Історія України-Руси. Том 1

Грушевський Михайло Сергійович

Звичаї Скитів у Геродота суворі й воєвничі. Одинокою святощею у них старий зелїзний меч, виставлений на стосах прутя — знак бога війни. Така святощ була в кождім окрузї, і правлячи жертви, виливали на сей меч кров жертвенної худоби й людей: з сотнї взятих на війнї в неволю жертвували одного, виливали його кров на той святий меч, а тіло розрубували й розкидали навколо. Скит пив кров першого вбитого ним на війнї ворога, а голови вбитих приносив до царя, і лише той, хто виказав ся такою головою, мав участь в здобичи. Шкури з голов ворогів (скальпи) уживались як окраси кінського убору; ті, що мали їх більше, шили з них собі часом цілі плащі ²⁹); таким же способом уживались часом і цїлі шкури ворогів на ріжні воєнні прибори. З найбільш же визначних ворогів Скит робив чашу з черепа, і такі чаші, часом оправлені в золото,

уживались з особливою пихою. Хто вбив найбільше ворогів, той мав найбільшу честь і подвійну порцію вина на публичних пирах; хто не вбив ворога, не мав зовсїм участи в пирах, і се уважалось найбільшою ганьбою ³⁰).

Звістки про релїґію Скитів досить неясні; Геродот уживає грецьких назв для скитських божеств і тим, розумієть ся, лише затемнює справу. Найбільш поважав ся бог-опікун домового огнища — Табіті (Геродотом прирівняний до грецької '). Найбільшою присягою було — присягти тим божеством, і неправедна присяга тим опікуном царського огнища уважалась переступом проти царя, бо стягала на нього неласку богів ³¹). Сей культ домашнього огню, що заховав свої слїди в поглядах сучасних Осетинів, стоїть в звязку з загально-іранським культом огню (саму назву звязують з пнем tap — горіти) ³²). Крім того Геродот виразно каже про культ землї — Апі (порівн. латинське Ops). Біг , прирівняний Геродотом до Апольона, в одній італїйській написи прирівнюєть ся теж до Апольона, а заразом і до Мітри, перського бога сонця; та сю напись уважають фальсіфікатом ³³). Етимольоґічно його імя толкують як „опікуна стад“ (до Геродотової інтерпретації се досить підхоже), як і Арґімпасу (по Геродоту „небесну Афродіту“) -охоронницю худоби ³⁴). Про решту названих у Геродота богів (Зевса — Папая, Посейдона — Таґімасада, Арея і Геракля) трудно що небудь сказати близше. Святощів жадних у Скитів не було, окрім згаданих мечів. Худобу жертвували, удушуючи її, потім кращі кусники вареного мяса кидались, як присвячені богу ³⁵). Слїдів якогось орґанїзованого культу, або якоїсь верстви жерцїв не видно, окрім тих ворожбитів, дуже числених, що ворожили на паличках і кусничках кори.

Докладні звістки дав Геродот про похоронний обряд, спеціально що до скитських царів. Тїло царя, каже він, насамперед обвозили по всїх підвластних народах, щоб вони віддали йому почести, потім ховали у викопаній в землї камері, і разом з ним одну з жінок, також слуг, коней, що найкраще з худоби, золоте начиннє (срібла й міди, каже Геродот, Скити не уживають зовсїм); над гробом насипали могилу як найвище. По роцї справляли поминки: пятдесять найкращих слуг і стільки ж коней забивано і випхавши половою розставляно навколо могили на палях, а слуг розсаджувано на сих конях, мов би сторожу ³⁶).

Сї царські могили, по словам Геродота, були в місцї званім Ґеррос, до котрого Днїпром можна було плисти — там з Днїпра витїкала річка Ґеррос. Се до певної міри подтвержуєть ся фактом, що як раз коло Днїпрових порогів знайдено кілька великих могил з похоронним обрядом зовсїм подібним до оповідання Геродота. Правда, могили се пізнїйші, скільки можна судити по стилю й техніцї, за браком иньших дат. Взагалї досї не можна було напевно констатувати похорону, який би належав спеціально до Геродотових Скитів: скитсько-сарматська культура в археольоґії становить досї одну нероздїльну цїлість ³⁷).

Державний скитській устрій в оповіданню Геродота, як я вже згадував, має характер деспотичної монархії. Царю служать не раби, а кому він звелить з Скитів, і сих царських слуг, як ми бачили, ріжуть десятками на його могилї. Коли цар захорує, ворожбити обясняють звичайно, що причиною була неправедна клятва богом-опікуном царського огнища, і вказують на якогось чоловіка, що мовляв так фальшиво покляв ся; коли сей вирікаеть ся, заяву ворожбитів перевіряють вороженнєм иньших ворожбитів і кінець кінцем карають або того обвинуваченого, рубаючи йому голову, або тих скомпромітованих ворожбитів, палячи їх; при тім цар карає смертю й синів їх. Всі справи своєю волею рішають царі. З оповідання про похід Дарія у Геродота виходило-б, що у Скитів було рівночасно кілька царів: виступає їх тут три; можливо, що належали вони до трьох згаданих колїн, і цар з колїна Паралятів був головним ³⁸). При всїй лєґендарности

оповідання ся подробиця може бути вповнї реальною.

