Сонячна машина
Шрифт:
— Для чого ж вам убивати його, дитинко?
— Для того, щоб визволити сестру з неволi. Розумiєте?
— Розумiю, Трудо.
— I згоджуєтесь?
— Згоджуюсь.
— I сховаєте?
— I сховаю.
— I не боїтесь?
— I не боюсь
Труда скоса, пiдозрiло й загрозливо оглядає чорно-срiбну чепурну голову з пукато-ласкавими, тихо-розумними очима.
— Давайте сюди револьвер.
Душнер охоче спокiйно подає револьвер. Труда ховає його в торбинку й знову пильно звертає скоса очi на лицаря: здається, вiн таки серйозно
Душнер цiлком серйозний, коли з ненабитого револьвера можна вбити людину, то в такому випадку пан барон нехай нарiкає вже на надприроднi сили, яким для чогось екстрене потрiбне його життя. Вiн же зробив усе, що сила зробити земнiй iстотi, яка має дiло з такою неземною iстотою, як ця дорога смуглява дитина.
Авто нарештi доплентується до будинку барона! (I будинок теж така сама стара, сiра ропуха, як i його хазяїн!) Душнер слухняно, покiрно лишається чекати на вбiйницю, щоб одвезти її у схованку. А Труда, рiшуче тримаючи торбинку з револьвером у руцi, входить у дiм. (Як тiльки стрiляються з тих револьверiв? Щось там десь треба надушити чи пiдняти. Ну, та вже видно буде!).
У холi її зустрiчає сам барон. Лиса жовта голiвка звареної курки на довгiй курячiй шиї перебiльшено поштиво схиляється, на синеньких устах уїдливо-iронiчна посмiшка. Вiн дуже радий зустрiти високошановну, надзвичайно шановну гостю в своєму домi. Величезна честь її вiзиту дає йому незрiвнянну нi з чим насолоду й щастя.
— Пане бароне, я хочу говорити з моєю сестрою. Чуєте? Коли ви збираєтесь ховати її вiд мене й…
О господи! Вiн хоче ховати? Надзвичайно шановна гостя гадає, що вiн такий страшний егоїст — не хоче подiлитися цим щастям iз своєю дружиною? Нiколи в свiтi! Будь ласка. Сестра нетерпляче, з тремтiнням чекає.
— Але вас я прошу звiльнити нас од вашої присутностi.
— З величезним сумом скоряюсь вашiй волi.
Фе, яка бридка, мерзенна iстота! Як вона похрускує своїми паскудними жовто сiрими пальцями.
Фрiда дiйсно жде сестру в своїй спальнi. Дивно. Ну, розумiється, зовсiм не хора. стоїть на ногах, одягнена, а вийти назустрiч не могла Жаба, звичайно, не пустила.
Труда щiльно зачиняє за собою дверi, замикає їх на ключ, а тодi вже, труснувши мережаною пiною капелюша, весело прямує до сестри. Нi, Фрiда таки, здається, справдi нездужає: вигляд якийсь розгублений, блiдий, очi широченнi, непокiйнi.
— Ти що, Фрiдусь, дiйсно нездужаєш? Добридень.
— Так, я трохи… той… Сiдай, будь ласка.
А сама так само стоїть, спираючись усiєю рукою об стiл — щоб не впасти, чи що? — i широченними, напруженими очима спотикається об Труду, зараз же вiдстрибуючи вбiк.
— Ну, сидiти нема часу. Ти пригоiувалась?
— До чого?
— Ну, господи, «до чого»! До волiї. Я маю грошi. Розумiєш? Можеш покликати сюди свого здохлятину й заявити йому, що свiй тестамент i своє майно вiн може переписати на ту iдiотку, яка за це схоче жити з ним.
Фрiда починає чогось трудно дихати, якось
— Я, Трудо, не можу… з тобою їхати.
— Не можеш?! Чому?!
Фрiда спускає очi й перестає корчити пальцi.
— Тому, що ти… зробила страшно негарно. Твiй учинок такий ганебний, що… що я дивуюсь, як ти можеш мене кликати з собою.
Труда вся затихає. Вишневi опуклi губи стають висхлi, сiрувато синi, бiля вуха виразно видно синю родинку, подiбну до довгастої крапельки чорнила. Фрiда ж смiливiше пiдводить свої очi тiльки но зробленої ляльки.
— Ти ославила наше iм'я такою ганьбою, що я… що тебе нiхто до себе не може прийняти. Ти викреслила себе з грома дянства. I ти хочеш, щоб я теж?.
Труда мовчить i пильно, важко, невiдривне дивиться в ди тяче лице з величезними очима, над якими сьогоднi хвилясте, виразно пушиться загониста зачiска.
— Папа лежить хорий. Мама в такiм одчаю, що… Адольф нахваляється арештувати тебе й вислати з Берлiна. Всi знайо мi жахаються вiд самого твого iменi. Бачиш, що ти наробила? Це страх, що ти наробила, Трудо!
Труда вперше бачить цю маленьку гарненьку жiночку з кри хiтним ротиком, який так строго й повчально тепер складений. Вона пильно, з хмарною цiкавiстю розглядає її.
— Та-ак? А як я це «наробила» ради тебе, що тодi?
— Ради мене!! Оце маєш! З якої речi!!
— З такої, що ти благала. Ти сама нахвалялась убити й взагалi на все пiти, щоб визволитись…
— О боже, чого не говориться в таких випадках! Але коли б я знала, що ти можеш пiти на такий страшний сором, я б нiколи й слова тобi не сказала. Ради мене! Оце тепер я винна. Ти сама весь час мрiяла про волю. А тепер уже через мене. Розумiється!
— Значить, ти не потребуєш моєї допомоги! Нi? Волiєш у цiй смердючiй ковбанi з жабою далi жити! Добре! Бувай. Але цим разом дивись, Фрiдо, до мене бiльш не прибiгай. Чуєш?
Труда рвучко повертається, iде до дверей i шарпає їх. Вони замкненi.
— Ага, твоя жаба замкнула нас! Вона, розумiється, пiдслухувала.
— Та ти ж сама замкнула дверi!
Труда гнiвно вiдмикає й виходить. У сусiднiй хатi, похрускуючи пальцями, низесенько вклоняючись, зустрiчає її барон. Надзвичайно шановна гостя вже вiдходять! Так швиденько? Так скупо ощасливили своєю цiнною присутнiстю?
Труда рапгом зупиняється, закладає руку в торбинку й вихоплює револьвера.
— Ще одне слово з твоїх жаб'ячих уст i…
Бароновi очi стають опуклi, як два сiренькi гудзиьи вiд черевикiв. Вiн як прикипає на мiсцi, а в дверях спальнi тонесенько, жахливо скрикує жiночий голосок:
— Геть! Фiть моментально вiд мене! Ну!
Труда грiзно свистить i змахує дулом револьвера. Висхла куряча постать барона вiдсахується вбiк i сунеться назад.
Тодi Труда, трiпнувши капелюшем, по хлопчачому вихиляючи клубами, не хапаючись, виходить.