Історія української літератури. Том 6

Грушевський Михайло Сергійович

На іншім місці я докладно вияснив, і нема потреби тут те все докладно повторяти, — яке значення мав оцей союз з духовенством, шляхтою, міщанством на грунті спільної оборони "старожитньої православної релігії" 2.

1 Про це в VI т. "Історії України", с. 398. Там вказано й такі факти, коли за поміччю козаків Плетеницький відбирав різні маєтки від шляхти, навіть від адміністрації кн. Острозьких.

2 В VII т. "Історії України", с. 400 і далі; також "Культурно-національний рух", с. 204 і далі.

Він давав користі нібито чисто моральні, але великого значення. Незалежно від того морального задоволення, що давала членам козацької верстви ідеалізація козацького ремесла як боротьби за батьківську віру — себто найбільш високе й ідеальне, що давала людині тодішня ідеологія, — мало чимале значення для неї, що союз з іншими соціальними українськими верствами на грунті спільної боротьби за церковні й культурні національні вартості перекидав місток через політичні та соціальні розходження. Усадовлюючися "на волості" (залюдненій українській території) і претендуючи на провідну роль — роль господаря тутешньої "України", козацтво наступало на права і претензії, на стан володіння інших верств — не тільки шляхетської, але й духовної і міщанської, не раз навіть дуже болюче. Селянство воно мало за собою, поскільки ослаблювало поміщицький

режим і відкривало можливість визволення від поміщицьких претензій переходом під козацький присуд, але цим самим воно наступало на економічні й класові інтереси всіх владущих верств: магнатів, шляхти, того самого духовенства і навіть міщанства, бо його вища верства теж володіла підданими, земельними маєтками, а крім того з неприємністю зносила конкуренцію козацького присуду з юрисдикцією магістрату, переходи міщанства під козацький присуд і т. ц. Наскільки козаччина була приємним і бажаним сусідом як воєнна і оборонна сила, в цих ще не зовсім замирених умовах східноукраїнського життя, настільки неприємним співмешканцем була вона з цього соціально-політичного погляду. Відчувати цю колізію козаччині не було приємно — маючи вічно відкритий фронт проти уряду або проти магнатської верстви старост-державців, що фактично цей уряд репрезентувала, і лихенька згода під прапором спільного національного, релігійного інтересу була все-таки для неї краща, ніж відкрита ворожнеча і соціальна війна. Задля цього також варто було попіклуватися про ці релігійні інтереси, і ми справді бачимо, що від цих декларацій 1610 р. почавши, провідні козацькі круги твердо тримають у програмі козацтва, при всяких домаганнях перед урядом, справу забезпечення "старожитньої релігії народу Руського", а козацька старшина, в міру розвитку своїх засобів і впливів, входить у ролю патронів і ктиторів церковних, заміняючи в цьому шляхту і міщанські колективи.

З свого боку православне духовенство, — заплющуючи очі на соціальні розходження, — з цілою силою особливо в цім періоді гострої боротьби за забезпечення православної церкви (пізніше це змінилось, коли протекторат став не так потрібний) потверджує значення і роль козаччини як оборонця православної віри, як свого роду хрестоносного православного лицарства. Найбільш яскраво заявила це відновлена завдяки козаччині православна ієрархія в своїй "Протестації" 1621 р. Про цей київський твір — один з найважливіших, які маємо з цієї доби, докладніше буде мова нижче, тепер тільки підчеркую, що в ньому новий голова православної церкви, митр. Борецький з товаришами-владиками признавали перед урядом і всім католицьким світом, що козаччина являється наступницею і спадкоємницею "тої старої Русі", що за нею зітхав І автор "Перестороги" і всі ревнителі колишньої руської слави й сили — старих руських князів, їх подвигів для Руської держави, для православної церкви і її культури. "Се ж бо те плем’я славного народу Руського, з насіння Яфетового, що воювали Грецьке царство Чорним морем і сухопуттю. Се з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах ходило морем і землею (приробивши до човнів колеса) та Константинополь штурмувало. Се ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірик. Се ж їх предки хрестилися разом з Володимиром, приймали віру від Константинопольської церкви і по сей день в цій вірі родяться, хрестяться і живуть".

Митрополит і владики заявляють, що козаки — це дійсні лицарі Христові, які покладають для нього найбільші заслуги. Найбільш добродійства зневоленому християнству віддають греки своїми викупами християнських невільників з турецької неволі, король іспанський своїм славним флотом, котрим громить магометан на морі, і військо запорізьке своїми сміливими походами на поган. Віра й спасення душі — це провідні завдання їх походів на морі й на суходолі. Їх головна мета — визволення невільників. Здобутою здобиччю вони передусім наділяють церкви, монастирі, шпиталі для калік і убогих і духовенство. Це великий знаряд божий на захист християнства і страх невірним, котрими сам Бог і керує. "Бог керує ними, і він тільки знає, на що він заховує останки тої старої Русі та їх правицю й силу на морі й землі розширяє так далеко й широко. Як хтось писав, що Бог положив татар, як перуни і громи, щоб ними навіщати й карати християн, так він положив козаків як другі перуни і громи живі на землі й морю, щоб ними страшити й громити невірних турків і татарів".

