Тільки мить

Савченко Віктор Васильович

— А як ви гадаєте, Мирославе Петровичу, — мовила дівчина, — такі риси, як єхидство і поміркованість, людина успадкувала від примітивних істот чи виробила в собі сама?

— Годі вам, годі, — м’яко закликав Чумак.

— З’явиться Олекса, я в нього запитаю, чи йому траплялися в мандрах помірковані, обережні і в той же час єхидні істоти. Мусимо знати, хто з пращурів наділив людину такими рисами, — не без іронії сказала Марія.

Дівчина взяла лабораторний журнал і продовжила:

— “Прямуючи до лісу, я щоразу наступав на спірально закручені мушлі молюсків, котрих бачив ще в силурійському морі. Більшість з них була пошкоджена, немов їх щось розгризало; мав бути якийсь хижак, що харчувався молюсками. Я намагався уявити його жувальний апарат, але моя фантазія далі “дракона” не сягала, пригадав навіть брязкіт склянок, коли заплічний мішок опинився в його пащі… Я зупинився на узліссі, де росли низькорослі дерева-бочки з султанами лапатого листя, і почав вдивлятись у присмерк лісу. Це вже були не ті колоси, під якими я гуляв у карбоні. Їхні стовбури значно тонкіші, без гілок, схожі на кокосову пальму. Шкода тільки, що не ростуть на них плоди. Рожевий пісковий грунт місцями вкривають латки моху, а в особливо тінистих куточках розрослась папороть. Я і впізнавав, і не впізнавав знайомий з карбону ліс. Чогось подібного я вже зазнав, коли після кількарічної перерви приїхав у гості до бабусі і не долічився в садку двох найстаріших горіхів і водночас відзначив, що каштанове деревце, яке я посадив ще хлопчаком, вкриває тінню майже весь двір… Я не поспішав заглиблюватись у лісовий присмерк, який де-не-де протинало сонячне проміння. Дослухався до шурхотіння листя вгорі, до потріскування крил бабок, схожих на ту, котру проковтнула жаба, видивлявся на рожевому піску сліди. Мені навіть привиділася під кордаїтом велика перетинчаста лапа, схожа на жаб’ячу, але виявилося, що то був лист цього дерева. Багато стовбурів, як і в карбоні, обвивали товсті ліани, котрі нагадували сірі жили дерева. Вони обплутували вгорі крону, перепліталися з сусідніми і утворювали щільне шатро, крізь яке, немов крізь дірки, лише місцями проникало денне світло. Через це в лісі

