Історія України-Руси. Том 1

Грушевський Михайло Сергійович

Слова лїтописи, що оповідає, як Володимир ставив ідоли, наводили на гадку декого, що ті ідоли — то була новина на Руси, що то Володимир доперва починав їх заводити під чужим впливом (поморським чи варязьким). Але такий погляд неоправданий; лїтописне оповіданнє про Володимира хоче представити контраст його поганської безбожности й християнської побожности і для того кладе натиск на його відданість поганському культу. Иньші писання XI в., говорячи про Володимира, нїчого не знають про якісь його спеціальні заходи коло поганства. З рештою ідол Перуна бачимо ми ще за часи Ігоря; за руських ідолів згадує й ібн-Фадлан. Могли се, справдї, бути тільки початки сїєї стадії поганського культу — шановання богів в формі антропоморфних образів; можливо, що сї ідоли бували тільки в більших центрах тодїшнього житя, тим часом як народня маса могла зіставати ся при старих жертвах та молитвах коло дерева та криниць; можна добачувати тут при охотї дещо й норманських впливів;

але очевидно, не були сї ідоли якоюсь новиною, занесеною на Русь кілька років перед християнїзацією.

Лїтопись, оповідаючи всякі страхи безбожности перед охрещеннєм Володимира, каже також, що в Київі жертвували ідолам людей. Загальна згадка її мало що варта: „и жряху имъ (тим Володимировим ідолам), наричуще я богы, и привожаху сына своя и дъщери, и оскверняху землю требами (жертвами) своими, и осквЂрнися кровьми земля Руская и холмъ-тъ“. Виходило-б, що Кияне жертвовали своїх дїтей богам („привожаху“-очевидно для жертви); але цїлий текст взятий з св. Письма і може бути ужитий риторично, зовсїм без реального значіння ⁶⁷). Так само непевні подібні-ж вирази у Іларіона ⁶⁸). Важнїйші були-б конкретні факти. Таке оповіданнє наводить лїтопись: Володимир, вернувши ся з щасливого походу на Ятвягів, з своєю дружиною „творяше требу“ (жертву); але „старци и бояре“ постановили кинути жеребки на хлопця й дївчину та їх жертвовати богам. Упало на сина Варяга християнина, той не дав свого сина і поганьбив поганських богів; довідавшись про се, Кияне-погани розкидали його двір і вбили його з сином ⁶⁹). Се оповіданнє оперте на місцевій традиції, тому має право на довірє, але може бути питаннє, чи ся справа жертви переказана добре: чи не було тут з початку тільки спогаду про убийство Варяга за ганьбу, кинену ним на поганських богів, а подробиця про жертву зявила ся при лїтературній обрібцї, під впливом книжних взірцїв.

Крім лїтописи про жертвованнє людей оповідає ще арабське джерело і Лев Диякон. Ібн-Русте каже: у Русинів є знахорі, що мають дуже великий вплив на князя; що вони скажуть жертвувати богу, то мусить бути; „знахор бере чоловіка чи худобу, кидає йому петлю на шию, вішає жертву на палю й чекає, поки задушить ся; і каже: „от жертва богу“ ⁷⁰). Ся інтересна відомість має ту слабу сторону, що дуже близьке до нього оповіданнє знаходимо у ібн-Фадлана про Болгар ⁷¹), і для того насуваєть ся питаннє, чи воно не приточене до Русинів через помилку? Лев Диякон оповідає, що Русини в Доростолї, палячи своїх покійників, „справляли жертви за мертвих: топили в Дунаю дїтей і півнїв, кидаючи в течію“; але й тут насуваєть ся сумнїв, чи Лев не помиляв ся з сим жертвованнєм дїтей за умерлих? бо анальоґічних жертв за умерлих ми не стрічаємо. Кінець кінцем істнованнє на Руси XI-Х в. звичаю жертвовати людей навіть в певних важнїйших обставинах представляєть ся менї не певним, хоч в давнїйшій індоевропейській минувшинї людські жертви мусили істнувати ⁷²).

