося одержати. Океан — джерело електричних, магнітних, гравітаційних імпульсів — розмовляв мовою, схожою на мову математики; деякі сплески його електричних розрядів можна було класифікувати, користуючись дуже абстрактними сферами земного математичного аналізу, теорією множини; там з’являлися гомологи структур, відомих із тієї галузі фізики, яка з’ясовує взаємозв’язок енергії і матерії, скінченних і нескінченних величин, часточок і полів. Усе це дедалі більше переконувало вчених, що перед ними — мисляче чудовисько, щось на зразок велетенського протоплазматичного моря-мозку, який безмежно розрісся, оперезав усю планету й бавить час у небачених за своїм розмахом теоретичних розміркуваннях про суть усього сущого, а все те, що вловлюють наші апарати, — тільки незначні, випадково підслухані уривки цього правічного, глибинного монологу, який перевищує всяку можливість нашого розуміння.
Так думали математики. Їхні гіпотези одні трактували як вияв зневаги до людських можливостей, як схиляння перед чимось, чого ми ще не розуміємо, але що можна зрозуміти як спробу воскресити давню доктрину ignoramus et ignorabimus; інші ж вважали, що все це шкідливі й марні балачки,
А ще інші… Словом, дослідників і точок зору була незліченна кількість. Утім, крім спроб налагодити контакт, були й інші проблеми соляристики, де спеціалізація зайшла так далеко, особливо за останню чверть століття, що солярист-кібернетик насилу міг зрозуміти соляриста-симетріадолога. «Як же ви можете порозумітися з Океаном, коли не здатні зрозуміти один одного?» — якось жартома запитав Вейбеке, котрий у мої студентські роки керував Інститутом; у цьому жарті була велика доля правди.
І все ж таки Океан не випадково віднесли до класу метаморфних. Його рухлива поверхня могла давати початок найрізноманітнішим, не схожим ні на що земне формам, причому цілеспрямованість — адаптаційна, пізнавальна чи будь-яка інша — цих інколи бурхливих спалахів плазматичної «творчості» лишалася цілковитою загадкою.
Ставлячи назад на полицю том, такий важенний, що мені довелося підтримати його й другою рукою, я подумав, що наші відомості про Соляріс, які заповнюють бібліотеку,— власне, непотрібний баласт, кладовище фактів; що ми вже сімдесят вісім років, відколи почали їх нагромаджувати, тупцюємо на місці, навіть гірше — вся праця цих років, як виявилося, була надаремна.
Наші точні відомості складалися тільки з заперечень. Океан не користувався машинами й не будував їх, хоч за певних обставин, можливо, був здатний на це — іноді він копіював частини деяких занурених у нього апаратів, але робив це тільки в перший і другий рік ваших дослідницьких робіт; потім вів ігнорував усі наші спроби, хоч як терпляче ми їх повторювали, ніби втратив будь-який інтерес до наших пристроїв і виробів (а отже, й до нас самих). Океан не був наділений,— я перелічую далі наші «негативні відомості»,— ні нервовою системою, ні клітинами, ні структурою, близькою до білкової; він не завжди реагував на подразники, навіть дуже сильні (так, наприклад, Океан повністю «проігнорував» катастрофу допоміжного ракетного корабля другої експедиції Гізе, який упав з висоти трьохсот кілометрів на поверхню планети й знищив вибухом своїх атомних двигунів плазму в радіусі півтори милі).
Поступово в наукових колах, особливо в тих, що належали до керівництва Інституту, «справа Соляріс» почала трактуватися як «справа безнадійна», тож серед них в останні роки залунали голоси, що вимагали скоротити дотацію на подальші дослідження. Про повну ліквідацію станції поки що ніхто не наважувався заговорити — це було б відвертим визнанням поразки. Хоч дехто в приватних розмовах і висловлював думку, що тепер найголовніше — цє якомога «з честю» припинити «аферу Соляріс».
Проте для багатьох, особливо для молодих, «афера» ця поступово ставала чимось на кшталт випробування власної вартости. «По суті,— казали вони,— йдеться про ставку, набагато більшу, ніж вивчення соляріанської цивілізації,— про нас самих, про межі людського пізнання». Певний час популярним був погляд (його старанно поширювали газети), начебто мислячий Океан, що омиває планету Соляріс,— це велетенський мозок, який випередив у своєму розвитку нашу цивілізацію на мільйони років, начебто це «космічний йог», мудрець, утілене всезнання, начебто він давно вже зрозумів марність усякої діяльності й тому на всі наші спроби налагодити з ним контакт відповідає мовчанкою. Та це був хибний погляд, бо живий Океан діяв — і ще й як! Щоправда, він діяв інакше, ніж уявляли собі люди: не будував ні міст, ні мостів, ні літальних машин, не пробував ні подолати простір, ні переступити його (що, на думку декого, було неоціненною перевагою людини перед ним). Зате він займався тисячократним перетворенням — «онтологічним аутометаморфозом» (уже чого, а вчених термінів на сторінках соляристичних праць не бракувало!). З другого боку, в того, хто наполегливо намагався осягнути найрізноманітніші відомості про Соляріс, складалося враження, що перед ним уламки інтелектуальних конструкцій, можливо, навіть геніальних, безладно перемішані з утвореннями, які є наслідком цілковитої глупоти на грані божевілля. Через те, як антитеза концепції «Океану-йога» виникла теорія «Океану-дебіла».
Ці гіпотези воскресили й оживили одну з найдавніших філософських проблем — проблему взаємовідношення матерії і духу, свідомості. Треба було мати неабияку сміливість, аби першому,— як це зробив Дю-Хаар,— визнати, що Океан наділений свідомістю. Ця проблема, котру дехто з учених відразу ж потрактував як метафізичну, стала темою майже всіх дискусій і суперечок. Чи можливе мислення без свідомості? І водночас чи можна процеси, які відбуваються в Океані, назвати мисленням? Чи можна вважати горою велетенський камінь, а планетою — велетенську гору? Звичайно, цими термінами можна користуватися, але нове співвідношення величин виводить на сцену нові закономірності й нові явища.