Святослав
Шрифт:
Калокір з-під брів подивився на Святослава.
– А чи не замало в нас сили, княже? – з якимсь острахом запитав він. – Адже позаду жорстокі бої, а імператор зібрав велике військо.
– Ой патрикію, – засміявся Святослав, – та невже ж я, коли б боявся імператора, вирушав із Києва? І невже ти тут, у Болгарії, за цей час нічому не навчився?
– Ти маєш спільників? Адже маєш, княже?
– На брані, – відповів князь, – я покладався і покладаюсь тільки на власні сили.
Калокір облизав пересохлі уста.
– Я і мої друзі віддячимо тобі, княже, за все в Константинополі в сто крат… Коли ти думаєш рушати?
– Це станеться незабаром.
І вони обоє подивились
Обличчя у Калокіра було похмуре, довгі сухі його пальці стискувались в кулаки. У цю годину він ждав, що князь Святослав обмовиться, розповість, як і коли думає вирушати в гори, і скаже про свої сили. Тобі б і Калокір вирішив, як йому далі бути, що робити?!
А князь Святослав думав у цю вечорову годину, як важко буде йому йти проти ромеїв. Багато, дуже багато сили й крові витратили руські вої над Дунаєм. Пошматована болярами Болгарія не може дати йому потрібної допомоги, доводиться просити її у печенігів і угрів. Але чи надійна це підмога? Що жде їх по той бік Планини?
Нікчемний Калокір! Чи міг він знати, що робиться у пристрасній, широкій, волелюбній душі князя Святослава?!
Коли в горах ще танули сніги й ущелини заповнили швидкі ріки, над Пропонтидою, в Константинополі й фемах уже цвіла весна.
Саме в цей час до Константинополя прибули з своїми легіонами Вард Склір і патрикій Петро. Вони довго переслідували повстанців у пустелях Каппадокії і нарешті піймали їх.
Вард Склір зробив так, як велів імператор. Він випікає очі брату Никифора Льву Фоці, постригає в ченці й висилає на острів Хіос небожа Никифора – Варда – разом з жоною й дітьми, жорстоко карає всіх їхніх родичів…
З такими вістями два полководці повертались до Константинополя. Імператор Іоанн радісно їх зустрічає, – дуже добре зробили його полководці, упіймавши родичів імператора Никифора й покаравши їх. Тепер їм гнити до кінця свого життя в монастирях, не бачити повік сонця. Такі імператори не страшні Іоанну Цимісхію. Все рідше і рідше згадує він за радощами цього світу й Феофано – їй також до кінця свого віку скніти в келії на Проті, її стережуть не тільки безбороді ченці, а й етеріоти.
Імператор Іоанн дає великі нагороди Варду Скліру й патрикію Петру, велить їм виїжджати в Фракію й сам збирається їхати за ними. Якщо Святослав не вийде на долину, Іоанн поведе свої легіони в гори.
Збираючись у похід, імператор довго розмовляв з проедром своїм Василем. Коли в столиці немає василевса, його місце заступає василіса, але проедр мусить бути першим і біля неї. Проедр схиляє голову.
– А кого ти знаєш із історіографів, – запитує ще Іоанн, – кого б я міг узяти з собою і хто зумів би достойно описати, як війська імперії пройдуть по Болгарії і розіб’ють Русь?
– Я знаю Іоанна, – відповів проедр, – сина сановника Феодора, священика…
– Священик Іоанн все своє життя славив Никифора, – розсердився імператор, – і це він зараз пише присвяти на його гробниці… Усі ці історіографи – прихильники або Костянтина, або Никифора…
– Я чув, що серед молодих дияконів Софії відзначається своїми талантами Лев, сам з Азії, простого роду, але красномовством знаменитий…
– Якщо він молодий – дуже добре. А красномовство його запалить військові подвиги ромеїв. Поклич Льва, поговори з ним і дай йому срібну чорнильницю. Нехай вирушає разом із нами. Лев – диякон. Що ж? Нехай і він живе в віках! Імперія повинна знати свою історію!
Ще тоді, коли Іоанн Цимісхій їхав далеко від Адріанополя, в долині над Маріцою з’явились полководці
Насамперед вони обрали місце для намету імператора, середину стану, і там поставили його знамено. Від цього місця мінсуратори заходились вимірювати мотузками по тисячі оргій [187] на всі сторони світу. Щоб позначити межі табору, натягнули мотузки між ними.
185
Вігли – караули, сторожа.
186
Мінсуратори – землеміри, топографи.
187
Оргія – грецький сажень, 1,774 метра.
А тим часом у долині вже з’явились хмари рудої куряви. До місця майбутнього стану наближались опліти [188] . Їх було понад десять тисяч, і вони одразу стали копати широкий, глибокий рів, викидаючи землю і насипаючи вал. Посеред валу і в рову залишили ворота, але їх навмисне, щоб до стану не могли потрапити ворожі вої і особливо кіннота, робили підковами. Коли рів і вали були закінчені, опліти ще один день готували «порожнє місце» за валом, куди могли залітати стріли й каміння, розбили великі й малі дороги, а посеред стану втрамбували місце для «царського табору». Ще поставили там намети для імператора, протовестіарія, стольника і охорони.
188
Опліти – піхота.
Це був цілий город, поки що безлюдний. Але для захисту його ще не все було зроблено, і опліти поставили навкруг рову через кожні десять оргій залізні стовпи, натягли між ними мотузки й почепили дзвоники. А на полі за ровом покопали скрізь ями-костоломки, забивши на дні їх загострені кілки.
Ще не була закінчена вся робота, а до стану вже підходило ромейське військо, навкруг царського намету зупинились і одразу ж почали ставити свої намети полки імператора, за ними колом стала бойова кіннота, ще далі – таксіархії [189] фем. Стан одразу зашумів, загомонів, скрізь іржали коні, до неба попливли димки від багатьох вогнищ.
189
Таксіархія – військова частина, тисяча воїнів.
Коли почало смеркати, прибув імператор Іоанн Цимісхій. Він їхав у сріблястому скарамангії, у легкому шоломі, із золотим мечем біля пояса. Одразу ж за імператором поспішали найближчі його полководці. А попереду і позад нього верхи їхали безсмертні.
4
І ще раз пізньої, як і завжди, години в келію до Феофано прийшов Вард Валент. Проте був він дуже неспокійний.
– Проедр Василь велів забрати тебе цієї ночі з Проту, – сказав Вард. – Для втечі все готово, скедія стоїть під скелею, бог послав нам попутний вітер…