Цїкаво, що в поданих вище оповіданнях лїтописи про присягу, складану перед Перуном, про жертви богам і т. и. нїде не виступає спеціальна верства жерцїв. Вони взагалї нїде не згадують ся на Руси, як і в иньших Словян (окрім пізнїйших балтийських, з їх значно більше розвиненим поганським культом), через те можна з усякою певністю сказати, що в нас їх не було, та се й зовсїм натурально при слабо вироблених формах релїґії й культу. Публичні жертви, від держави чи народу, справляє князь або заступники громади- бояри й старцї в поданім вище оповіданню лїтописи. Приватні жертви й молитви справляв кожний за себе чи за свою родину, як от в оповіданню ібн-Фадлана про руських купцїв. Ролю голови родини як заступника її перед богами показують нам сучасні, вже християнїзовані обряди — нпр. при різдвяній вечері, коли батько чи иньший старший править молитви і всякі релїґійні церемонії при побожній, пасивній асистенції домашпїх.

За всїм тим, хоч не було спеціальної кляси жерцїв, були одначе люде, що уважали себе й у людей уважались спеціалїстами й порадниками в усякого рода релїґійних справах. Се власне були-б згадані вище волхви-знахорі, звісні, взагалї ще з часів індоевропейських у всїх індоевропейських народів. З такими „волъхвами-кудесниками“ (чудотворцями) докладно знайомлять нас наші руські джерела. Віщий Олег мав запитатись волхвів, від чого він має вмерти, і волхви прорекли, що від свого коня; він залишив того коня, але дїйсно, каже Повість, вмер з сього, що вкусила його гадюка, вилїзши з черепа того, уже здохлого коня. З такими волхвами нараджувала ся в Полоччинї, вже по схрещенню Руси, мати звістного Всеслава про свого сина, що родив ся з „язвеном“ на голові, і вони прирадили, аби він носив те язвено на собі, і від, того він був „немилостивъ на кровопролитьє“. В Київі, вже в 2-ій пол. XI в. зявив ся був волхв, що оповідав, як йому зявило ся пять богів і заповідали великі переміни на світї ⁷³).

Сї

волхви, предки пізнїйших відунів-чарівників і відьом, мають надлюдське знаннє тайного, укритого, через те вони „віщі“ (або „ведущии“). Вони, очевидно, найкраще могли знати, чого нїхто не міг знати — як покермувати таємничими силами природи, придбати їх ласку та поміч і відвернути шкоду. Але їх маґічні засоби обмежені в своїх впливах: давнїйша віра у всемогучу силу маґічних актів уступила ся перед новійшими ідеями незмінного божого „суду“. Волхви теж не можуть противити ся непереможної волї богів. Олега звали люде „віщим“, але волхви напророчили йому смерть від коня, й стало ся; віщий Всеслав, на що був кудесник, а „часто бЂды страдаше...“

Ми бачили вище звістку Прокопія, що Словени й Анти не признавали фатума. Очевидно, Прокопій виходив тут з того, зазначеного ним факту, що Словени й Анти уважали можливим жертвами та обітницями визволити ся від біди чи смерти, отже не признавали якоїсь непереможної сили тієї долї, а підпорядковували її божій волї. Але ся панує над чоловіком всевластно. Віщий Боян, що очевидно, стояв ще вповнї на ґрунтї поганського світогляду, висловив се в афоризмі:

ни хытру, ни горазду ни птичю горазду суда божия не минути... (Слово о полку Іг. XI).

