Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
Шрифт:
У ЧК служили прості люди. В переважної більшості в них не було в житті нічого такого, що могло б підготувати їх до суворої і відповідальної роботи в органах влади. Із зброєю в руках добували вони для народу волю і землю. А потім революція, що перемогла, сказала їм: навчився дарувати, навчись і карати ворогів. Але будь пильний! Не помилися! Не сплутай друга з ворогом! Така помилка — найтяжчий злочин! Будь справедливий, як справедлива революція, що доручила тобі зброю! Але вже коли зустрівся з ворогом — не жалій, згнітивши серце, бийся до останнього, бо ти — солдат революції…
Усе це розумів Олексій, розуміли його товариші. Були, звичайно, серед них і такі, яким ненависть до ворога, або надмірний службовий запал, або властивості особистого характеру заважали сумлінно розібратися в обстановці і штовхали їх часом на необдумані, крайні заходи. На думку Олексія, до них належав і Семен Іларіонов. Однак можна з певністю сказати, що людей, подібних до Іларіонова, було небагато серед чекістів. До того ж їх сковувала обстановка діловитої стриманості, яку підтримували старі більшовики — Величко, похмурий сивий Адамчук, що починав разом з Дзержинським, і особливо — Брокман. Здавалося просто незбагненним, як голова умудряється бути в курсі всього того, що відбувається в ЧК. Він зберігав у пам'яті найменші подробиці найрізноманітніших справ, пам'ятав, що коли і кому було доручено, і вимагав від кожного суворо, його вимогливість створила в ЧК атмосферу високої відповідальності за свої вчинки, відповідальності, якою був пройнятий кожний чекіст.
Одного разу Федя Фомін, якого вилаяв за щось Брокман, поскаржився Олексієві:
— Говориш з ним, а він наче все наперед знає, — і, подумавши, додав: — Великого досвіду людина!
Федя розмістився тепер в одній кімнаті з Олексієм: він працював за столом Воронька. Галасливе це було сусідство. Запас енергії Федя мав величезний, а дівати її було нікуди: до самостійного ведення справ його не допускали, давали, головним чином, різні оперативні завдання. Був він наймолодшим серед співробітників, його любили за веселу вдачу, непосидючість, і мало хто знав його прізвище — хлопця звали просто Федьком. Будь-який прояв неповаги до своєї особи Федя переживав болісно і як тільки міг скорочував строки своєї молодості: додавав собі років, говорити намагався басом і потай мріяв відпустити вуса, але вони не поспішали рости на його свіжому хлоп'ячому обличчі. Витівник він був великий: добре танцював, умів показувати смішні сценки про п'яних та юродивих і робив це так майстерно, що заслужив навіть похвалу від Іларіонова, колишнього професіонального актора.
З деякого часу Федя почав часто бігати на Віттовську в карний розшук, де завів дружбу з одним із слідчих, Петром Костянтиновичем Буркашиним. Олексій знав Буркашина — чоловіка років тридцяти п'яти, здоров'яка з короткою шиєю і фельдфебельськими закрученими вусами. Якось Федя розповів Олексієві, чим вони з Буркашиним займаються.
— Він, розумієш, колишній цирковий борець, виступав під ім'ям Маска перемоги. Си-ила!.. — Федя глянув на двері, знизив голос, попросив: — Ти поки що не базікай, потім ми їх здивуємо. Буркашин мене джіу-джитсу навчає.
— Ну?
— Точно. Три прийоми вже засвоїв. Хочеш, покажу?
— Покажи.
— Ходімо в сад, тут місця мало…
У далекому кутку саду, що прилягав до будинку ЧК, Федя скинув шкірянку, помахав руками, розминаючи м'язи, і запропонував Олексієві:
— Давай, бий мене по голові.
— Для чого?
— Бий, я відповідаю. Покажу тобі один прийом — ахнеш!
— Гляди, Федько!
— От дурний! — гарячився Федя. — Думаєш, мені охота ляща дістати? Кажу — значить, знаю секрет. Ти спробуй! Та бий же, кажуть тобі!
Олексій посміхнувся і з сумнівом спитав:
— З усієї сили бити?
— Ну, як можеш. Цілься в лоб!.. Давай!
Олексій знизав плечима і розмахнувся… Федя підскочив, хотів щось зробити з його рукою, але не встиг — Олексій ударив його.
