Історія української літератури. Том 1
Шрифт:
5 Пор. Чуб., III, о. 257, Сборникъ Харків. ист. фил. общ., XVII, с. 71.
Пояснення до сього обряду дає оповідання, записане в Канівщині. Дві жінки, гарна й негарна, посварились, і негарна похвалилась:
«Я хоч і погана, да зате моя доля хороша, а ти от і хороша, да зате твоя доля погана».
Умовились перевірити, зварили кожна своїй долі борщу й каші — «прийшли на перехресну дорогу. Поставила коло хреста погана жінка свої горщечки, розв’язала їх, зверху положила чистеньку ложечку, одійшла трохи од хреста та й каже: «Доле, доле, іди до мене вечеряти!» Сказала вона раз, сказала і другий раз, коли за третім разом і приходить панич, да такий же хороший, що й надивиться на його не можна. Взяв ложку, попробував перш борщу, а далі і каші попробував,
От вона наставила свої відерні горшки, розв’язала їх, одійшла од хреста і гукає: «Доле, доле! Іди до мене вечерять!» Крикнула раз, крикнула і другий, не вспіла крикнуть третій раз, як тут підійметься вітер, як схопиться буря: пісок несе, дерево гне та ламає, таке куйовдиться, що Господи! Коли тут і приходить доля гарної жінки, да така ж препогана, обірвана, кудлата, да ще й з хвостом. Виїла, виїла все з горшків, поперекидала їх, побила і пішла собі» 1.
Св. Варвара рахується поворотом на весну («св. Варвара ночі урвала, дня приточила»). Церемонії стрічі нового року, одначе, перенеслися відси переважно на Різдво. Пошукавши, певно, удалось би дещо знайти. Вареники на честь мук св. Варвари — пор. сербську «варицю-кашу», «Варвара заварить, Микола поставить коло» 2.
1 Чуб., III, с. 427. Пор. про «долю» ще нижче.
2 Матер. до етнол., XV, с. 81.
В зв’язку з сим звертає на себе увагу звичай варити пиво на св. Миколу, що в одній коляді представляється з тих сакральних звичаїв, котрими держиться світ:
Чому так нема, як було давно,
Як було давно а з первовіку:
Святим Миколам пива не варять,
Святим Рождествам свічі не сучать,
Святим Водорщам трійці не несуть? (Гн., І, 203 — 4).
Але головне таки, видко, перейшло на Різдво. Процес був доволі складний. Як відомо, в римськім календарі за брумаліями ішли сатурналії, свята на честь Сатурна і його жінки Опс (багатство) — подавців урожаю на полі і в городі. За республіки вони тривали тиждень від 17 до 23 грудня, святкувались традиційним жертвуванням поросяти, святочною трапезою, дарунками, грами і забавами. Після того наступали січневі калєнди і «воти», святочні і публічні відправи на добро в новім році. З розповсюдненням християнства сі всенародні і двірські свята опинились між двома християнськими: єрданом («епіфанія») і різдвом. В східній церкві з початку було тільки свято епіфанії, 6 січня; день «народин», 25 грудня, святкувався лише в західній; тільки за часів Золотоустого, при кінці IV в., він починає здобувати собі місце в землях грецької культури, і коло сих трьох свят: різдва, нового року (Маланки або св. Василя) і водохрищ, від 24 грудня до 6 січня, починають кристалізуватись традиційні відправи, трапези, забави і магічні акти, котрі церковні люди потім старалися всяко християнізувати, і вони дійсно набрали багато християнського чи християнізованого елемента.
Але сі прояви «двоєвір’я» ми лишимо на пізніше і тепер спинимось головно на тім, що може характеризувати наші передхристиянські практики зустрічі нового сонячного року, що скупились коло «Коляди», калєнд. Так називалось різдвяне свято, і особливо вечір перед різдвом на Балканах (новогрецьке колянта, болг. коленде або коледа, наше коляда). Се ім’я вигнало стару тубильчу назву «Корочюна», що досі начебто заховалась в Зах. Україні 1, у волохів і болгарів, а для XII в. засвідчена новгородським літописом, що се була назва загальна. (Назва, одначе, не зовсім ясна щодо свого значення: одні розуміють се як найкоротший день, інші — такий, що вже поступив, «покрачував»; в обох випадках ся назва властиво належить попередньому, воведенівсько-варвариному, циклові і перенеслася на коляду разом з різними святочними церемоніями).
