Святий Валентій

Франко Иван Яковлевич

Чи не упертість неп­рос­ти­ма в злім -

Серед ка­ди­ла лесті і пох­вал

Пишатися, от­ру­тою роз­коші

Впиватися і ду­ма­ти, що ти

Здоров ду­шею, ще й доб­родій дру­гих?”

Немов зловіщий дзвін, про­го­моніли

В душі Ва­лентія оті сло­ва.

Він з усміхом, за­мер­лим на ус­тах,

Але з пе­ре­ля­ком трем­тя­чим в серці

Глядів на то­го див­но­го стар­ця,

Заким з уст з тру­дом ви­до­бу­лось сло­во:

“Глибоко,

діду, ти в душі чи­таєш

І в моїй ви­чи­тав та­ке, що там

Часом ли­шень во­ру­ши­ло­ся сти­ха,

Мов під ко­ло­дою га­дю­ка кра­са.

Та що, ко­ли чи­таєш так гли­бо­ко,

То, пев­но, ви­чи­таєш і на теє

Правдиву відповідь... Ска­жи ли­шень,

Хіба ж не щи­ро я лю­дей люб­лю?

Не з всього сер­ця рад їм по­ма­га­ти?

Чи не віддав я вік свій мо­ло­дий

На те, щоб болі людські розсліди­ти?

Чи весь свій час, маєток, си­ли всі

Не віддаю на те, щоб болі ті,

Тілесні болі і суспільне го­ре,

По змозі сил вмен­ша­ти, ла­го­ди­ти?

Чи ж се не доб­ре діло? Ад­же ваш

Учитель мо­вив...” -

“Не ка­ляй свя­тих

Слів на­шо­го учи­те­ля своїми

Безбожними ус­та­ми!
– крик­нув дід.
–

Учитель наш ска­зав: “Хто ра­ди ме­не

Вітця, і ма­ми, й бра­та не по­ки­не,

Той не­дос­тоїн бу­ти враз зо мною!”

Ох, та твоя лю­бов до всіх лю­дей!

Заглянь ли­шень на дно душі своєї,

Чи там під цвіта­ми люб­ви тієї

Не криєсь зла га­дю­ка са­мо­любст­ва?

Себе ти лю­биш, стог­нан­ня по­дя­ки,

Похвал ка­ди­ло і блуд­ний огонь

Безбожної на­уки - не лю­дей.

Як мо­же той лю­дей лю­бить, хто бо­га

Не знає і не лю­бить? О, сліпий!

І ти ще в своїм ділан­ню без­божнім

Якеєсь доб­ре діло ба­чить хо­чеш?

Не ба­чиш тільки то­го, що за­ра­за,

Загибіль, пек­ло з твоїх рук пли­ве!”

Поблід Ва­лентій, зад­ри­жав всім тілом,

В німій три­возі не зво­див очей

Із див­ної по­яви, що сло­ва­ми,

Немов кліща­ми, рва­ла сер­це в нім.

“О, так, трем­ти, блідній, кру­ши­ся сер­цем!

Бо, глянь, яке доб­родійство ти ро­биш

Страждущим лю­дям! Ті, кот­рих гос­подь

Тілесним бо­лем вигнітав, мов грож­на,

Щоб зо­ло­тим ви­ном у небі ста­ли,

Тепер, то­бою ви­дерті з тис­карні

Його свя­тої, зміняться у гній

Гріховний! Ті, кот­рим гос­подь післав

Свою най­ви­щу лас­ку: хрест свій, біль,

Терпіння, бідність, - твоїми ру­ка­ми

Позбавлені її, підуть ши­ро­ким

Проклятим шля­хом у огонь пе­кельний!

І хто ж ти є, що ду­маєш нуж­ден­ним

Обманом сво­го ро­зу­му й чут­тя

Перевернути муд­рий суд гос­подній?

І чом ти ду­маєш, що біль і го­ре

Єсть злом? Сліпий! Од­но лиш є

Добро на світі - те, що нас збли­жає

До вічно­го доб­ра, що уби­ває

В істоті нашій грішно­го Ада­ма, -

Се біль тілес­ний, го­ре, бідність, му­ка!

А ти хва­лиш­ся людською люб­вою,

Не зна­ючи, що се най­тяж­чеє

Твоє прок­лят­тя! Бо лю­бов ота

Стосотними таємни­ми нит­ка­ми

До роз­кошів, по­кус, от­ру­ти світу

Тебе прив’язує! Пор­вать, стоп­та­ти

Ту грішную лю­бов - се пер­ший крок

До ви­щої, гос­подньої люб­ви!”

Немов ра­же­ний гро­мом, ос­товпів

Валентій. Все, в що вірив від ди­тинст­ва,

З чим зжив­ся, що лю­бив, усе, усе

Валилось, в по­рох роз­па­да­лось тут

Від тих стра­шен­них слів. Як в’яне дре­во,

Сокирою у ко­рені підтя­те,

Так він схи­ливсь і ру­ки опус­тив,

А лиш безк­ровні гу­би про­шеп­та­ли:

“І що ж чи­ни­ти, що чи­ни­ти маю?”

“Шукай по­пе­ред всього, - мо­вив дід, -

Лиш царст­ва бо­жо­го і правд йо­го,

А про­че все при­ло­житься тобі”.

І се ска­зав­ши, вий­шов із хо­ромів.

“О бо­же мій, і де ж йо­го шу­ка­ти?

Які стеж­ки ве­дуть до нього? Як

Свій ум без­сильний на­ост­ри­ти змо­жу

До ро­зуміння правд тих так страш­них?

О бо­же мій, - стог­нав Ва­лентій, - зми­луй­сь

І освіти мій ум, мій бідний ум!”

Но ум йо­го вже освіче­ний був!

В душі йо­го під на­по­ром страш­них

Старечих слів вже пук­ла ми­лоз­вуч­на,

Жива стру­на гар­монії чут­тя

І ро­зу­му, упа­ла віра в се­бе,

І в труд свій, і в лю­дей; на світ цілий

Він гля­нув враз мов інши­ми очи­ма!

Із спальні вий­шов батько, повітав

Сердечне і поцілу­вав йо­го;

Та не по­чув Ва­лентій вже теп­ла

В повітанні і поцілуї тім,

Не ра­ду­вавсь ду­шею, не спи­тав

Вітця, як спа­ло­ся йо­му, що сни­лось,

Не по­ба­жав щас­ли­во день про­бу­ти.

І ти­хо відійшов отець від нього,

Не сміючи роз­пи­ту­вать, що ста­лось,

І в серці ок­рив­ши жаль батьківський свій.

Валентій чув се все і доб­ре знав,

Що батько бу­де му­чи­тись весь день