стояв присмерк. Навчений досвідом, я передовсім вирубав з ліани добрячу ломаку (сокира надто коротка, щоб служити надійною зброєю) і, напруживши всі чуттєві органи, заглибився в ліс. Та не пройшовши й півсотні кроків, раптом уловив знайомий запах хвойної живиці. Він виявився таким рідним, що мені до болю закортіло додому, в антропоген. Але миттєвий спалах ностальгії заглушило нове відкриття. По прілій глиці, що вкривала пісок під сосною (сосна — умовна назва, дерево більше схоже на секвойю, тільки не таке високе), бігла вервечка мурахів. Учителю, це не ті мурашки, до яких ми звикли. Ці — завбільшки з мій черевик. Тут вони теж виконують роль санітарів лісу, бо вервечка, яку я помітив, не зменшуючи швидкості, полізла на стовбур назустріч такій самій вервечці, що спускалася з дерева, тримаючи в клешнях великі личинки. До речі, “сосна” — єдине з дерев, у якого гілки ростуть горизонтально, вздовж усього стовбура. Забувши про небезпеку, спостерігав, як по втиканому глицею стовбурі ловко перебирають довгими лапами комахи, та раптом відчув, що палицю, на яку я обіперся, щось сіпає. Нею цікавився один з членистоногих — добувачів личинок. Він уп’явся в костур двома гострими скобами ногощелеп, а троє з його компанії ворушили довгими антенами біля моїх ніг. Чи інфрачервоне проміння, що його випромінює тіло теплокровної істоти, чи невідомий запах, чи щось інше стримували їх вчинити з моїми гомілками те, що й з палицею. А від неї вже почала сипатись тирса. Піднявши її разом з мурахом, що в неї вчепився, я вдарив ним найближчого членистоногого і кинувся навтіки. По тому, як відчутно полегшала моя зброя, я зрозумів, що мурах розтулив “обценьки”. У цих тварин, судячи з того, як дружно вони добувають харч, мусить бути висока організація, і тому я поспішив якомога віддалитися від місця інциденту. Пробігши з півсотні метрів, зупинився біля заростей кущистої рослини, що нагадувала водночас і папороть, і мімозу. Пересвідчившись, що за мною ніщо не женеться, я простягнув руку, щоб зірвати гілку на гербарій, та враз напоровся на гострі колючки. На пучках навіть виступила кров. Червоні цяточки нагадали, що я не в рідному антропогені, де знайомі кожна рослина і кожна тварина. А скісне сонячне проміння, яке де-не-де проникало в хащу, свідчило про те, що сонце хилиться до заходу і, отже, мені слід думати про повернення. Щоб уникнути зустрічі з мурахами, попрямував схилом униз, де мала бути водойма. Навчений досвідом, я обминав повалені стовбури, зарості папороті і колючої мімози. Обходив плетива ліан, що місцями звисали, немов гігантські сіті… Нарешті опинився на узліссі з боку водойми. Проте йти стало важче — заважали зарості папороті, хвоща і отих соковитих м’ясистих листків, що нагадують подорожник і ростуть без стебла прямо з землі. А палиця тим часом мала роботу — я обмацував нею кожен кущ на своєму шляху. І, як виявилося, мав слушність. Коли ломака гулькнула в зарості плауна, що росли неподалік від берега, там раптом щось аж “закипіло” — і по миті вистрибнула істота, чимось схожа на крокодила. Все сталося так несподівано, що повервах мені здалося, ніби та істота матеріалізувалась із зелених котиків плауна — мала таку ж темно-зелену спину. Я сторопіло дивився на крокодила, який тікав від мене, стрибаючи точнісінько як жаба. Великі сильні задні лапи підкидали його триметрове тіло високо над землею, і в променях сонця мені пощастило розгледіти повздовжні ряди гадючої луски чи ороговілих наростів, темно-зелених на спині і сріблясто-білих на череві. Полохлива тварина, здавалося, не мала голови. Паща, а точніше дзьоб, росла прямо з тулуба… Учителю, оговтавшись трохи від шоку, я подумав, що все живе, котрому судилося мешкати на суші, має більші і потужніші задні кінцівки, ніж передні, ніби всі форми живого сконструйовано в одному конструкторському бюро, за одними ліцензіями. Що це? Закон природи чи випадковість? Істота, опинившись у воді і перебираючи ластами точнісінько як жаба, занурилась і попливла при самому дні, місцями змулюючи прозору воду. Вигулькнула біля зеленого острівця, виповзла на сушу і аж тоді подивилася в мій бік. Ця амфібія, а може, й рептилія, головою схожа на рибу-голку. Вона часто заклацала дзьобом, і це, мабуть, був сигнал, бо довкруж мене з кущів шугонули до води її родичі. Їх