Спанiєль мiстера Дарлiнга
Шрифт:
Микола Білкун
Спанiєль мiстера Дарлiнга
Доктора Берцелiуса пiдняли з лiжка о третiй годинi ночi. Саме тодi, коли сон найсолодший. Отож доктор Берцелiус не дуже люб'язним тоном запитав крiзь дверi, кого це носить об такiй порi.
– Вiдчинiть, - почувся здавлений вiд хвилювання голос з того боку, вiдчинiть, док, справа дуже нагальна!
Бурмочучи пiд нiс про ослiв, яким не спиться вночi, доктор Берцелiус вiдчинив дверi. Порiг переступив високий молодик у довгому плащi з пiднятим комiром. Пiд пахвою вiн тримав щось загорнуте у картатий плед.
– Лихо скоїлося чотири години тому,- сказав
– Ви небiж мiстера Дарлiнга?
– запитав доктор Берцелiус, але в голосi його не було нi цiкавостi, нi люб'язностi.
– Так, я небiж мiстера Джекоба Дарлiнга. А це його спанiєль...
Небiж мiстера Джекоба Дарлiнга розгорнув плед, i тепер доктор побачив волохатi вуха спанiєля.
– Я не ветеринар, - сухо вiдрiзав доктор.
– Не розумiю, який дiдько гнав вас аж iз самiсiнького Грибтауна. Хiба там мало ветеринарiв? Юначе, ви звернулися не за адресою. I... i пробачте менi, я хочу спати.
Небiж мiстера Джекоба Дарлiнга не звик, щоб з ним розмовляли таким тоном, вiн нетерпляче пересмикнув плечима, але стримався i пояснив:
– Бачите, док, спанiєлевi не допоможе вже нiякий ветеринар, вiн здох чотири години тому...
Боб Дарлiнг поклав до нiг доктора Берцелiуса непорушне тiло собаки. Не треба було бути великим фахiвцем, щоб переконатися в сумнiй iстинi: собацi нанесла вiзит не тiльки клiнiчна, але й бiологiчна смерть.
Доктор Берцелiус закипiв гнiвом:
– I ви примчали до мене за триста миль, щоб я роздiлив з вами ваше горе? Слухайте, юначе, ви або геометрично правильний iдiот, або нахаба, яких не бачив свiт!
Боб Дарлiнг, небiж самого Джекоба Дарлiнга, мовчки ковтнув образу, а такого з ним не траплялося нiколи.
– Я хочу, док, щоб ви йому повернули життя...
– Що?- вкрай обурився доктор.
– З мене буде досить, якщо Мiкi (так звали спанiєля) стоятиме на чотирьох лапах i... ну, хоча б вилятиме хвостом.
"Iдiот, викiнчений iдiот з перспективною деградацiєю, - думав доктор. Що ж, у багатих родинах це не така вже й дивина. Три поколiння алкоголiкiв, три-чотири поколiння розпусникiв - i маємо шедевр iдiотизму". А вголос доктор Берцелiус сказав якомога делiкатнiше:
– Мiстере Дарлiнг, ви помилились адресою. Я не набиваю опудал. У вас в Грибтаунi є хорошi майстри, i вони б могли зробити вам на пам'ять гарне опудало...
Боб Дарлiнг вперто закрутив головою:
– Нi, док, я не помилився адресою. Тiльки ви можете мене врятувати...
"Бiдний хлопець, - подумав доктор, - чим я йому зараджу? Вставити новий мозок навiть я не зможу". Доктор Берцелiус не був вiд природи злою людиною. Йому вже шкода стало цього юнака, i вiн, трохи повагавшись, запросив Боба Дарлiнга до кабiнету. Боб знову старанно загорнув у плед труп спанiєля i пiшов за доктором.
Вони сiли один проти одного в м'яких фотелях. Доктор запропонував дивному гостевi сигару, той тремтячими пальцями взяв її i почав свою розповiдь. Незапалена сигара так i залишилася мiж його пальцями.
– Ви знаєте, док, що мiй дядько Джекоб Дарлiнг помер пiвроку тому. Всi свої капiтали вiн заповiдав Мiкi, - Боб кивнув на труп спанiєля, що лежав мiж ними на килимi.
