Святослав
Шрифт:
Ці мужі ставали на прю перед ним, князем, обзивали один одного найгіршими словами, сварились і навіть тут, у палатах, мало не бились, але однаково не він вирішував їхню долю, бо вони сварились і мирились; незважаючи на всі свої сварки, стояли в’єдно, хіба що тільки вимагали, просили в князя за свої шкоди пожалування.
Проте вони були справді жорстокими й безжальними, коли доводилось судити не їх, а коли самі судили інших. Вони часто приводили на суд людей своїх – смердів, рядовичів, закупів і просто обельних холопів. Той утік від свого господаря, той потай вночі вдерся у житницю, той взяв чужого коня, той убив княжого мужа, і вони – воєводи й бояри Гори – карали оцих
115
Поруб – в’язниця.
І княжич Святослав десницею своєю мусив стверджувати цей закон і покон, судив, робив правду, хоч часом у нього й скніло при цьому серце. Він знав і любив древній закон і покон, який змушує воїна не шкодувати життя й стояти на смерть перед ворогом у полі, але не знав ще страхітливих законів і покону Гори.
Так у той час, коли мати їздила в далеких землях, княжич Святослав стикнувся з силою своїх мужів, силою Гори. «Добре, – думав він, – що ця сила не може судити князя».
Набагато краще почував себе княжич, коли залишав город і їхав у поле. Довго шукати нагоди для цього не доводилось – звідти, як крик пораненої чайки, долітали й долітали недобрі вісті, звідти приходили мало не кожного дня купці, яких було пограбовано й покалічено в далекій дорозі, там також дуже часто загибали в сторожі вої – від меча, отруєної стріли, від хижої руки.
Почувши далекий клич, княжич Святослав не когось посилав, а сам з малою дружиною переїжджав Дніпро, мчав гостинцем, що вився на схід сонця, часом завертав праворуч до Переяслава й Родні, шугав вгору по Десні – до Чернігова.
Вони завзято шукали ворога. Це були печеніги, чорні булгари, загони великих орд, що блукали за Ітилем-рікою. Як таті, вони ночами скрадались у полі, підбирались до городищ і сіл, блискавицею падали на мирні хижі, грабували статки, забирали худобу, вбивали людей, а юнаків та дівчат гнали в неволю.
Не раз княжич Святослав із дружиною своєю стикався із цими ворогами їхньої землі. Він ішов по сліду, шукав їх у байраках і ярах, проходив ліси, що перетинали шлях, мчав у широкому полі, де під копитами шуміли тирса, високі могили вказували шлях, а на обрії вставало марево.
Часом це було й не марево. То, підіймаючи позад себе стовпи куряви, мчали в безвість, до Ітиля-ріки, чужинці, то вони везли з собою добра Руської землі, гнали худобу, вели людей.
Мов вітер, мов грім, що котиться і все підсилюється в безмов’ї, мчали в полі вої княжича Святослава, а попереду летів він сам – рішучий, дужий, безжальний.
І вони здоганяли орду, стикалися з нею, рубались, одбивали своїх людей, гнали хижаків далеко в поле, нищили, вбивали. І це княжич робив охоче, любо, бо захищав рідну землю, людей її.
На все життя залишилась у нього й пам’ятка про ці дні. Одного разу, наздоганяючи орду, він стикнувся віч-на-віч з її каганом. Трохи косоокий, темний, із вишкіреними зубами, каган був великий, спритний, міцний і, всю силу свою вклавши в шаблю-кривульку, накинувся на княжича Святослава.
Святослав бився з хижаком-ординцем мечем свого батька. Цей меч зробили князеві Ігореві кузнеці-умільці з Родні; був він обоямогострий, харалужний [116] , із золотим крижем, срібним яблуком, всипаний камінням-огнивом. Меч цей
116
Харалужний – загартований.
Але клятий ординець все викручувався, був у нього верткий кінь, не раз і не два каган залітав до княжича з спини.
До Святослава квапились вої, що, женучись за ордою, розсипались у полі. Вони помітили небезпеку, що загрожувала князеві, й поспішали до нього. Але коли б княжич не був сміливий і дужий, вони б не встигли. Каган вкрай оскаженів, люто одбивався, налітав на нього. Один раз ударив по голові, ще раз – у груди. Та княжич втримався в сідлі й ударом меча обірвав життя кагана. Коли всі примчали, каган конав у густій тирсі. Але і в Святослава була поранена голова, перебите ребро.
Але що ці рани? На молодому тілі все швидко заросло, все забулось, і він через короткий час знову мчав на чолі своєї дружини в полі, вечорами спочивав десь на високій могилі, слухав цікаві розповіді Асмуса, а навкруги біля вогнища сиділи вої.
Як дозвільно було їм всім у цьому полі! Десь далеко була Гора, тіуни, бояри, воєводи, десь там був брат Уліб, що з ненавистю в очах дивився на брата. Тут навкруги були тільки земля та небо, високі могили, у туманах могли спокійно спати городища й села.
І, лежачи на теплій землі, слухаючи, як десь далеко-далеко в полі перекликається сторожа, він довго дивився на зорі, а потім нібито легко злітав до них на невидимих крилах і міцно засипав.
Та чим сильніше буяла весна, чим дужче пахли трави й квіти в полі, тим настійніше в душу княжича Святослава заповзала якась тривога, неспокій. Часом бувало так, що, їдучи в полі, понад лісом чи рікою, він раптом зупиняв коня, довго дивився поперед себе, немов ждав, що от-от хтось з’явиться в холодку дерев. Часом не знати чого у нього починало шалено битись серце, йому здавалось, що він щось забув взяти з собою в дорогу, щось дуже дороге покинув у Києві. І він завертав коня, поспішав з поля до Києва, але не бачив, не знаходив там бажаного.
І все частіше і частіше мучило його безсоння в безлюдді й безмов’ї полів. Він лежав, чогось ждав, чогось бажав, серед зірок на небі починав шукати найкращі, любі оку… Він і знаходив їх – це були дві привабливі голубуваті зірки, що висіли, як сестриці, на північній удолині неба і мінились, грали, як перли. Не маючи сили одірватись від краси їх, він хотів, як і раніше, линути, летіти на незримих крилах до них, але не міг, вії його не склеплювались, сон не приходив.
Дві зірки, як здавалося йому, світились все дужче й дужче, не він, а вони дивились на нього, кликали, манили. З зусиллям він зрештою одривав від них очі, підводився, вставав, поглядав на повите нічною імлою поле, на могилу, на схилах якої то тут, то там просто неба лежали і вже спали гридні, глибоко дихав настояним на євшані й м’яті повітрям, знову лягав і склеплював повіки…
Та через короткий час очі його розкривались і чомусь одразу ж прикипали до тих самих зірок-сестричок. І здавались вони вже не зірками, а очима – знайомими, любими, рідними…
Засинаючи, княжич Святослав намагався пригадати, чиї очі нагадують йому ці зірки?
Пережив Святослав і ще одне – смерть свого вуйка Асмуса.
Він помер, як належить воїну, – рано, на світанні, коли роса стає такою важкою, що сама сиплеться з трав, коли у полі німіє все навкруг і владує одвічна тиша, коли сонце на сході починає піднімати із-за обрію супроти ночі блискуче лезо свого меча…