Волю божу він представляє, відповідно народнїм поглядам, в видї суду, декрету: „прийти на суд“ значить умерти, підпасти останньому декрету. Теж бачимо і в народнїй мові: дївчина виходить за „судженого“ їй долею чи богом. У нас і Великоросиян, у полудневих і західнїх Словян, є судильницї, судинушки, сужденицї, судички, що заправляють людською долею. З ними зближують „рода і рожденицю“, звістних в східно-словянській книжній лїтературі XII в.: канонїчні записки Кирика (новгородські) згадують, що люде „крають хлїби, сири, мід“ роду і роженицї (рожяниця) і пють на честь роженицї ⁷⁴). Судячи по імени, тут можна бачити долю прирожденну, в противність полуднево-словянській припадковій „стрічі“ (срїча). Кождий має свою долю, персонїфіковану в спеціальну істоту, і ті долї призначають ся богом чи якоюсь спеціальною вищою силою („Усуд“ сербських казок) ⁷⁵).

Персонїфікують ся рівнож такі ідеї як Лихо, Злиднї, — початок тому бачимо вже в Слові о полку Ігоревім в образах Обиди, Нужди; але сї образи взагалї не прибрали, щоб так сказати, кости й плоти конкретних істот. А „род“ і „рожаниця“, сполучаючи до купи ідею долї з ідеєю опікунів, патронів роду, вже подають руку культови предків-небіжчиків.

Примітки

¹) ' ' ' ', ' ' ' ' ' ' ' '' ' ' ' De bello Got. III, 14.

²) Найдавнїйша згадка про русих (чи рудоватих) Словян є у персидського поета VII в. Ахталя. Потім про волосє й румяну (червону) шкіру Словян говорять Масуді, Казвінї (XIII в.) і цитовані в ґеоґрафічнім Словнику Якута абу-Амру і абу-Мансур; про Русь — ібн-Русте і ібн-Фадлан. Арабські терміни уживані для волося значать і „рудий“, „червоний“, і „русий“, „білявий“, тож хоч Фадланові слова перекладають: „ рудий“, але скорше треба тут розуміти русих. Звістки див. у Гаркаві с. 2, 93, 138, 269 і 279, пояснення див. у ньогож с. 5-б, Jacob Welche2 с. 14-5, Niederle O puvodu Slovanu с. 38 і далї. Тою незвичайною для Арабів русявою краскою словянського волося мабуть треба пояснити звістки Арабів, що Русь фарбує волосє — се каже вже Джайгані (деякі стрижуть собі волосє на голові, як хорий вмре, або красять собі бороду), потім Хаукаль: „деякі з Русинів голять бороду, деякі з них звивають її як кінську гриву і фарбують жовтою (або чорною) фарбою“, і пізнїйші як Едрізі і Дімешкі — Гаркаві с. 121 і 232 і Труди III зїзду т. І с. 347. З другого боку назва Словянина, Саклаб, Сакалїба в орієнтальних кругах стає синонїмом білої раси взагалї і під назву Словян підтягають ся й инші білі народи північної Европи (докази на се зібрав недавно Вестберґ в статях Къ анализу восточныхъ источниковъ о восточной ЕвропЂ, Ж. M. H. П. 1908, II, статя I).

³) ' , ' — властиво з голою бородою і головою; се можна толкувати або — обголений, або обстрижений, та ' то мабуть скорше вказує на голеннє.

⁴) ' ' — тут може бути непевність, чи чуб висїв по обидва боки, чи тільки на один, але останнє більше згоджуєть ся з звичайною фразеольоґією.

⁵) Іпат. с. 105 і 605.

⁶) Кольорова копія у Кондакова Изображенія русской княжеской семьи.

⁷) На сих пунктах, як ми бачимо, обопільно покривають ся характеристики Словян і „Руси“. Значить було б даремно в якійсь з сих прикмет — русявости, великім зростї і т. и., бачити доказ норманства Руси, чи руської династиї. Такі виводи стрічаємо і в сучасній лїтературі, але вони безпідставні. Прокопій в кождім разї не писав про Норманів, а його характеристика вповнї відповідає характеристицї Руси IX- Х вв.