Таємниця янтарної кімнати
Шрифт:
Тепер він дрімав у м'якому кріслі, опустивши пишні вуса, схиливши голову і, здавалося, навіть мирно сопів — такий собі хатній, буркотливо-добродушний дідусь біля каміна. І лише коли затих голос секретаря, обвинувачуваний підвів припухлі повіки.
— Визнаєте себе винним? — спитав Бінкевич.
— Ні, не визнаю, — відповів Кох. — Тільки сьогодні я почув про страшні речі, що відбувались у Польщі. Винні в них ті, що перебувають на волі.
— Хто?
— Мені немає потреби відповідати на це недоречне запитання, — глухо відгукнувся обвинувачуваний.
Кілька
Чого тільки не почули у ті дні члени суду і представники преси! Виявилося, що Кох — «потомствений пролетар», що ріс він серед жорстоких злиднів, потім був простим робітником, а на фронті у 1915 році став… соціал-демократом! Навіть під час перебування у націонал-соціалістській партії він, Кох, залишався ворогом Гітлера. Всупереч опору реакційної бюрократії, розпочав «соціалістичну індустріалізацію Східної Пруссії». Перетворив цей край у квітучий оазис «соціалізму», добробуту і справедливості. Він боровся не тільки з вітчизняним, але й з англійським капіталізмом, з англійськими концернами. Виступав запопадливим прихильником класової боротьби пролетаріату, його прозвали у партії «більшовиком». Сам Гітлер називав його «революціонером»…
Чудеса. змінювалися чудесами. Судді не перебивали обвинувачуваного. Зате все частіше й частіше лунали вигуки обурення у вдповідь на страхітливі вигадки гітлерівського недобитка, небезпечного воєнного злочинця, ката і вбивці.
— Завтра він скаже, що був комуністом! — голосно промовив хтось із представників преси. Ці слова почули всі. Тільки Кох удав, що сказане його не стосується.
Потім говорили свідки. Процес раз у раз переривався — на кілька годин, на кілька днів: Коху «ставало погано». А свідки все виступали.
— Брехня. Наклеп. Поляки підкуплені. Їх підбурили проти мене. Поляки не мають права мене судити. Це можуть робити тільки мої співвітчизники — німці.
Але й німці вже судили Еріха Коха. Щодня технічний секретар суду приймав і передавав голові десятки, сотні листів з обох частин Німеччини — листів, які лягали новими сторінками у обвинувальний висновок.
Люди не забули злочинів колишнього рейхскомісара. Адже Кох був катом не тільки росіян, українців, поляків, білорусів, але й багатьох німців.
Його «правління» у Кенігсберзі позначилося масовими стратами антифашистів, комуністів, соціал-демократів — тих, чиї родичі тепер вимагали суворої кари «коричневому прусському цареві».
Правда, у Коха знайшлися і захисники — боннські реваншисти. Але їхні голоси заглушила хвиля обурення і гніву, що прокотилася у дні процесу по усьому світі.
Суд врахував вимогу мільйонів простих людей.
9 березня 1959 року воєнного злочинця, гітлерівського ката було засуджено до страти.
Напередодні ухвалення вироку, на закритому засіданні, суд поставив йому запитання:
— Де сховано янтарну кімнату, украдену за вашим наказом з Радянського Союзу?
Кох втупився у підлогу, потім швидко підвів на суддю злобні хитрі очиці і відповів:
— Не знаю.
Розділ дев'ятий
ЛЮДИНА, ЩО ЗАЗНАЛА АВАРІЇ
— Отже, наш список майже вичерпано, — невесело сказав Денисов. — Кого можна було відшукати — відшукали, з ким треба було поговорити — поговорили, хто помер — не воскресне. Лаш мовчить. Герте втік. Файєрабенд виклав усе, що знав. Залишається…
— Залишається Руденко, — промовив Сергєєв.
— Так, Руденко. Міцний горішок! З Києва повідомили, що наукового співробітника на прізвище Руденко у тамтешніх музеях взагалі ніколи не було. Де ж її шукати? Хто вона? Та й чи знає що-небудь важливе для нас? Ось вони, «кляті питання»… Можливо, допоможе газета? Адже відгукуються люди.
Після того, як «Калининградская правда» надрукувала нарис про розшуки янтарної кімнати, потік листів до комісії збільшився. Набагато більше стало і відвідувачів. Але всі вони давали у кращому випадку неістотні відомості, які іноді виявлялися просто вигадками.
На початку серпня, переглянувши ранкову пошту, Сергєєв увірвався до кабінету Денисова:
— Який лист я одержав, ти тільки послухай! Про Руденко!
Звичайно стриманий, Денисов аж підхопився з крісла.
— Ну-у?
— Ось, слухай!
«Довідавшись з газети про розшуки янтарної кімнати, я хочу дещо сповістити про наукового співробітника київського музею громадянку Руденко. Зустрілися ми з нею наприкінці 1944 року у Вільденгофському палаці, в маєтку графа фон Шверіна, куди мене вигнали німці на сільськогосподарські роботи. Вона розповідала, що привезла експонати київських музеїв. Я бачила ці ящики — вони стояли в підвалі палацу.
Відступаючи, німці підпалили палац. Руденко з росіянами, які були тут, намагалися врятувати музейні скарби, але німці не підпускали до будинку. Потім прийшла радянська розвідка, і нас відправили до Ландсберга. Так я втратила Руденко з очей».
— Підпис є? Адреса? — спитав Денисов.
— Є і підпис, і адреса. Прізвище — Буйкова, живе в Калінінграді.
— Їдьмо? — рішуче сказав Денисов.
— Їдьмо! — підтримав його Олег Миколайович.
Буйкової вдома не було. Зате її син, робітник суднобудівного заводу, розповів, що Руденко — це жінка років п'ятдесяти, середнього зросту, гладко зачісана, сива. Хоч яким приблизним був цей опис, він міг знадобитися.
— Загалом, початок непоганий, — говорив Сергєєв. — Ім'я Руденко було якимсь напівміфічним, але тепер дещо починає вияснятися.
— Ти не поспішай радіти, — перебив його Денисов. — Може, помилка, збіг?
— Не думаю. Дуже вже багато збігається.
— І все-таки я сумніваюся. Давай ще раз запитаємо Київ.
Запит відіслали того ж дня. Через тиждень одержали відповідь: наукового співробітника на прізвище Руденко у міських музеях ніколи не було.
Тут вже довелося сумніватися навіть інколи надміру довірливому Сергєєву.
Проте незабаром надійшла черга Денисова повідомити радісну новину.