Цією декларацією нова православна ієрархія заплатила довг козаччині, котрій завдячила своє посвячення. Немала то була річ з її боку — проголосити репрезентацією руського народу і носіями його традицій, його слави людей, котрих у польських урядових кругах, між собою, звичайно, не величали інакше як розбійниками, наволоччю, розбещеним хлопством (автентичні вирази їх урядового шефа — коронного гетьмана Жолкевського 1) і вважали за людей, позбавлених всякої релігії (не так давно, в 1580-х рр., авторитетний польський географ Сарніцький, як відомо, зарахував їх "в більшості до релігії магометанської") 2.

1 Див. "Історія України", VII, с. 439.

2 Там же, с. 389.

Але не треба забувати й того, що непомітно, може, для цих урядових кругів протягом останнього чвертьстоліття (від Солоницької різні, завданої їй тим же Жолкевським), ця козацька верства все більше тратила свій уходницький та добичницький характер або, краще сказати, ці уходницькі та добичницькі елементи тратили своє переважне значення в цій верстві, і поруч них все більше множилися і значніші впливи здобували елементи "городові", кажучи пізнішим виразом, оселі господарські, зв’язані чи то з містами й містечками, чи то з "слободами", в цих своїх господарських, соціальних і культурних інтересах наближені до дрібної тутешньої шляхти, з котрою вони й прагнули бути зрівняними в правах. Нова козацька верства, що дістала своє офіціальне признання в 1601 р., серед нових колонізаційних умов, далеко сприятливіших розвоєві сільського господарства і культурного життя, інакше кристалізувалася, ніж попередня, що зводила боротьбу з польсько-шляхетським режимом в 1590-х рр.

Трудящі маси, що приставали до козацтва, щоб забезпечити себе від кріпацтва, рівнялися на міщанство. Польські люстратори першої четвертини XVII в. кваліфікують козаків як "непослушних міщан", себто таких, що не хотіли відбувати датків і відробітків на старост і державців, посилаючись на те, що вони несуть військову службу і підлягають свому військовому, козацькому присудові. Козацтво в цім часі стояло мов на роздоріжжі своєї соціальної еволюції як антагоніст привілегій шляхетства, логікою соціального розвитку воно було покликане до того, щоб прийняти в свій протекторат міщанство невоєнне, "послушне", те, що підлягало юрисдикції шляхетської адміністрації і її вимогам, визволити його від феодального утиску, допомогти Україні перейти з феодальної доби в

добу буржуазного будівництва. Союз з міщанством і духовенством на грунті релігійно-національних інтересів сприяв тіснішим зв’язкам козацтва з міщанством, їх зближенню і об’єднанню. Пізніше, в часах державного життя України, наступила різка зміна: вищі верстви козацтва, що рівнялися на шляхту, втягнули поміж себе шляхетські елементи, які лишилися на Україні: замість окремої української шляхетської верстви, як планували її будівничі Української держави, шляхетські елементи розпустилися в козацькій старшині, підсиливши тим її потяг до шляхетських привілеїв, і дійсно, старшина, прийнявши шляхетські традиції і ідеологію, відірвавшися від козацьких мас, дала собою нову едицію українського панства — шляхетства, а місто зісталося знову не то що без протекції, але під гнітом і визиском цієї відродженої сеньйоріальної верстви. Соціальний процес був відкинений знову в добу феодалізму; недорозвинене місто не тільки не закріпило за собою провідної ролі, до якої підіймалось під час першого відродження, а втратило й ті моральні впливи, які було здобуто за його часів. Література, по довгім вичікуванню нових класових камертонів, стала строїтись на ноту шляхетського козацтва. Але це сталось пізніш, майже століття пізніш. В цім часі — у першій третині XVII в., під час відродження нового київського осередка, козаччина ще соціально нейтральна, вона на всі сторони шукає зв’язків — суголосні елементи для боротьби з магнатським режимом Річи Посполитої. Боротьба за національну церкву, школу, культуру — це той спільний грунт, на якому зав’язуються ці зв’язки. Момент і обставини для них дуже сприятливі: в боротьбі з магнатським режимом, піднятій козаччиною, було багато суголосного з боротьбою з релігійними обмеженнями, що велася під проводом духовенства і міщанства, при участі останків православної шляхти. В новій колонізаційній хвилі, що плила до центральної і східної України з півночі й заходу, було чимало шляхти, міщан і селян, захоплених національним відродженням останньої четвертини XVI в., — людей, які бували в школах, в братствах, брали участь у національній і церковній боротьбі, ці елементи вливалися тепер і до козаччини. Цих не треба було розагітовувати — розворушувати в них інтерес до церковних, культурних і національних питань. Для них це була така ж своя справа, як і для місцевого духовенства, останків православної місцевої шляхти і міщанства. З ними не було що договорюватись і торгуватись: оборона руської віри і народності була для них не тактичним ходом, а змістом і завданням життя. Питання було, наскільки велика була роль і вплив цих елементів серед козаччини: наскільки годні вони були потягнути за собою ті добичницькі або національно індиферентні елементи (було ж чимало й різного зайшлого народу з-поза України, котрому ці питання самі по собі не говорили нічого).

