Таємний посол. Том 2
Шрифт:
— Тримайтеся, друзі! Міцно тримайтеся!
Переконавшись, що «друзі» тримаються, мчав далі…
Опівдні, коли напруга битви досягла найвищої точки, Штарен–берг піднявся на дзвіницю Святого Стефана. Стрімкий, високий, він, мов шпага, встромився в небо, і з нього було видно не тільки місто, турецький табір, а й на багато десятків миль довкола.
Тут уже сидів з підзорною трубою старий Колонич. Штаренберг узяв трубу — приклав до ока.
З дзвіниці було видно все як на долоні: і темні колони яничарів, що підходили на заміну поріділим стомленим бюлюкам, і червоний намет Кара–Мустафи, і групу вершників перед ним, і вогонь, що вилітав з фортечних гармат, і метушню на стінах… Турецька артилерія мовчала, хоча могла закидати бомбами майже все місто. Це не дивувало генерала, про причину такої незрозумілої поведінки противника він був попереджений Кульчицьким.
Кульчицький! Ось до кого зараз відчував батьківську любов і сердечну вдячність старий генерал. «Друже мій! Сама доля послала тебе мені і всім віденцям на допомогу! — думав, переводячи трубу з одного краю міста на інший. — Вже вдруге за останні десять днів ти попереджаєш нас про ворожий наступ! А якщо донесеш звістку про наше становище Карлові Лотарінгському, твоєму благородному подвигові й ціни не буде!»
Раптом підзорна труба здригнулася: що там за метушня на валу, біля Швехатських воріт? Невже яничарам вдалося захопити цей відрізок стіни?
— Пане Колонич, глянь, будь ласка, ти! Щось там негаразд!
Колонич узяв трубу.
— Все йде добре, мій генерале! Немає підстав для тривоги. Потримаємося годину–другу — і турки трубитимуть відступ. Побий мене Бог! Я відчуваю, Кара–Мустафа зазнає цілковитого афронту [74] .
Раптом у його руці труба здригнулася, він замовк, пильно приглядаючись, потім вилаявся:
— Грім і блискавка! Справді, на Швехатських воротях коїться щось незвичайне. Здається, там іде різанина. Ходімте!
74 Афронт (фр.) — гостра відсіч, невдача, ганьба.
Вони швидко спустилися вниз. Поки Колоничу підводили коня, Штаренберг скочив у сідло і в супроводі ескорту ад’ютантів помчав до східної частини міста.
Назустріч на забризканих кров’ю підводах везли поранених. Бліді обличчя, спотворені гримасами болю, закривавлені пов’язки, широко розплющені очі, запечені губи… Дехто стогнав, дехто просив пити. Інші лежали мовчки, міцно зціпивши зуби.
Генерал кидав на них бистрий погляд, але не зупинявся — мчав щодуху далі. Головне зараз — відбити ворога. Не пустити в місто. Скинути зі стін.
На валу і на майдані біля Швехатських воріт клекотів лютий бій. Різалися шаблями, ятаганами, кололи шпагами, списами, трощили голови боздуганами і бойовими сокирами…
Штаренберг сплигнув з коня, витягнув шпагу — кинувся в гущу бою.
— Вперед, братці! Вперед!
Ад’ютанти обігнали його, закрили собою від куль і шабель.
Присутність генерала і двох десятків його ад’ютантів та охоронців влила нові сили в серця стомлених захисників.
— Генерал з нами! Генерал з нами! — пролунали голоси. — Наддаймо, братці! Поб’ємо собак скажених!
Яничарам, що ввірвалися на майдан, було теж нелегко, бо підмога не приходила: на валу їй перекрили дорогу свіжі загони, приведені Штаренбергом. Тому билися вони з почуттям приречених на смерть — їм нікуди було відступати.
Ян Кульчек і Якоб Шмідт трималися один одного. Їхні довгі шпаги наносили точні удари. Хлопці забули про все, крім одного — бити ворога! Десь погубилися шапки, залило кров’ю — своєю й чужою — одяг, рясним потом вкрилися обличчя…
Смертельний вир уже півдня кружляв їх у несамовитому танці, якому, здавалося, не буде кінця.
Побачивши генерала, що зі шпагою у витягнутій руці кинувся в бій, хлопці ще дужче насіли на супротивників і потиснули їх до стіни.
Яничари оборонялися люто. Їх залишилося менше двох десятків, але, видно, це були досвідчені воїни, бо їхні шаблі знесли не одному оборонцю Відня голову.
Не минув своєї чорної долі і Якоб Шмідт.
Захопившись рукопашним боєм, він не помітив, як збоку налетів на нього ще один супротивник, і ворожа шабля з усього розмаху опустилася йому на русяве тім’я.
— Ох! — скрикнув глухо юнак, обливаючись кров’ю.
Ян Кульчек нічим не міг допомогти другові: той уже не дихав. Лежав горілиць, тонкий, білошкірий і голубими мертвими очима дивився в ясне літнє небо.
Коли впав останній яничар із тих, що прорвалися в місто, чех нахилився і довго безтямно дивився на нього, все ще не вірячи в те, що сталося, а з очей капали сльози.
В цей час йому на плече лягла чиясь рука. Над ним стояв Штаренберг.
— Молодець, хлопче! Я бачив, як ти бився… Але надалі я забороняю тобі ризикувати життям. Ти мені потрібен для іншого діла. Зрозумів?
— Зрозумів, мій генерале.
Кульчек підвівся, засунув шпагу в піхви. Витер розідраним рукавом задимлене, забризкане кров’ю обличчя і аж тепер відчув, як у нього від цілоденної напруги тремтять ноги, а в роті пересохло, ніби там було посипано гарячою золою.
Настала жахлива ніч. Стихла гарматна стрілянина, замовкли мушкети, перестали кричати розпалені боєм воїни. Натомість нічна тиша сповнилася передсмертними криками вмираючих, стогоном і мольбами, лайками й прокльонами поранених, що лежали впереміш з убитими навколо міста.
Ніхто не міг спати — ні віденці в своїх будинках, ні турки в наметах.
Вранці Штаренберг послав до Кара–Мустафи офіцера, який повідомив, що австрійці не відкриватимуть вогню, поки не будуть винесені поранені й поховані убиті.
Кілька днів над Віднем стояла повна тиша, напоєна трупною задухою. З обох боків не було зроблено жодного пострілу. Турецькі санітари й похоронні загони безборонно виносили тих, хто був поранений або відійшов у «райські сади Аллаха». Тільки тоді, коли в ровах не залишилося жодного трупа, з турецького табору стрельнула гаубиця, сповіщаючи, що затишшя закінчилося. З тієї хвилини розпочався щоденний обстріл валів і бастіонів.