Сонячна машина
Шрифт:
А жах усе шириться та шириться, чадним димом обкутує казку. Така близька, така вже от-от ухоплена мрiя, така сонячно-радiсна, така п'яна любовнiстю, волею, раптом перевертається в чорне страхiття з огидними, вишкiреними зубами смертi. Невже щастя є тiльки вiчний, недосяжний мiраж для людства i вся iсторiя людей буде безупинним блуканням по пустелях за цим мiражем i встелюванням кiстками свого шляху?!
А тут iще з Рудольфом щось сталося. Не тiльки ця провокацiя полiцiї, а ще щось iнше.
В майстернi тихо стало. Наделi вже працюють без смiху й жартiв. Як кулi в обложеному мiстi, виливають i подають вони скла тим, що борються там, на полi бою. Фрiц стискає кулаки, зацiплює щелепи. Герман понуро посвистує, а Наделевi, старому Наделевi, нiяково перед синами: що робить його соцiал-демократiя, щоб викрити це страшне злочинство полiцiї? Вона внесла iнтерпеляцiю до мiнiстра внутрiшнiх справ. Чи знає пан мiнiстр i так далi. Ах, боже мiй, пан мiнiстр страшенно перелякався. Розумiється, знає, бо сам це робить! Старий Надель згоден iз синами, але не згоден, що всi соцiал-демократи такi. Обурення росте. Машина робить своє дiло, вона бореться-сама за себе. Тi, що взнали її, тi не можуть повiрити й тисячам смертей.
— Нiчого, дiти, нiчого, не треба тiльки падати духом. Треба працювати. I акуратно, точно, систематично працювати. Головне — працювати, синки.
I синки працюють, часом уважно поглядаючи на доктора Рудольфа, що сидить iз газетою, вп'явши очi в одну точку, i нiчого не чує й не бачить. А потiм раптом зiтхає, запустить пальцi в волосся та так посуне їх на потилицю, наче хоче здерти шкуру з черепа. I все тепер газету читає! Але й не читає, а тiльки вiзьме, погляне, покрутить, перегорне, щось трошки прогляне й зараз же задумається, нiби читав години з двi якусь глибоку книгу.
А вночi старий Надель чує, як доктор Рудольф не спить, як ходить по майстернi, щось часом бурмотить i зiтхає. З провокацiї журиться? Чи якась iнша туга йому в серце запала?
Макс уже i так, i сяк пiдходить до Рудi, але нiчого добитися не вдається. Може, Рудi нудно? Може, Рудi хотiв би коли не-будь уночi проїхатись в авто мiстом або в лiс?
Нi, Рудi не хоче рискувати Та й не нудно йому. Чого ради?
— Ну, а що з тобою. Рудi?
Рудi мовчить i щось думає, вже не слухаючи Макса.
I раптом одного вечора, коли вони сидять самi в майстернi, Рудi пiдходить до Макса, кладе йому руку на плече й тихо каже.
— Максе, можеш зробити менi одну дуже важну послугу?
Макс сильно, охоче, стрiпнувшись увесь, хапає й притискає цю руку на своиому плечi.
— Та будь ласка. Рудi. Все, що хочеш! З радiстю!
— Ну, радостi, мабуть, буде тобi мало.
Рудольф здiймає руку й сiдає бiля столу так, щоб свiтло лампи було за ним Очi його не дивляться одверто, ясно, як раз у раз. Це дивно, це — дуже дивно!
— Ну, я слухаю. Рудi!
— Добре Зараз… Я прошу влаштувати менi побачення з принцесою.
Макс швидко задирає голову догори й так лишається, як пришпилений до стiнки чорний жук.
Рудi ж уперто спокiйно розглядає пiдлогу. Чи може Макс це зробити йому так, щоб не вийшло шкоди справi?
— З принцесою?! З тою, що в Елленбергiв?! Що ж ти маєш до неї?
— Менi треба, Масi.
Макс починає розумiти,
Хм Тепер усе ясно. Одну дивнiсть роз'яснює друга, ще бiльша.
— Що ж, Рудi? Коли це так… треба тобi, то… Але чи схоче ж. принцеса?
Доктор Рудольф мовчки бере газету, обкреслює нiгтем якесь мiсце й подає Максовi.
«Того, хто помилився весною в саду, хто вмiє дотримувати слова, об'єкт помилки пiд словом честi повної безпеки просить про побачення».
— Так ця дивна оповiстка… до тебе?!
День у день вона акуратно з'являється по всiх газетах на першiй сторiнцi, обведена густою, чорною лiнiєю, викликаючи в читачiв тисячi здогадiв усякого роду вiд гумористичних до трагiчних. I нiколи Максовi за всi блага життя не могло б спасти на думку, що автором її є ота велична, честолюбна, жорстока, суха дегенератка, нащадок нiмецьких монархiв, наречена некоронованого самодержця, царя Нiмеччини, а адресатом — його брат, син льокая, його аскет Рудi. Значить, у них там були якiсь свої вiдносини, «помилки», «слова?». Вона просить про побачення?!
Макс кладе газету на стiл i починає ходити по майстернi, обминаючи валiзку iз старим битим склом.
— Добре, Рудi. Дiйсно, по щиростi, я без великої радостi буду робити тобi цю послугу. Я, звичайно, нiчого не знаю для чого, через що це побачення. Але те, що я знаю вiд мами про участь цiєї… особи в запровадженнi тебе до лiкарнi, то не дає менi певностi, що тут справа зовсiм проста. Добре, добре, Рудi! Я нiчого не кажу, не питаю й не хочу питати. Але я попереджаю: ви обоє повиннi прийняти мої умови А то я не можу взяти на себе вiдповiдальностi.
— Спасибi, Масi. Я заранi приймаю все. А принцеса мусить.
— Добре. Завтра ж ти матимеш iз нею побачення.
I Макс зараз же прощається, не дивлячись на Рудi.
Рудольф сильно стискає руку, не дивлячись на Масi.
Нiч i день грають у довгої лози, перестрибуючи одне через одне.
Потоками, рiчками зливається життя в затихле озеро принцеси Елiзи. Тiльки одного струмочка, нi, одної тiльки маленької бризки немає та й нема. I через те — понуре, застигле, непорушне озеро принцеси Елiзи. Паризький конгрес, таємна грiзна ворушня Сходу Землi, примара свiтової сутички, блискавки недалекої катастрофи. Ну, що ж, не хвилює, не здiймає це хвиль на понуро застиглому озерi принцеси Елiзи. Йому треба малесенької, крихiтної бризки.
I сни соромнi, хоробливi, страшнi сни перестали ганьбити зеленi, потомленi, захмуренi очi. Але, вхопивши за горло сором, жадно кричить туга за ганебними снами. Кричить просто в лице принцесi Елiзi.
Нiч стрибає через день i, нахилившись, пiдставляє спину дневi. Сонячна машина, чорнi рамцi страшних спискiв, безмилосердна боротьба, фотографiї тих, що попали пiд колеса неминучостi, зцiпленi зуби, глухий шум дихання стихiї. Нi, не здiймається хвилями зацiпенiле озеро принцеси Елiзи.
I раптом бризнула бризка! Бризнула прекрасна, довгожда на, благосна. I переповнилось озеро принцеси Елiзи, понялося нестримними хвилями, вихорами.