було багато, і вони нагадували зграю наполоханих хвостатих жаб. Розвівши кущі, я побачив на місці їхнього тирла кладки яєць. Великі яйця розбуркали в мені апетит, адже я вже давно нічого не їв. Уявив на мить повну пательню (одного досить, щоб її наповнити), навіть почув шкварчання яєчні. Але то було тільки шипіння піни і плюскіт хвиль. Щоб не грабувати надто тварин, я брав з кожної кладки по яйцю. На жаль, їх умістилося в пазусі лише п’ятеро. Вони мали тверду шкаралупу і форму кабачка. Тим часом “стрибаючі крокодили” обсіли весь острівець, мовчки спостерігали за мною маленькими пташиними очима. А я стомлено дибав берегом, затоптуючи їхні трипалі, схожі на відбитки ніг велетенського водоплаваючого птаха, сліди. Незважаюючи на те, що сонце давно скотилося з зеніту і вже недалеко йому було до верхівок дерев, пекуче проміння навіть крізь сорочку жалило спину. Страшенно закортіло освіжитись, та й помитись, я-бо не купався багато мільйонів років. Не вельми розмірковуючи, повиймав з пазухи і поклав на пісок здобич, роздягся і, оглянувши кущі і прозоре мілководдя, поволі зайшов у воду. Жадана прохолода вмить зняла з мене тягар злигоднів, яких я зазнав, блукаючи в часі; я плавав і пірнав, забувши про небезпеку, котра, можливо, чатує в пермському морі. Не залишив без уваги тільки острівець з “крокодилами-стрибунами”. Раптом крізь плюскіт води до мене долинуло знайоме вже клацання. По миті воно переросло в звуки цілого оркестру, єдиним музичним інструментом якого були кастаньєти різного звучання. Чи не обурються господарі, що в їхні територіальні води вдерся чужинець? Хай обурюються, аби тільки не покидали острівця. Але тварини не мали такого наміру. Навіть ті, що сиділи при самій воді, подалися нагору. Звуки “оркестру кастаньєт” тим часом наростали, я навіть уловив у них якісь тривожні нотки, після чого уважно оглянув берег, чи, бува, не вештається в кущах якась звірина — ворог дзьобатих. Але там тільки вітер гуляв. Мене дедалі більше непокоїло цокотання, котре періодами так посилювалося, що за ним ставало не чутно плюскоту хвиль. І тут я помітив, як від острова, розсікаючи хвилі, рухався якийсь вертикальний предмет. Миттю зметикував, що то плавник, схожий на акулячий. Він наближався із швидкістю пущеної стріли. Я в паніці кинувся тікати, забувши про всі стилі плавання. Кажуть, страх надає сили. Дивлячись який. Якщо такий, якого зазнав я, то він, навпаки, знесилює. Я все ж виборсався на берег і, ще не маючи певності, що вцілів, довго лежав, не в змозі поворухнути навіть пальцем. Тільки важко хекав і здивовано дивився на червоний і дрібний, немов потовчена цегла, пісок. А в пам’яті, наче сновидіння, стояла хижа паща акули, котра не встигла мене вхопити лише тому, що була надто велика, аби рухатись на мілководді. Тим часом потвора носилася взад-вперед паралельно до берега, її грубий метровий плавник зупинявся навіть в якихось десяти кроках від мене, і я бачив у прозорій воді шипасте чорне тіло. Такий же плавник носився навколо острівця з наполоханими істотами, змушуючи їх від страху голосно цокотіти дзьобами… Трохи оговтавшись і все ще не вірячи, що вцілів, я оглянув своє тіло: бліді руки й ноги були схожі на вичовгані корчі, які, проте, поволі наливалися силою. Довгі тіні дерев тим часом нагадували, що сонце не безкінечно висітиме над лісом і що я мушу ще завидна дістатися до стоянки, якщо не хочу потрапити на вечерю “драконам”. Зіп’явшись на ноги, побрів до одягу, який виявився за два десятки кроків від того місця, де страх мене викинув на берег. І тут я почав відчувати пошпигування в проколотому пальці. Червоні росинки, що на ньому виступали, навели на думку, що акулу, можливо, притягнув запах крові, яка виділяється з проколотого пальця. Кров вони відчувають на великій відстані. А хижачка немов сказилась, її чорний плавник несамовито різав хвилі біля берега. Друга акула, кілька разів зборознивши воду навколо острівця з наполоханими тваринами, теж спрямувала свій плавник до місця мого недавнього купання. Хоч як кортіло якнайскоріше покинути це прокляте місце, але вигляд яєць змусив мене затриматись. Хай там що, а того запасу енергії, що зостався в мені після купелі, надовго не стане. Отож надбив одне, надламав шкаралупу. Яйце виявилося свіжим і мало великий апетитний жовток.

