Справа про 19 роялів
Шрифт:
— Ну що ж, — мовив він, — ми зробили все, що могли і що повинні були зробити. — Схилившись над Віртером, він обережно повернув йому голову і підніс до уст дзеркальце. — Дихає,— проголосив урочисто. — Вийдіть усі з паном Ленцом у коридор і чекайте там. — Він одчинив двері спальні й оглянув їх крізь лупу. Так само уважно оглянув зовнішні та внутрішні двері, що вели на терасу. — Нічогісінько, — сказав Трампусові.— Злочинець, як і перше, був у рукавичках. — Присівши на табурет, він на мить замислився. — Цей бідолаха навіть не лягав, погляньте, він же одягнений. Певно, боявся заснути. А потім добряга Овтрата, цей безголовий, запропонував йому чорної кави. Заснув, як колода. Вони добре все це підготували. Аж тепер я збагнув, чому Віртера
— Подзвоню Клубічкові,— відповів Трампус. — Він повинен знати, що Віртера хотіли відправити на той світ.
— Якщо вже не відправили. Краще дайте ще одну телеграму-блискавку. Що, коли він десь блукає? Або спить у перинах. Я чув, що він любить поспати, як і ви, і що його нелегко розбудити навіть пострілом із гармати. До біса, чого ми такі відсталі, що не маємо літака для потреб служби безпеки? Засохла кров на голові цього негідника, якого я мушу тепер називати бідолахою, — вів далі Тикач, — свідчить про те, що сталося це години дві-три тому. Рана, здається, не смертельна. Принаймні сподіваюсь. Бо тоді Віртер нам розкаже, як усе це сталося. Здається мені, що ті мерзотники, спіймавши облизня у третьому пансіонаті, подалися просто сюди, щоб Віртер пояснив їм, для чого він поставив ті крапки червоним чорнилом.
— Якщо ви маєте рацію, — а це напевне так, — то виходить, що у вас діє їхній шпигун.
— Тобто як? — обурився Тикач. — Хоча, звичайно, у даній ситуації я не можу виключити цю можливість. Але ж я вжив усіх можливих заходів. Сам привіз його сюди вже поночі, озирався і знаю, що за нами ніхто не стежив. Про цю поїздку не знав ніхто з «четвірки».
— Просто загадка, — сказав по хвилі Трампус.
— Так, загадка… Якщо ті негідники не читають думок на відстані.
— Або якщо їх не повідомив хтось з «Імперіалу».
— Хто? Про це знали лише адміністратор та покоївка.
— Може, хтось із них?
Тикач знизав плечима і підвівся.
— Поки що треба тут усе оглянути.
Та тільки-но почали робити огляд, як у коридорі почулися кроки. То прибула швидка допомога та троє співробітників відділу розшуку. Четвертого вони побачили в парку, а п'ятий стеріг швейцара. Коли вони вже виходили з готелю, адміністратор гукнув, що Тикача терміново викликає по телефону Прага. Вони вскочили до холу, Тикач сердитим поглядом прогнав адміністратора і схопив трубку. Це був Клубічко. Повідомив, що за півтори години прибуде своєю великою «татрою» в Карлові Вари. Просив Тикача, якщо можна, почекати з розслідуванням до його приїзду.
— Почекаю, — усміхнувся Тикач. — Нічого іншого мені не залишається. — Наостанку він іще раз окинув пильним поглядом приміщення. — Хотів би я пожити отак хоча б із тиждень, — буркнув він собі під ніс.
Салон з трьома високими вікнами був уже весь залитий сонячним світлом. Посередині на розкішному перському килимі стояв невеличкий стіл з мармуровою дошкою і трьома кріслами довкола. Піаніно та ширма стояли коло стіни з нішею, в якій виднілась майолікова ваза з квітами. А проте його кімнатка в мансарді «Едінбурга» була набагато затишніша.
13
Клубічко прибув у четвертий відділ раніш, як за дві години, йому про все розповіли, і він захотів побачити Віртера. Незабаром усі троє вже їхали дорогою, що вилася понад містом і звідки відкривався чудовий краєвид на Карлові Вари.
Біля ліжка, нIa якому лежав ледь живий Віртер, вони побачили цілий штаб лікарів.