Така була орда, що пановала в Скитії. Правдоподібно, була вона числом незначна супроти підвласних народів: так, мабуть, треба розуміти слова Геродота, що скитський нарід уважають дуже великим і заразом самих властивих Скитів рахують на дуже мало ³⁹). Та власть царів сїєї головної орди розтягла ся в пол. V в. на всю територію від Дунаю до Дону. На північ їх власть сягає у Геродота десь до Днїпрових порогів: він каже, що людність Ґерра — то крайнїй нарід, підвластний скитським царям ⁴⁰). На захід, від Днїпра, як ми бачили, Геродот уміщує крайнї скитські осади на верхнїм Богу й Днїстрі, але по всякій правдоподібности їх треба умістити на середнїм Днїстрі й Богу. Далї на північ сидїли не-скитські народи.

Примітки

¹) '' '

' '

' ' ' — XIII. 6.

²) Сю згадку в тексті Гезіода деякі теж датують значно новійшими часами ніж VIII в.-Див. M"ullenhof Deutsche Altertumskunde III p. 22.

³) Див. спеціальні розвідки Турнє (Tournier, De Aristea Proconesio, 1863) і Томашка (W. Tomaschek, Kritik der "altesten Nachrichten "uber den Skytischen Norden I. "Uber das Arimaspische Gedicht des Aristeas- Sitzungsberichte der Wiener Akademie т. 116 c. 478). Иньші, скептичнїйше приймаючи відомости Арістея, й самий вік; його посувають на перед — на VI в.

⁴) Про се спеціальна статя Мищенка — К. Старина 1886. VI.

⁵) Лїтература Геродотових відомостей про Скитію в примітках (2).

⁶) Одісея XI, 14. Геродот IV, 11-8. В лїтературі погляди розходять ся-чи вважати тут Кімерійцїв етноґрафічним понятєм, чи просто поетичним образом хмарного царства. Пор. Bury The Homeric and the historic Kinimerians (Klio, 1906).

⁷) Теж імя бачать в осетиньськім ґуміріта==велетень, в грузинськім gm'iri — герой, лазькім gom'ori сміливий (В. Миллеръ, Черти старины въ преданіяхъ Осетинъ с. 199, Томашекъ Kritik der altesten Nachrichten c. 64).

⁸) Мілєнгоф ішов іще дальше і взагалї заперечував іствованнє на нашім Чорноморю якоїсь кімерійської людности (навіть в вище сказанім значінню — взагалї перед-скитської кольонїзації). Він бачив тут комбінацію Арістея й иньших, що тим витисненнєм Кімеріїв з північного берега Чорного моря в Малу Азію хотїли обяснити собі прихід Кімеріцїв до М. Азії, а знову боротьбу Скитів (Саків) з Масаґетами, що в дїйсности мала місце на полудень від Каспійського моря, перенесли на північ від Каспія, і так, мовляв, утворилась історія приходу Скитів в наші степи (Deutsche Altertumsk. II, 26). Проти сього гіперкритицизму можна вказати — перше, що ми не маємо ніяких причин вважати Скитів автохтонами, в супереч грецьким відомостям, по друге — що нема поводів думати, мовби натовп Масаґетів не міг викликати руху іранської людности заразом і в Европі і в Азії, на північ і на полуднє від Чорного моря.

⁹) Найчастїйше уважають їх Траками — ще свого часу Аделюнґ Mithridates II. 163, з новійшого див. Томашека Uber das Arimaspische Gedicht c. 776-7, Lehmanii- Verhandlungen des XIII Orientalisten Kongresses, Kossina-Zeitschrift f"ur Ethnologie, 1902 c. 210, Hubert Schmidt -op. c. ibid. 1904 c. 632. Іранцями вважав їх з новійших нпр. Бремер (ор. с. с. 757) Шрадер недавно виступив з теорією турецько-татарського походження Кімерійцїв (Sprachvergleichung ³ II с. 529): він звернув увагу на старинний поділ Турко-Татар на кочових і оселих, juruk i comru, і бачить тут Гередотових Турків і Кімеріїв; домішкою Кімерійцїв поясняє він турецьно-татарські прикмети скитського побуту. Натомість Ед. Майер вказує інтересний факт, що в вавилонських написах перське Saka, Саки, передасть ся через Gimiri: Кімерії мішають ся або ототожняють ся з Скитами. Що в росийській археольоґії повело ся неолїтичпу культуру називати кімерійською, зовсїм конвенціонально, — я вже згадував (с. 41). Кімерійська людність чорноморського побережа під час скитської мандрівки в кождім разї жила не в неолїтичній культурі: між скитською мандрівкою і „кімерійським“ похоронним типом може бути дуже велике віддаленнє.