Я вицмулив без передиху більш ніж півлітровий його вміст. Як рукою зняло тремтіння в колінах, а тіло набиралося сили скоріше, ніж я одягався”.

На мить запала мовчанка, з якої скористався Славко, мовивши:

— І як йому ото не гидко було? Випити яйце якоїсь потвори…

— Та він же виснажився, — заперечила Марія. — Хоч чимось треба було підживитись.

— До речі, — зауважив учений, — між тими яйцями, що їв Заміховський у пермі, і яйцями, що їмо ми, принципової різниці немає. Все ті ж оболонки: перша — внутрішній мішок (амніон), в якому плаває в рідині ембріон (власне, рідина заміняє ембріонові озерну чи річкову воду); друга — мішок із запасом харчів для ембріона — жовток; третя — зародковий сечовий міхур ембріона. Всі три мішки вміщено у твердій, але проникній для кисню оболонці. Така ж конструкція яйця притаманна всім сучасним птахам і рептиліям.

— Навіщо природі було створювати таке дивне пристосування? — запитала Марія. — Чи не простіше — ікринка?

— Може, й простіше, але не надійніше, — відказав Чумак. — Запліднення амніотичного яйця було внутрішнім, відбувалося в тілі самки, і, отже, вірогідність виживання потомства була значно більшою. А в риби що?.. Ікринка запліднюється після її відкладання. Щоб вижити, риба змушена відкладати сотні тисяч ікринок, більшість із яких стає здобиччю хижаків. А, як відомо з палеонтологічних знахідок і, — Чумак посміхнувся, — з оповідей Заміховського, тодішні водойми хижаками прямо кишіли. Це і безхребетні, і хижі риби, ласі до ікри, пуголовків та беззахисних молодих амфібій… Смакуючи сучасним амніотичним яйцем, — продовжував учений уже без тіні усміху, — ми навіть і не подумаємо, що це диво із див. А тим часом конструкцію його немовби кимось було обмірковано і сплановано: ембріон, котрий спочиває в своєму мішку, має харч і воду, крізь непомітні оком шпарини в шкаралупі надходить кисень. За принципом яйце нагадує космічний корабель, з якого вийшли на сушу перші терронавти.

— А проте, — зауважив Славко, — вижила і живе до наших днів не хитромудра яйцекладна амфібія, а риба.

— Що правда, те правда, — погодився вчений. — Відкладаючи яйця в безпечному місці над водою, амфібія наражала їх на іншу небезпеку. Нові умови, а надто сонячна радіація, від якої вже не захищав шар води, сприяли генетичним змінам. Створивши амніотичне яйце, амфібія започаткувала еволюційну лінію рептилії — найлихішого свого ворога. А мудрою, як ви кажете, була не яйцекладна амфібія, а природа. Інколи мені здається, що всі оті дивні тварини, що жили колись, — це тільки видозміни однієї вічної в часі істоти, котра ні на мить не припиняла свого існування, тільки перевтілювалася з однієї форми в іншу.

Славко на те нічого не відповів, а Марія знову почала читати:

— “Тим часом біля берега, немов дві скажені собаки, носились акули. Мені так кортіло чимось у них пожбурити, але довкола не було ні підходящого каменя, ні бодай мушлі. Тоді я наповнив порожню вже шкаралупу мокрим піском і кинув в один з найближчих плавників. Але моя “бомба”, ще не торкнувшись води, зникла в велетенській акулячій пащі, яка на мить вигулькнула. Страх при повторному виді морського монстра однак не притлумив у мені радості від помсти, я-бо змусив його наїстися піску. А щоб тебе!.. — вигукнув я вслід плавникові, що віддалявся… Решту яєць вирішив забрати. Хоч вони й мають смак жабуриння, але поживні. Не питиму більше сирими. А варені вони, мабуть, такі ж за смаком, як і сеймурячі. Заклавши сокиру за пасок і озброївшись палицею, я почимчикував “очеретом” у той бік, де мав бути великий плаский камінь і джерело під ним. А клята акула від мене не відставала. Її грубий плавник то віддалявся, то прожогом наближався до берега, аж з води вигулькувала верхня половина велетенського чорного тіла з кривим, як ятаган, хвостом. І тут я відчув, як у мене дрібно зацокотіли зуби. Не можу сказати, щоб я так уже боявся. Акулячі маневри були скоріше згадкою про страх, аніж самим страхом. Я намагався вгамувати ганебне цокотіння, але то було над мої сили. Щоб відірватись від переслідувача, я прискорив ходу і незабаром розгледів попереду, правда, ще далеченько звідси, в заростях прибережного хвоща плаский камінь, на якому я не так давно відпочивав. Акула, мабуть, втративши надію поживитись, відстала, її плавник став швидко віддалятись до коралового рифу. Той риф тягнувся вздовж берега на відстані кілометра і утворював фактично мілководну затоку, порослу плауном, хвощем, папороттю та колючою мімозою. Острівець з “крокодилами-стрибунами” — теж частина його. З віддаленням акули стихало цокотіння зубів, а коли плавник розтанув серед хвиль, воно припинилось. Смуга вогкого прибережного піску, що відділяла затоку від узлісся, дедалі вужчала, скоро її зовсім не стало, і мені довелося продиратися крізь кущі, з одного боку яких, у куширах, мешкають велетенські жаби, з іншого, в хащі узлісся, — ще невідомо хто. А палиця знову мала роботу. Вона натикалася то на великих (завбільшки з пательню) молюсків, схожих на амоноідей, то на равликів, що висіли на листках “подорожника”. Коли мені залишалося ще з півсотні метрів до плаского каменя, за яким починалася відкрита місцевість, до слуху раптом долинув тріск, а точніше — хрупання. Здавалося, неподалік працює каменедробилка. Щоб більше не наражатись, я не став кидати в кущі мушлею, яких на березі доволі, а якомога тихіше попрямував на ті звуки. По тому, як до хрупання додалося ще й чавкання, я знову спізнав нестримного цокотіння зубів. А до чавкання і хрупання додалося ще й гарчання. Мене прямо розривали два протилежних бажання: перше — найхутчіше дременути, друге — довідатись, що там у кущах. Гору взяв дослідницький рефлекс, і я почав скрадатися на звуки. Кущі, які ледь сягали мені по пас, змінилися високими заростями мімози. Відхиливши її колюче галуззя, я побачив звіра, який чимось нагадував карбонового стегоцефала — мав короткий грубий хвіст і ороговілі нарости на тілі. Проте гострі криві зуби, що випиналися вперед і загиналися назад, а також пласка гадюча паща свідчили, що ця тварина є такою ж ріднею сумирному мешканцю карбону, як кіт миші. Звір намагався розгризти великого амоноідея. Довкола валялися вже шматки мушлі молюска, перепаскуджені зеленою слиною. Проте виколупувати м’ясо із скелета, що нагадував міцний баранячий ріг, було не так просто. Хижак на мить клав здобич, задирав голову, точнісінько, як собака, що порається з маслаком, а тоді знову на неї накидався. Я встиг помітити, що паща рептилії, крім передніх, має ще два ряди зубів. Це на них хрупав грубий вапняковий панцир молюска. Незважаючи на страшну, пекельну пащу, амоноідей не надто мене налякав, бо розмірами був не більший за сеймурію, до того ж, мав короткі ноги, хоч і озброєні гострими пазурами. Він і ними користувався, щоб виколупувати м’ясо молюска. Амоноідей був не єдиною його жертвою. Витоптане в кущах лігвище вкривали потрощені хатки равликів, двостулкових черепашок, риб’ячі кістяки. Колючки мімози ковзали по ороговілій шкірі, як по кам’яній бруківці. Шкіра, надто на спині, нагадувала клапоть мощеної каменем дороги. Я вже збирався потихеньку відійти, та раптом звернув увагу, як зграя блакитних бабок, що сиділа на стеблах папороті між кублом і лісом, знялась і розлетілася в різні боки. Водночас заворушилися кущі. До лігвища щось підкрадалося. Досвід підказував, що я можу стати зараз свідком двобою, якщо тільки звір, котрий криється в кущах, не є родичем молюскоїда. Тим часом кущі ворушилися дедалі ближче від кубла. Я подумав, що істота або повзе на животі, або не дуже велика, інакше б я її вже помітив… Перше, що угледів, це дві фосфоричні цяточки в глибині заростей мімози. Кому належали ті два джерела люті, через сутінки, що там панували, не можна було вгадати. Та ось у просвіті між галуззям з’явився гачкуватий ніс, під яким біліли ікла, а по миті істота випружинилась на весь зріст (вона таки підповзала на череві), і я побачив тварину заввишки з добре теля, в її грубих кривих ногах відчувалась могуть тигра. Наперекір моєму очікуванню рептилія не зробила блискавичного стрибка, вона якийсь час спостерігала за пожирачем молюсків, ніби очікуючи, поки той насититься перед смертю, навіть здалося, що пригас сатанинський полиск її очей. Та коли молюскоїд, відчувши небезпеку, повернув голову в бік некликаного гостя, той раптом зробив кілька дрібних, але швидких кроків, і його два жахливих ікла нависли над жертвою. Але й тепер хижак не поспішав, немовби очікував дій від супротивника, і щойно той ворухнувся, два ікла, ні — два міцних стилети, вгородилися в карк, з хрускотом пробивши рогові лати. Тієї ж миті напасник пригнітив жертву могутнім тілом і заходився рвати. Його страхітливі ікла, здавалося, ніби на те і створені природою, щоб їх заганяти в броньовані спини. Молюскоїд якийсь час сичав, а потім його короткі дебелі лапи востаннє сіпнулися, і він затих… Може, через солонуватий запах крові, котрий вдарив у ніс, а може, від самого видовиська, я раптом відчув млість у всьому тілі. Ще мить — і я гепнувся б непритомний. Інтуїтивно стис галузки мімози, крізь які спостерігав, і раптом відчув біль у пальцях. Знову поколовся. Гострий біль подіяв, як ліки від зомління, і, думаю, врятував мене. Бо що завадило б хижій рептилії, почувши моє падіння, розправитись із непритомним зайдою з майбутнього? Вже й не намагаючись угамувати цокотіння зубів, я потихеньку позадкував, водночас прислухаючись до глухого шматування і кавкання, яке чулося з місця трагедії. Та гнав мене звідти не так переляк, як видовисько звірячої жорстокості. Опинившись на безпечній відстані, я подумав, що вже десь бачив напасника. Коли б не крокодилячий хвіст, звіра можна було б мати за ссавця. Надто робили його схожими на ссавця верхня частина голови, ікла, очі з надбрів’ями та могутня, розвинена шия. Спершу подумав, чи не нагадує він велетенську гієну? Та потім збагнув, що звір схожий на того, ким є насправді, — хижого іностранцевія, мешканця пермі, реконструкцію якого я бачив у палеозоологічному музеї. А тільки кольору іншого. В музеї він зелений і ніби голий, а тут сильне тіло вкрите з боків, на спині й на голові ороговілими латами, решта шкіри зморшкувата, як у черепахи. Згадалися також Ваші застереження, дорогий Мирославе Петровичу, щодо швидкості пересування хижака-іностранцевія, і я, уже вкотре, переконався в безмежності Ваших знань…”

