Стрибок у ніщо (вид.1961)
Шрифт:
Еллен мовчки розливала чай, непомітно поглядаючи на жениха. Але той більше цікавився лікерами, старанно підливаючи єпископові, обличчя якого сяяло світлом земних насолод.
— В-в… в-ви маєте рацію, професоре, — обізвався банкір, — техніку треба тримати в міцній руці. Але цивілізації загрожують не тільки маш… машини. Є звірі небезпечніші, підступніші і нещадніші.
— Комуністи! — вигукнула леді Хінтон.
Наче грудневим холодом повіяло в серпні. Товариство, що зібралося за столом, захвилювалось. Усі заговорили разом, умить забувши про етикет. Обличчя налилися ненавистю, злістю і страхом.
Кожен поспішав одвести душу, викласти те, що давно переповнювало серце. Говорили по-різному, але про одне і те саме — про клятих комуністів, руйнівників культури й цивілізації, фанатиків. Тут було все: і революція в трьох державах, і “націоналізація жінок”, і Комінтерн, і демпінг, і зруйнування храмів, і голод…
Ніколи ще товариство леді Хінтон не було таке одностайне, таке щире у висловлюванні почуттів і думок. Ніколи за столом не лунала так гармонійно симфонія ненависті і тваринного страху перед близькою революцією.
“Червоні звірі” — хіба не вони загрожують відібрати у леді Хінтон усе: титул, владу, становище, багатство?
Їхні агітатори розкладають стадо христове і загрожують запустінням божим храмам, голодною смертю єпископові Йову Уеллеру.
А філософ Шнірер, — нічого іншого, крім безмежної ненависті, він не міг відчувати “до покровителів техніки й ентузіастів індустріалізації, що примусили служити собі машини, які зубами рвуть людські істоти і от-от можуть розчавити своїми шестернями сучасну культуру!..”
Коли хвилювання трохи вляглося, леді Хінтон сказала:
— Я недавно пожертвувала двісті тисяч фунтів на боротьбу з ними, але цього, звичайно, мало. Кожен з нас повинен зрозуміти, що краще зараз, поки не пізно, добровільно відмовитись од частини свого майна, ніж втратити все.
— Я читав про “Ноїв ковчег” і вважаю, що письменник цілком своєчасно ставить питання величезної ваги, — сказав Генрі, намотуючи на палець і розмотуючи стрічку монокля. — Коли в ряді країн перемагає революція, переможені, правда, чинячи опір, сходять зі сцени і, як крайній засіб, рятуються втечею. Але куди тікати? Чи є цілком безпечні країни на земній кулі? Пора подумати про це.
— Не вважайте мої слова за передчасне капітулянтство, паніку, невір’я в перемогу, — сказав барон. — З повсталими ми будемо боротись усіма засобами не на життя, а на смерть. Але успіх мені здається проблематичним. Уже тепер ми заклопотані тим, в яке діло вкласти наші капітали, де більша гарантія їхньої безпеки. Проте може настати момент, причому швидше, ніж багатьом це здається, коли доведеться думати вже не так про капітали, як про самих себе.
— І люди кидатимуться на всі боки, як у будинку, охопленому полум’ям, — знову ожив у Шнірері пророк. — З країни в країну тікатимуть вони і скрізь зустрінуть всепоглинаюче полум’я, згубне полум’я, незбориме і неминуче, як доля. І не врятують від нього ні сторожа, ні залізні грати, ні товсті стіни. Все загине. Все перетвориться на попіл. І ми загинемо. — І знову перейшовши на писклявий крик, Шнірер закінчив: — А хто винен? Машини! Пролетарі! Вони! Ще чашечку чаю, міцного, коли ваша ласка.
— Страйки почали, революція закінчить, — кинув репліку банкір.
— Хай мине нас чаша сія! — вигукнув єпископ і, враз набравши пісного вигляду, перехрестився. — Тут справді пора подумати про якийсь… ковчег, що в ньому з божою поміччю могли б сховатися праведники — цвіт нашої цивілізації і культури. Хіба не сам милосердний Господь подав цю думку, як у Ноєві часи?
— Збудувати такий собі “Титанік”, ковчег сучасного масштабу, обладнаний за останнім словом техніки? — іронічно спитав Генрі. — Ну, а далі? Куди ви на ньому попливете? До південних морів? До безлюдних островів, загублених в океані ї не нанесених навіть на карту? Дурниці, нема більше білих плям на карті світу. Майже нема таких островів. А коли і є, їх скоро знайдуть. Побудова ковчега і його відплиття не зможуть бути непоміченими. Нас розшукають, доженуть і розчавлять, мов черв’яків, разом з ковчегом. Де, нарешті, гарантія, що його пощастить добудувати?
Запала тиша.
— Невже нема виходу? — спитала леді Хінтон.
— Чому ж нема? Вихід є, і непоганий, як мені здається, — спокійно відповів Генрі. — От ви, пане професор філософії, лаяли техніку і з своєї точки зору, звичайно, маєте рацію. Але ця сама техніка може дати нам і вихід, відкрити шлях до порятунку. Ми примусимо техніку зробити нам останню послугу, і потім я нічого не маю проти, якщо її буде знищено на вашу радість, професоре.
Всі насторожилися слухаючи. Генрі, задоволений справленим враженням, зробив паузу і не поспішаючи вів далі.
— Ковчег може врятувати не всіх, хто належить до нашого класу і кола, а тільки невелику групу “обранців”. “Хто може врятуватись, хай врятується” — так, здається, сказано в письмі, лорде-єпископе? Отже, ковчег може і повинен бути збудований. Але ковчег зовсім особливий, який поніс би нас якнайдалі від цієї бунтівної планети — ну, хоча б на деякий час, поки небезпеку буде усунено. Проте, очевидно, назавжди… І чим швидше…
Слухачі розчаровано відкинулись на спинки стільців, а єпископ, сприйнявши слова Генрі як хитрий маневр одвернути загальну увагу від сумних думок, скинув пісну маску, засяяв і добродушно розреготався.
— Чудово! Ковчег, що пливе на хвилях ефірного океану. Незрівнянно!
— Так, на хвилях ефірного океану, — серйозно відповів Генрі.
— Це могло спасти на думку тільки Генрі! — вигукнула поважна леді далеко не похвальним для нього тоном.
— Зовсім не мені, тітонько. Признаюсь, я мало розуміюсь на техніці. Але ви, панове, знаєте, що останнім часом я разом з своїм другом інженером, видатним теоретиком зореплавання і талановитим конструктором Лео Цандером віддаю дань захопленню стратосферними польотами. Я щойно від нього… І коли б ви знали про його праці, його досягнення…
— Але ж це химера!
— Фантазія!
— А як же ми там будемо дихати?
— І чим харчуватись? Ефіром?
— Ми задубіємо від світового холоду, що знищить нас так само швидко і напевно, як це зробить комунізм.
— Він хоче передчасно відправити нас на небо.
— А ви самі полетите? Почулись вигуки, жарти, сміх.
— Леді і джентльмени, — не вгавав Генрі, — ваші запитання і вигуки свідчать лише про цілковиту, м’яко кажучи, необізнаність з предметом, я запевняю, що коли б ви…