– Дядько мав що заповiдати. Для вас, док, не секрет, що вiн був одним з найбагатших людей у країнi. Мiкi став спадкоємцем мiльйонiв i мiльйонiв. Менi дядько не лишив нiчого. В його заповiтi сказано, що я можу жити разом з Мiкi на вiллi i користуватися всiма благами доти, доки Мiкi живий. Всi рахунки в банку вiдкритi, щоправда, на моє iм'я, але одержувати грошi я можу лише з Мiкi. Виписуючи навiть копiйчаний чек, я змушений був тягти з собою цю волохату скотину. Поряд з моїм пiдписом на грошових документах завжди ставився вiдбиток лапи Мiкi. Вчора ввечерi Мiкi раптом здох i тепер...
– I тепер ви бiднiшi за будь-якого найбiднiшого жебрака?
– продовжував його думку Берцелiус.
– На жаль, це так, док. Бо в заповiтi є ще один пункт. В разi смертi Мiкi вся спадщина мого дядька, всi його мiльйони, всi акцiї, всi вiлли, яхти, колекцiї картин, скульптур i таке iнше, одне слово, все, все перейде у власнiсть монастиря Святого Сульпiцiя. Старий... (тут, хоча Боб Дарлiнг i зробив паузу, доктор Берцелiус ясно почув слово "кретин") так захотiв. На схилi лiт вiн став дуже набожний...
Тепер доктор Берцелiус слухав з неослабним iнтересом, вiн навiть подався вперед.
– Ви кажете, мiстере Дарлiнг, що всiєю спадщиною вашого дядечка заволодiють цi нероби? Так я вас зрозумiв?
– Абсолютно так, док. Вони загребуть усе до останнього цента. А менi тодi шлях один: камiнь на шию i йти вимiрювати глибину Мiчiганського озера...
– Чому ж?
– весело запитав доктор.
– Для безробiтного мiльйонера шляхiв багато. Можна стрибнути з хмарочоса, можна застрелитися, можна кинутись пiд вагони метро, можна вiдкрити на кухнi газ, зрештою, можна розрiзати собi вени. Правда, ви ще молодий i могли б спробувати пiдшукати собi яку-небудь роботу. Шофера, наприклад, але ставлю цього спанiєля проти лева Британської корони, що ви швидше розрiжете собi вени на руках, нiж спробуєте заробити цими ж руками бодай на сандвiч.
– Ви не помилились, док!
Молодий Дарлiнг нарештi запалив сигару. Вiн навiть якось заспокоївся, бо бачив, що доктор слухає його уважно, виявляє iнтерес до розмови й взагалi, мабуть, не все ще втрачено.
– Вони приходять щосуботи, док. Двоє монахiв i їхнiй адвокат. Вони дуже люб'язнi, цiкавляться моїм здоров'ям, здоров'ям Мiкi, зичать йому довгих рокiв життя. Але щоразу з ввiчливою настирливiстю вони бажають бачити Мiкi. I я змушений виводити цуцика до них, аби вони переконалися, що вiн живий i здоровий. Адвокат монастиря не такий делiкатний. Вiн завжди робить вiдбиток лапи Мiкi, певно, боїться, щоб я не пiдмiняв пса в разi його смертi. Потiм вони частують Мiкi чимось смачненьким...
– Що?
– схопився доктор.
– Ви iдiот у кубi! Та розумiєте ви врештi-решт, що вони його повiльно отруювали!
– Це я зрозумiв, коли їхав сюди, до вас. Але тепер уже пiзно. Навряд чи менi вдасться виграти процес. Головний спадкоємець однаково сконав, i, якщо навiть монахи процес програють, я теж зостануся нi з чим, бо спадщина залишиться державi.
– Так, так, тут ви маєте рацiю, - доктор швидко, швидко заходив по кабiнету з кутка в куток.
– Тут ви маєте рацiю, i добре, що ви хоч це розумiєте. Так, так... Але скажiть, хто вас напоумив звернутися саме до мене i чому ви так упевненi, що я вам зможу допомогти?