Стрибок у ніщо (вид.1961)
Шрифт:
Незважаючи на те, що конструкція була досить легка, а стіни оранжереї тонкі, вага її оболонки на Землі дорівнювала двадцяти тоннам. У ракеті вага майже не відчувалась, і тому навіть єпископові жодного разу не довелося працювати в “поті чола”. Однак саме невагомість і завдавала найбільше клопоту під час збирання оранжереї. Люди наче перетворилися в мурашок. У своїх ефіролазних костюмах копошилися вони на поверхні ракети, переносячи величезні частини оранжереї, що вдвічі-втричі перевищували їхній зріст і “вагу”.
Турбота будівельників полягала в тому, щоб уберегти частини і матеріали від поштовхів, від яких вони могли полетіти у
Леді Хінтон у своїй каюті була в усякому разі в безпеці. А ті, що працювали нагорі, ризикували “упасти” в небо. Правда, всі вони вже добре навчилися користуватися ракетним ранцем. Але все-таки, щоб повернутися на ракету при кожному мимовільному відльоті, потрібні були час і зусилля.
“Керування собою з допомогою ракетного ранця — велике мистецтво, якого не знають на Землі. Треба навчитися точно вимірювати відстань до мети, — а в порожнечі це нелегко зробити. За відстанню — регулювати силу вибуху. І, звичайно, вміти визначити правильність напряму — прицілу”. — Так писав Ганс у своєму щоденнику.
Еллен, Амелі, Марта Текер і Делькро під керівництвом Ганса взялися садити рослини. Ганс уже мав досвід садіння рослин — недарма він пробув чимало часу в скляній кулі.
Всі надівали легкі костюми і вирушали на роботу в оранжерею. Вінклер встановлював апарат, який автоматично, під тиском сонячного проміння, повертав оранжерею до сонця під потрібним кутом.
Цандер у цей час працював над установкою геліоелектростанції. Принцип дії цієї станції був дуже простий.
— Я черпаю свої конструкції з безмежної скарбниці творчих ідей Ціолковського, — пояснював Цандер, вказуючи на свій двигун. — Ціолковський передбачив усе до дрібниць, наче він уже не раз побував у небі і прийшов розповісти нам.
В ефірній порожнечі можна створити навіть без концентрації сонячного проміння параболічними дзеркалами, двісті градусів тепла і поруч, на відстані одного метра температуру, близьку до абсолютного нуля. Цю різницю температур і було використано, щоб одержати енергію. Двигун мав дві однакові посудини, термоізольовані одна від одної. Задня була в тіні передньої, зверненої до сонячного проміння. Передній бік мав чорну поверхню, яка добре поглинала проміння. Тому така поверхня і вода, що містилася в посудині, мали нагріватися Сонцем до двохсот градусів Цельсія. Пари води, перш ніж перейти в холодильник — у другу посудину, розміщену в тіні, проходили через спеціальну паротурбіну.
Коли майже вся рідина переходила з передньої посудини казана в задню — холодильник, посудина автоматично поверталася холодильником до Сонця, а казаном до темного небесного простору. Через кожну годину холодильник ставав казаном, казан — холодильником і так весь час.
Оскільки рідина майже не втрачалася, бо “парові казани” у вигляді тонких трубок були добре ізольовані, то цей двигун втрат не мав. Не було великих втрат і на спрацьованість частин через тертя: завдяки значному послабленню сили ваги, це тертя було дуже незначне, і тому двигун
Оранжерея виправдала себе. Якщо в чомусь і помилився Цандер, то тільки в тому, що недооцінив дію “тутешнього” Сонця на рослини.
Рослини росли надзвичайно швидко і були дуже пишні. Оранжерея незабаром стала схожа на куточок джунглів. Крізь величезне суцільне скло Сонце заливало циліндр промінням. Оскільки ракета знову оберталася, розвивалися рослини химерно.
Рослини тяглися від кінців до центра ракети. Наче два струмені зелених фонтанів зустрічалися посеред оранжереї. Зустрічалися, стикалися, переміщувалися, утворюючи зелену “піну”. Саме тут, в центрі оранжереї, рослини розвивалися безформними клубками, схожими на голову Медузи. Треба було вживати якихось заходів. Насамперед урівняти “силове поле” на всьому протязі ракети. Як це зробити?
Відповідь була знайдена при досить несподіваних обставинах. Якось Цандер і Ганс оглядали оранжерею, стоячи на поверхні ракети. Раптом Ганс помітив, як наближається якийсь предмет. На них ніби насувалася з присмерку небесного простору маленька планетка. Сонячні промені освітлювали її край, і вона здавалася півмісяцем. Не тільки Ганс, але й Цандер здивувався, коли помітив цю небесну мандрівницю.
— Чи не сама Венера прямує до нас у гості? — жартома запитав він у Ганса.
— Дивіться! У Венери виросло вухо!
— Або крутий баранячий ріг!
— Або… або… Дивіться! Та це ж великий бідон, який ми викинули! Еге ж, я доручив Пінчу зробити це, а він, мабуть, не відштовхнув посудини як слід. Бідон описав еліпс і повернувся назад під впливом тяжіння “Ковчега”. — Ганс зробив жест рукою і вів далі: — Привіт тобі, перший супутнику планети “Ковчег”. Так, я починаю ставитися з повагою до нашої ракети. Вона притягає до себе тіла, як справжнє небесне світило. Правда, бідон падає на “Ковчег” досить-таки повільно. Ось я зараз приловчусь і, як тільки бідон наблизиться, штовхну його ногою, мов футбольний м’яч.
— Почекайте, Гансе, — зупинив Цандер. — У мене виникла одна думка. Не гратимемо у футбол. Я придумав іншу гру. Дайте бідону впасти. Принесіть ще порожні бідони, бляшанки, ящики та інший мотлох, який ми звичайно викидали. І принесіть моток дроту метрів… так, метрів п’ятсот завдовжки. Знаєте, де він лежить? Ідіть!
Коли все це принесли на поверхню ракети, Цандер пояснив свою думку, — і знову ж таки думку свого великого вчителя Ціолковського. Треба утворити противагу ракеті: зібрати, зв’язати в один клубок різні бляшанки, посуд з-під пального тощо. Прив’язати його до дроту. Відштовхнути. Ракета і клубок — все одно якої форми — стануть ніби частинами єдиної системи, яка летить. Тепер треба надати цій системі руху — примусити клубок, прив’язаний до ракети, обертатися навколо неї або, точніше, клубок і ракету — обертатися навколо спільного центра ваги, ніби ганятися один за одним. Ракета, яка “перекидається”, описує своїми кінцями порівняно невелике коло, через що й відцентрова сила розвивається невелика. А в центрі ракети її зовсім нема. При новій системі обертання ракета описуватиме більше коло. Якщо значно збільшити швидкість обертання, то можна надати тілам майже земної ваги. Крім того, при такому обертанні, коли ракета ніби прив’язана до обода колеса, в усіх її частинах буде майже однакова відцентрова сила. Лишається тільки поставити це “колесо” до Сонця так, щоб оранжерея рівномірно і безперервно освітлювалась.