Стусан вийшов сильний. Відлетівши кроків на три, Федя сів на занедбану клумбу. Рот його округлився, очі посоловіли.
— Ти що, Федько? — занепокоївся Олексій. — Я ж не хотів, ти сам просив.
Федя похитав головою, сердито промовив:
— Ач сили набрав! Я ще й приготуватися не встиг…
Він стріпнувся і, розчепіривши лікті, знову підійшов до Олексія, схожий на півня, що настовбурчив пір'я.
— Ану, давай ще раз!
— Та кинь ти, Федько, — стримуючи посмішку, сказав Олексій. — Так і розум вибити недовго.
— Бий, кажу! — розсердився Федя. — Мені Буркашин не так дає, тобі з ним не рівнятися! Бий!..
Щоб не образити його, Олексій вдарив ще раз, але не сильно, для годиться, і тоді сталося те, чого він ніяк не чекав.
Федя якимсь особливим способом перехопив його руку в повітрі, пірнув кудись під пахву, і не встиг Олексій отямитись, як ноги його втратили опору, кущі і небо помінялися місцями, і він на весь зріст гепнувся на землю.
Оглушений падінням, Олексій відразу ж схопився на ноги. Федя стрибав навколо і збуджено кричав:
— Що, ловко? Ловко? Зрозумів?
Тепер попросив Олексій:
— Ану, ще раз!
Повторили. І знову Олексій опинився на землі. Потім Федя показав ще прийом, як ламати руку, коли нападуть з ножем.
— Ловко! — признався Олексій. — Цікава штука, може стати в пригоді! Ти мене поведи до твого Буркашина, коли буде вільний час.
— Поведу! — пообіцяв Федя. — Мені не шкода…
Однак не скоро ще випало Олексієві осягнути премудрості японської боротьби: вільного часу в нього не було…
Добрий лікар час, ще кращий — робота. В збитому, але напруженому ритмі змінювалися облави, допити, обшуки, розслідування. За один тільки місяць Олексій подвоїв свої знання про Херсон. Правда, знання ці не робили честі місту, в якому він народився і виріс. У Херсоні знайшли місце десятки бандитських «малин», брудних ресторанчиків, чорних валютних ринків, притонів, де збувалися контрабандні товари і можна було за підхожу ціну дістати так звану «малинку» — жахливу суміш морфію, опію і хлороформу. Всі ці злачні місця аж кишіли спекулянтами, анархістами-терористами, провокаторами, білогвардійськими й іноземними шпигунами та іншою поганню. Розбита, але ще не знищена контрреволюція захищалася люто. Це була справжня війна, і, як на всякій війні, обидві сторони зазнавали втрат. На Забалці були по-звірячому зарізані два молоденьких червоноармійці з загону ЧК — їм не минуло ще й сімнадцяти років. Під час перестрілки серед білого дня на міському базарі був тяжко поранений добродушний богатир Микита Боденко. Пострілом з-за рогу поранили в голову Миколу Курліна. Під ґанок будинку, де жив Брокман, бандити якось увечері підклали бомбу, спусковий механізм якої мотузкою з'єднали з ручкою дверей. Бандити розраховували на те, що голова ЧК найпізніше повертається додому. Врятувала його чистісінька випадковість: на мотузок наткнувся собака. Собаку розірвало, двері рознесло вдрізки, але в будинку, на щастя, ніхто не потерпів…
Такі випадки вважалися звичайною річчю. На них навіть не звертали уваги. Небезпека була властивістю чекістської роботи.
В насичених подіями трудових буднях ЧК не лишалося часу для особистих переживань. І заповідним здавалося все, що не було спрямовано безпосередньо на роботу…
З Марусею Олексій бачився рідко. Вона належала до того розряду засекречених співробітників, яких тримали для спеціальних доручень. Чекісти постійно відчували на собі невсипущу зловісну увагу злочинного світу, якому рано чи пізно ставало відомо про всіх, хто мав відношення до ЧК. Тому Марусі було категорично заборонено без крайньої потреби спілкуватися з будь-яким із «легальних» співробітників, а тим більше з'являтися в будинку ЧК. Райком комсомолу направив її на роботу в наросвіту. Жила вона в гуртожитку десь на вулиці Говарда, і Олексієві за весь час тільки три чи чотири рази пощастило перекинутися з нею кількома фразами.