1 Звістку про те, що в «Карпатській Русі» Крачуном зветься різдвяний хліб і різдвяний сніп (дідух), подав без ближчої вказівки Терещенко (Бытъ рус. народа, VII, с. 20). Вона досі зістається не потвердженою новішими записами (замітки до неї у Потебні — Объясн., II, с. 166, спеціальна праця пок. А. Петрушевича). Найбільш розвинувсь сей образ «старого Кречуна», Різдва, що гостить у себе Бога, У румунів: «Коли гонили жиди-каїни за мною [Христом], з дому до дому, від столу до столу, догонили мене на горі в Єрусалимі, на канун [Різдво], в домі Кречуна» і т. под. (Веселовскій, Каляды, як нижче).
Не вважаючи на всі спустошення в обрядовості сього свята, вчинені християнським духовенством і календарем, з фрагментів, ними полишених, вирисовується все-таки досить ясно величавий образ старого свята і старої релігії, яка лишила в нім найбільш повне відбиття. В нім багато спільного з Воведеннєм — круг ідей аналогічний, тільки те виглядає як слаба відбитка «Коляди», що забрала на себе все багатство словесного і дійового церемоніалу, зв’язаного з новоріччям. Річ характеристична, що, не вважаючи на все багатство християнських обрядів і імен, які вплелися в різдвяний словесний репертуар, дійова сторона свята дуже мало захоплена християнською ідеологією і явно спирається на системі молитв і магічних дій передхристиянських. Християнські церемонії відіграють зовсім другорядну ролю поруч відправ, які справляє голова родини, господар і почасти господиня.
Основну, провідну ідею їх я схарактеризував уже вище: словом і ділом, словесним твором і магічними актами, всею обстановою інсценіювати образ багатства, щастя, миру і спокою в своїм домі і своїм дворі в сей святочний мент і заворожити, таким чином, се багатство і щастя на цілий будучий рік в сю таємну хвилю. «Тайною», «божою, святою вечерою» дійсно зветься навечір’я Різдва — у нас подекуди і досі 1.
Сьому головному і загальному завданню товаришать різні дрібніші, спеціальніші магічні акти і закляття. Вся система святочних відправ опирається, цілком виразно, на комплексі ідей магічного характеру.
Відкривається святочна дія церемонією добування нового огню, рано на святвечір. С.им оновленим, чистим, новорічним огнем розпалюється огонь у печі і на припічку, для котрого місцями припасалось протягом попередніх дванадцяти днів дванадцять полін 2 — для дванадцяти страв, що мають бути зготовані на святочну вечерю, аби представити різносторонню достатність хазяйства.
1 Гуцульщина, IV, с. 12 і дд. Пор. колядку:
Ой д сему дому, ой д веселому,
Святая! («переспів»)
Ой у сім домі золотий столик,
На тім столику стоїть отавка,
На тій отавці золота скатирця,
На тій скатирці тайна вечеря.
Ґаздиня файна вечерю вносить,
Вечерю вносить, милого просить;
Принесла вона бутельку вина,
Коло милого та й собі сіла.
Божая Мати того узріла,
Тото узріла та й похвалила,
Тайну вечерю благословила.
(Гн., 59).
Викидаю зайві склади, які розтягають початковий розмір 5+5, а в однім віршу (9) поправляю явно переставлені слова-півстихи.
2 Про уживання спеціального стовбура для святочного дня, що грає таку визначну ролю в різдвянім ритуалі різних народів (сербський бадняк, французьке souche de No'el й ін.), а не пригадую звістки у нас. А варто б ще пошукати за сею практикою!
Сі дванадцять, чи навіть більше (властиво, 14), страв ось у якім порядку йдуть на Гуцульщині: боби, риби, варені пироги, голубці, сливи, пшенична кутя з медом («дзьобавка»), бараболі з товченим часником, узвар, горох з олією і часником, ячмінна каша з олією або медом («логаза»), сливки з фасолею, пироги з маком, «росівниця» — капустяний росіл з крупами, каша пшонна, варена кукурудза («кокот»). Дев’ять ритуальних страв з Самбірщини вичисляють в такім порядку: капуста, бараболі з олією, пироги з бараболь, киселиця, біб або горох, ячмінна або вівсяна каша (кутя) з маковим молоком, груші, голубці з вівсяними або пшеничними крупами, пшенична кутя з маком, гриби з олією; але додається, що декотрі пильнують мати 12 страв і старають оселедця, коли не можна мати риби. В гуцульськім ритуалі є також вагання між 9 і 12 стравами.