— Щодо останнього, то Заміховський перебрав, — озвався Чумак. — Що ж до іностранцевія, то описане ним не суперечить науковій істині. Тварина ця хоч і вважається рептилією, але її відносять до ряду терапсид, тобто звіроподібних. Представники цього ряду за багатьма прикметами нагадують ссавців. Це і різної форми та величини зуби, і будова кінцівок. Якщо для примітивних рептилій характерна будова ніг, при якій верхні сегменти розходяться мало не горизонтально в сторони, то тут ноги розташовано прямо під тулубом. — Поміркувавши, вчений додав з усміхом: — Не хотів би я, аби нашому колезі довелося змагатися з цією твариною в бігові… А втім, побачимо, що буде далі. Читайте, Маріє.

Марія зібралася читати.

Але в цей час з’явилася секретарка Кулі і запросила Чумака до начальника. Учений, підвівшись і сказавши, щоб без нього не читали, вийшов.

— Оперативно, оперативно, — зустрів його такими словами Куля. — Тільки вчора я нагадав вам про лабораторію, а сьогодні вона як там і стояла. Власне, з цього приводу я вас і покликав. — Вій кивнув на стілець, запрошуючи сісти. — Якби ви п’ять років тому так само оперативно відгукнулися б на мою пораду очолити відділ, яким тепер командує Мурченко, ми зараз не мали б жодних проблем, — начальник говорив повагом, смакуючи свою одвічну жуйку.

Трохи пожувавши, він додав:

— Щойно від мене пішли Мурченко і Пойда. Переконували, що для виконання важливого завдання, — при цих словах на обличчі господаря промайнула іронічна посмішка, — їм необхідна ваша лабораторія. Мовляв, якщо її поставити на колеса, то можна буде використовувати прямо на ділянках, де ведеться розвідка вугільних пластів.

Чумак спохмурнів.

— Ну і як, переконали? — поцікавився.

— Атож… У зворотному.

— Як ви гадаєте, нащо їм лабораторія?

— А щоб була, — посміхнувся Куля. — А втім, зважаючи на те, що в цій операції бере участь Пойда, — для чогось особистого.

— Схоже на те, — погодився Чумак. — Слід очікувати, що наступним, кого вони уговкуватимуть, буде директор.

— Авжеж. Але перед тим вони зроблять ще одну спробу атакувати мене. Я в розмові з ними був не надто категоричним. А вам за цей час слід добре підготуватись, а саме: що вже зроблено і що планується зробити з допомогою приладів, якими вкомплектовано лабораторію. Мурченко знає про оту вашу публікацію, де ви з допомогою вдосконаленого уран-свинцевого годинника здійснюєте кореляцію вугільних пластів?

— Думаю, не знає. Інакше б він так настирливо не зазіхав на лабораторію.

— Не хваліться йому. Цей аргумент стане нам у пригоді в розмові з директором.

Помовчали. Куля дивився поверх Чумака, туди, де на протилежній стіні висів портрет Вернадського.

— І чого б ото людям не жити по-людськи? — нарешті озвався господар. — Все ж маємо — ситі, зодягнені, навчені… Здавалося б, чого ще треба?

“А й справді, — подумав Чумак, підводячись. — Що заважає людині жити по-людському?”