— На жаль, — відповів головний лікар на запитливий Тикачів погляд, — з цієї руїни ви не витягнете жодного слова, хіба що він опритомніє, в чому я дуже сумніваюсь. У його віці — і така рана! Череп на потилиці розбито тупим предметом, можливо, кастетом. Просто чудо, що він зразу не вмер. Негайно будемо його оперувати. Та чи це щось дасть…
— Не сказав нічого? І навіть не намагався? — спитав Тикач.
— Коли його принесли, щось він прошепотів.
— Що саме? — насторожився Тикач.
Якісь три слова. Але я вловив тільки одне. Щось схоже на «браму».
— Брама, — промовив Тикач ніби сам до себе. — Але що б це могло значити? Адже ніякої брами тут немає.
— Це може нічого не означати, — заспокоїв його головний лікар. — Адже він марить. У такому стані людина може раптом згадати щось давно минуле. Один смертельно поранений мугикав навіть якусь веселу пісеньку.
— Як ви гадаєте, чи виборсається він із цієї халепи? — запитав Тикач. — Мені конче потрібно з ним поговорити.
Головний лікар помацав Віртерові пульс і посвітив у око ліхтариком.
— Не реагує,— мовив він, — хоча, звичайно… Важко сказати, чи це глибока непритомність, чи вже агонія. — Тут йому сповістили, що операційний стіл підготовлений. — Я мушу йти, панове. За годину будемо знати про це трохи більше, хоча… Ну, якщо він витримає операцію, то днів за три-чотири… Але поки що я не можу нічого сказати. — І, перехопивши Тикачів погляд, швидко додав: — Все-таки деяка надія є.
Коли вони виходили з лікарні, то якусь мить здавалося, що Тикач ось-ось засне, але він переміг себе і показав рукою на схил гори.
— Бачите он ту віллу? Там зовсім маленький садочок, але влітку в нім ростуть чудові квіти… вони чимось нагадують великі букети на товстих стеблах. А сама квітка ніжна, рожева, з маточкою жовтою, як шафран. І просвічується.
— Рожі,— висловив здогад Клубічко.
— Мальви, — поправив його Трампус.
— Жив у тій віллі аферист. Він робив з тих квіток букети і носив їх охочим до компліментів дамочкам бальзаківського віку, яких хотів, обшахрувати. Шопенгауер каже про кохання… — Він не докінчив, перехопивши іронічний Трампусів погляд. — Так, юначе, я й справді прочитав тільки одну його книгу. І ту, щиро кажучи, випадково. Ми її конфіскували в одного арештованого, ну і я знічев'я… А взагалі я читаю лише «Збірник законів та розпоряджень», для чогось іншого часу немає. Але та книжка мені сподобалась, вона якось пасувала до мого життя… — І, хвилю помовчавши, додав: — Власне, нам нічого морочитися з пошуками злочинця. Адже це сталося завдяки Петровіцькому. От нехай він і розслідує сам.
Вони прибули до «Імперіалу». Овтрата й досі мав жалюгідний вигляд напівотруєної людини. Очі в нього, незважаючи на всі його зусилля, заплющувались, говорити йому було важко, і на ногах він не тримався. На думку лікаря, йому було дано надзвичайно сильну дозу швейцарського снотворного — barbiturat somnif. Його пояснення були уривчасті й куці. Минуло не менш як чверть години, поки він зміг сяк-так розповісти обуреному Тикачеві, що, можливо, «через ту тишу на нього напала нездоланна сонливість». Довелося замовити міцної кави. Віртер, що стривожено ходив по кімнатах, попрохав і собі. За кілька хвилин кельнер приніс каву. Вона бездоганно пахла і була смачна. Кельнера Овтрата знає в обличчя, бо той ходить грати в карти до «Поштового двору». Коли вони випили каву, то одразу ж відчули страшенну спрагу. На нічній тумбочці стояла карафка з холодним чаєм. Вони напились, і невдовзі сон на них «просто звалився». Овтрата твердив, що збирався замовити ще кави, але Віртер йому заборонив. «Не варто, — нібито сказав вій йому, — нам обом треба виспатися. Зрештою, двері в нас замкнені, адже так?»— «Замкнені,— підтвердив Овтрата, бо перед цим сам їх оглянув, і двері на терасу також. Далі він нічого не пам'ятає, свідомість повернулася до нього аж тоді, коли Тикач почав торсати його, як щеня.