Стойкий оловянный солдатик и другие сказки
Шрифт:
Вона сховала руки під фартух, щоб король не міг бачити, як вона страждає.
– Ходімо зі мною! – сказав він. – Ти не можеш тут лишатися. Коли ти така ж добра, як і прекрасна,
І він посадив її до себе на коня. Еліза плакала й ламала руки, але король казав:
– Я бажаю лише твого щастя! Колись ти дякуватимеш мені!
З цими словами він погнав коня через гори. Еліза сиділа попереду, а решта мисливців скакали за ними.
У променях призахідного сонця дівчина побачила чудове королівське місто з палацами, баштами й церквами.
Король повів її до палацу, де у високих мармурових залах били фонтани, а на стінах висіли мальовничі картини. Але Еліза не звертала ні на що уваги. Вона плакала й сумувала.
Байдуже дозволила вона служниці одягти на себе королівське вбрання, вплести перлини у волосся і натягти на пожалені кропивою руки тонкі рукавички.
В усій цій красі вона була така чарівна, що всі придворні вклонилися їй. І король назвав її своєю нареченою, хоча архієпископ хитав головою і навіть шепотів, що чудова лісова дівчина, напевне, відьма, – вона засліпила очі й приворожила серце короля.
Та король не слухав його, він наказав принести найдорожчі страви, покликав музикантів грати і найкращих дівчат танцювати. Потім він повів Елізу запашним садом у розкішний зал, але жодної усмішки не викликало все це ні в очах, ні на устах Елізи – в них ніби назавжди застигла туга. Тоді відчинив король маленьку кімнатку, що була поряд з їхньою опочивальнею. Вона вся була вбрана дорогими зеленими килимами і дуже нагадувала печеру, в якій жила Еліза. На підлозі лежав пучок пряжі, що вона напряла з кропиви, а на стіні висів уже готовий панцир. Усе це, як дивину, захопив із собою один з мисливців.
Примітки
Конец ознакомительного фрагмента.