З цього погляду не без значення була та обставина, що в другім десятилітті цього століття на двох провідних громадських позиціях Східної України — церковній і воєнній — опинилося двоє галичан, людей тої самої соціальної верстви — дрібної української шляхти і приблизно того самого покоління, вихованого під враженням перших національних сутичок, перемог і погромів. Це був Єлисей Плетеницький, ігумен печерський, і Петро Конашевич Сагайдачний, гетьман запорізький.

Плетеницький 1, до постригу Олександр Михайлович, в ченцях Єлисей (в схимі Фимій), ще як "земянин", світська людина, за невідомі заслуги одержав від короля Пінський Ліщинський монастир в 1595 р. і за чотири роки вибраний православними на печерську архімандрію — очевидно, завдяки своїм виступам на Берестейськім соборі, де ми вперше його зустрічаємо як церковного діяча.

1 Так треба, очевидно, писати його ім’я (з Плетенич — Плетеницький), а не Плетенецький, як пишуть звичайно (з польського), хоч так писав себе він сам і я теж так писав давніш за загальнопринятим прикладом. Біографії Плетеницького ми досі не маємо.

Перший оцінив його діяльність у Печерській Лаврі пок. Голубєв, присвятивши їй кільканадцять сторінок у своїй книзі про П. Могилу (І, с. 266-282) і докинув потім кілька слів в "Ист. Кіев. Дух. Академій" (с.100 і далі) і потім аж у моїй "Історії України", VII, с. 404-8. Одночасно вийшла присвячена йому стаття ак. Перетца в "Записках" київських ("Панегірик "Візерунк цнот превел. о.Єлисея Плетенецкого", т. VI, с. 1909) і цінні примітки до неї С. Голубєва: "Панегирик Кіево-печерскому архимандриту Елисею Плетенецкому" 1618 г. ("Труды Кіев. Дух. Ак.", 1910, VI). Кілька заміток у працях Тітова ("Типографія КіевоПеч. Лавры", 1918), Огієнка ("Історія укр. друкарства", 1925), Возняка ("Історія укр. літератури", II).

Діставши цю найвизначнішу, фактично найсильнішу і найвпливовішу церковну позицію Східної України, він виявив незвичайні організаційні здібності, виточивши провідні лінії всьому дальшому розвоєві цієї інституції, так що — як висловлювався його наступник, поминаючи його пам’ять, — "все, що в ній діється і діятиметься, все на його основі, на його фундаменті, на його будові буде починати свою будову і кінчати" 1.

1 "Омилія на роковую память о. Є. Плетенецкого", с. 50.

Прикладаючи всі старання до привернення розшарпаних маєтків монастиря і дуже успішно відбудовуючи його матеріальні багатства, він зараз показав — перший в безконечнім ряді преподобних і не дуже подобних ігуменів, — що може дати Печерський монастир з своїми величезними матеріальними засобами культурному життю країни. Скоро тільки позиція його була закріплена (на соймі 1605 р. православним удалось добитись його затвердження королем), він почав "зводити на се місце людей учених", виробляючи їм різні пристановища чи то в Лаврі, чи то на різних інших церковних посадах Києва, використовуючи свої зв’язки і впливи — найбільшого церковного київського достойника. В першій лінії це були учені галичани — дидаскали Братської школи, справщики Братської друкарні і просто всякого роду літерати — весь той культурний наросток, що придбаний був чвертьвіковою роботою Львівського братства, а тепер, в цих роках, 1608-1610, як ми бачили, не бачив перед собою ніяких перспектив у Львові — ні ширшої діяльності, ні приложення своєї праці і знання. В роки 1610 — 1620 ми можемо констатувати присутність у Києві, в Лаврі і поза Лаврою, цілого ряду учених галичан (як Борецький, Копистинський, Сакович, Кальнофойський, Беринда), по всякій правдоподібності "зведених" сюди Плетеницьким або приваблених чутками про розпочату ним культурну роботу і запотрібовання в учених людях. Але не тільки, розуміється, це були галичани. Той же Копистинський підносить, що він взагалі збирав усяких "ієрокириків, то єсть проповідників слова божого", просто сказати — різних скільки-небудь освічених людей з різних країв і народів, які прибували до Києва; він їх "приспособляв, задержував, виховання їх станові й повинности пристойне і довольне давав" в ролі "дідаскалів іскусних" і всякого роду учених співробітників, бажаючи забезпечити своїй печерській братії і взагалі київському православному світові "познания разних діалектів і вирозуміння письма божественного".