Таємний посол. Том 2
Шрифт:
Іваник задриґав ногами.
— Арсене! Та невже це ти, знаєш–маєш? — і загукав щосили: — Братці, сюди! Арсен Звенигора об’явився! Батьку Семене! Романе!
На його крик звідусюди сипонули козаки. Першим прибіг Роман — обняв побратима, притис до грудей і поцілував у щоку.
Підійшов Семен Палій.
— Батьку! — кинувся до нього Арсен. — Як добре, що ви тут!
— Я теж радий бачити тебе живим і дужим! Та ще й в яничарській шкурі! Отже, щось маєш на думці?
— Авжеж. Є тут поряд глибока ущелина. Я щойно прибув нею із табору Кара–Мустафи. Узяти б нам тисячі дві хлопців Та пробратися у тил
Палій не зводив пильного погляду з молодого друга.
— Ти впевнений, що пощастить?
— Звичайно, можемо всі головами накласти… Але якщо пофортунить, то будемо на коні!
— Гм, заманливо… Тільки треба сповістити головнокомандувача. На щастя, його посланець тут. Ходімо до нього. — І Палій, хитро примружившись, рушив до свого намету.
Арсен і Роман пішли за ним.
Біля намету, на розісланій киреї, хтось міцно спав, розкинувши руки. Потужне хропіння, що лунало мало не на всю галявину, свідчило про безтурботний сон чолов’яги.
— Пане, вставай! — голосно промовив Палій. — Так і царство небесне можна проспати!
Але той і вусом не повів.
Тоді Палій штовхнув королівського посланця під бік.
Посланець щось замугикав, відмахнувся рукою, мов від набридливої мухи, перевернувся на бік і захропів знову.
Арсенові вчулося щось знайоме в тому мугиканні, та не встиг він змикитити, що саме, як Палій, розсердившись, досить безцеремонно затермосив сплячого і дав доброго стусана.
Хропіння враз стихло. Чолов’яга заворушив вусами.
— Яка там холера штовхається? Чи захотілося панові мудрагелю скуштувати моїх кулаків?
Арсен ударив руками об поли: адже це Спихальський! І як було відразу не впізнати! Він стиснув долонею полякове плече.
— Годі тобі, пане Мартине! Вставай!
Спихальський схопився мов ошпарений.
— Арсен? Холера ясна! Чом же зразу не розбудив? А мені, пане добродію, саме приснилося, що ми з тобою…
— Чекай, чекай, пане Мартине, — зупинив його пащекування Палій. — Сни потім розкажеш. А зараз — їдь до короля!
— Чого б то?
Палій пояснив.
— І не подумаю! — несподівано заявив Спихальський. — Щоб я не пішов з вами? Такому не бувати! І не проси, батьку. Не піду. Посилай когось іншого… До короля кожному покажуть дорогу.
Палій подумав — добродушно кинув.
— Біс з тобою! Лишайся. Пошлю когось із козаків… — І звернувся до сотників: — Хлопці! Піднімайте людей! Половина зостанеться тут, а другу половину я візьму з собою. Та швидше, час не жде! Поїмо кулешу — і гайда!
— Батьку Семене, візьміть і моїх донців, — попросив Роман Воїнов. — А то бояться хлопці, що приїхали з Дону аж на Дунай і в справжньому ділі не побувають…
Палій запитально глянув на Арсена. Той ствердно кивнув головою.
— А з кіньми яром вони проберуться? Нам би не завадив летючий кінний загін.
— Гадаю, проберуться.
— Тоді готуй своїх донців! — коротко кинув зраділому Романові полковник.
Через годину дві тисячі піших козаків і загін донців з кіньми на поводах спустилися в яр і рушили вслід за Арсеном Звенигорою.
Йшли обережно один за одним, розтягнувшись на півмилі. Спочатку нічна темрява, а потім густий туман і непроглядні зарості лісу надійно ховали їх від стороннього ока. А коли зі сходом сонця вдарили гармати, затріщала рушнична стрільба і повітря сповнилося ревом тисяч людських голосів, брязкотом зброї і тупотом кінських копит — пішли сміливіше. Тепер хоч би хто й почув їх, то не звернув би уваги, бо все довкола ревло, гоготало, а земля стрясалася від вибухів бомб.
Нарешті Палій дав наказ зупинитися, а сам з Арсеном пішов у розвідку.
На узліссі вилізли на високого дуба з сухою верхівкою і, примостившись так, щоб було видно на всі боки, почали спостерігати за полем бою. Розуміли обидва, що сила у них невелика і вводити її в діло можна тільки тоді, коли битва досягне найвищої напруги і один сильний несподіваний удар може принести перевагу.
В чеканні минали години. Звернуло з півдня.
Навколо вирувало криваве бойовище. Незважаючи на те, що на правому фланзі турки відступили аж до стін Відня і обложені вже мали можливість перегукуватись із солдатами Карла Лотарінгського, ще було рано говорити про перемогу. Палій бачив, що у Кара–Мустафи в тилу стоять свіжі резерви — яничарські полки і кримська орда, які, вступивши в бій, перехилять чашу терезів на свій бік. Саме вони весь час і привертали його увагу.
Особливо небезпечними були яничарські бюлюки, що засіли в окопах другої лінії оборони. Глибоко зариті в землю, вони займали дуже вигідну позицію, підтримувану кількома батареями гармат. В лоб їх узяти було просто неможливо. А за ними в широкій долині причаїлася орда, і Мюрад–Гірей, виконуючи накази Кара–Мустафи, посилав у загрозливі місця численні загони кінноти.
Ці сили могли вирішити наслідок битви.
Коли сонце звернуло з полудня і почало сідати за Віденський ліс, осліплюючи війська противника, Палій вирішив, що настав сприятливий час.
— Пора, Арсене!
Вони швидко спустилися на землю. Палій зібрав сотників.
— Ну, хлопці, слухайте уважно: до яничарських окопів підлазити з тилу обережно, непомітно, щоб жодна собака не почула нас! В окопи вриваємося, мов чорти, — з криком, свистом, мушкетною стріляниною. Побільше ґвалту! Побільше шуму! Щоб нагнати страху на яничарів! Зрозуміли?
— Зрозуміли, батьку!
— І знайте — відступати нам нікуди. Забилися ми аж на край світу, додому далеко. І шлях туди лежить тільки через перемогу. Інакше — всім смерть… Тож сміливо, без страху — вперед! Сотня за сотнею. Рубайте ідолів! Не жалійте! Вони прийшли сюди не в гості, а щоб загарбати чужу землю, чуже майно. А ми на чужій землі захищаємо свою. Тож, браття, забудемо про страх! Пам’ятаймо мудру стародавню приповідку сміливців: або пан — або пропав!
— Пам’ятаємо, батьку!
— Тоді виводьте сотні на узлісся! А ти, Романе, — звернувся Палій до Воїнова, — зі своїми донцями жди мого сигналу. Як тільки почуєш козацьку сурму, вихором вилітай із засідки, промчи понад окопами — порубай тих, кому пощастить утекти від наших шабель, а потім удар у фланг ханові Мюрад–Гірею! Татари страх не люблять флангових ударів…
— Гаразд, батьку! Зроблю…
— Ну, з Богом!
Двадцять козацьких сотень швидко просочилися крізь зарості і вийшли на узлісся. Звідси, ховаючись у вибалках, серед виноградників і садів, проникли в тил яничарських окопів і артилерійських батарей. Арсен ішов попереду в своєму яничарському вбранні: показував шлях.