Таємний посол. Том 2
Шрифт:
Жінка сумно усміхнулась.
— Де вже там… За вами переживаючи — і погарнішаєш, і помолодшаєш… Сідайте, прошу!
Розмова зразу ж набрала потрібного напрямку. Палій і Звенигора розповіли про мету свого приїзду. Не приховали і того, що затримуватися у Немирові не мають наміру.
— Тільки визволимо своїх — і гайда назад!
— Я бачив валку переселенців, — втрутився молодий Семашко. — Мабуть, і ваші були серед них.
— Де ти їх бачив? — швидко запитав Палій.
— На Викітці.
— Отже, ти буваєш у дворі гетьмана?
— Буваю. Я ношу батькові їсти.
— Це добре… Ось
— А чому ж? Розповім, — серйозно відповів хлопець.
— От і добре. Будеш нашими очима, друже мій, тобто нашим таємним вивідачем… А що з батьком?
— Батька кинули до ями…
— До ями? Якої ями?
— Гетьман наказав у себе на подвір’ї викопати глибочезну яму, яка заміняє тюрму. В ній завжди повно в’язнів… Кидають туди і за провини, і без провин… Дізнається Юрась, що у кого–небудь є гроші, — бідолаху миттю схоплять і запроторять до ями! І кожного дня б’ють киями по підошвах ніг, аж поки родичі не принесуть викуп або в’язень не сконає від голоду, холоду та побоїв… Батька теж б’ють… Кожнісінького дня…
На очах у хлопця заблищали сльози. Як і мати, він був чорнявий, міцний, з виразними і красивими рисами обличчя. Над верхньою губою у нього рясно висіявся темний пушок.
— Ну, ну, Васильку, не плач. Ти ж у мене — козак, — обняла його за плечі мати.
— Визволимо твого батька! — стукнув кулаком по столу Сава. — Якщо вже на те пішло, то я скажу: є в мене хлопці відчайдушні. Такі, що й чортові роги скрутять!.. Чекаєм весни — готуємо зброю, підбираємо надійних людей. Та бачу, до весни далеко! Доведеться ще зимою полякати трохи татар і Юраська Хмельниченка, щоб пам’ятали, на чиїй землі живуть, кляті!.. І вас гурт, — звернувся він до козаків. — Це вже немало! Таким загоном щось можна зробити.
— А про ваших рідних я вже сама вивідаю, — сказала Феодосія, звертаючись до Звенигори. — Жінці зручніше зробити це… Та й Василько не дріматиме.
— Спасибі, паніматко, — подякував Арсен.
У нього зародилась надія, і на серці стало легше. Від тепла і передчуття того, що все складається якнайкраще, на схудлому, обтягнутому засмаглою шкірою обличчі заграли рум’янці, а в сірих очах, замість холоду і суворості, з’явився вираз лагідності й тихої задуми.
Залишилося з’ясувати ще одне: де зупинитися козакам? Феодосія зразу ж запропонувала свою господу, досить простору і, на перший погляд, зовсім не бідну. Але Палій заперечив:
— Якщо за Мирона вимагають викуп, то кожної днини до вас можуть завітати непрохані гості. Що вони скажуть, коли застукають нас тут?.. Спочатку я й сам мав намір зупинитися у вас, паніматко, а тепер бачу — не можна. І для вас буде неспокійно, і для нас небезпечно… Хатина баби Секлети — найзручніше пристановище: на околиці, біля самого лісу, далеченько від сусідів. Для коней є повітка, а в ній — трохи сіна і соломи… Тож перебудемо якийсь день там.
На тому й порішили.
Уже проспівали другі півні, коли три постаті вийшли з двору Семашків і, пересвідчившись, що на дорозі — жодної живої душі, пірнули в синю морозяну ніч.
Кілька днів ні молодий Семашко, ні Феодосія, ні Сава Грицай не приносили нічого втішного, бо не могли пробратися на Викітку. Юрась Хмельницький всюди поставив посилену варту. Що діялося за частоколом фортеці, ніхто не знав. Однак жителі Немирова здогадувалися, що там чиняться криваві допити і катування.
Арсен Звенигора не знаходив собі місця. Кожного вечора, коли прибігав Семашко або Сава без достовірних вістей, він у безсилій люті стискував кулаки. Його гнітила невідомість. Він ладен був зразу, негайно напасти на укріплення, бо вичікування завдавало йому неймовірних душевних мук. Розпалена уява малювала одну картину страшнішу за іншу. Особливо переживав він за Златку і Стеху. Що з ними? Де вони? Як поведуться з ними люди Юрася і сам несамовитий гетьман?
Його підтримував Роман. Однак Палій не схвалював їхнього гарячкування.
— Поспішиш — людей насмішиш, — казав він. — Хіба можемо ми такими нікчемними силами нападати на тисячну залогу? Це ж божевілля! Поки ми не матимемо надійного зв’язку з твоїми, Арсене, доти…
— А поки дочекаємося зв’язку, буде пізно!
— Що ж ти радиш?
— Ми самі повинні встановити зв’язок!
— Як?
— Я проберуся таємно на Викітку…
— Легко сказати!
— А чекати ще важче!.. Якщо і сьогодні не буде нічого нового, я вночі піду до замку.
Перед вечором прибігли схвильовані Василь Семашко та Сава Грицай. Всі кинулись до них. Навіть баба Секлета злізла з печі.
— Ну?
— Татари виволокли чотири трупи із замку і кинули в ополонку на Нижньому ставу!
— Ви дізналися, хто то був?
— Ні, — схлипнув Василько.
Звенигора обняв хлопця за плечі.
— Не плач! Сльозами горю не зарадиш… Вночі ми проберемося на Викітку і що–небудь вивідаємо.
Палій промовчав. А у хлопця радісно заблищали очі.
— Справді?
— Так. Для цього потрібно мати вірьовочну драбину із міцним залізним гаком і довгу тичку, щоб той гак зачепити за частокіл.
— Драбина з гаком у мене знайдеться, — сказав Сава Грицай.
— А я дістану хворостину, — по–змовницьки прошепотів Семашко, ніби його міг тут хтось підслухати.
— От і добре. Тоді приходьте, як стемніє.
Пізнього вечора кілька постатей прокралися темними завулками і задвірками до Викітки. Щоб не наражати всіх на небезпеку, Арсен наполіг, що в замок піде він один, до стіни його супроводжуватимуть тільки Роман та Семашко, а інші залишаться в засаді на березі ставу, у заростях верболозу та вільшаника.
Семашко — так запорожці почали звати хлопця — упевнено йшов попереду. Ще за дня він розвідав усі підступи до Викітки і переконався, що найзручніше буде підійти з боку Верхнього ставу.
Вони спустилися з крутого горба вниз, на лід, приметений снігом, оминули вузький перешийок, яким Викітка з’єднувалася зі Шполівцями та центром міста і де, як хлопець знав достеменно, і вдень і вночі вартували татари, й попростували до зубчастої стіни фортеці.
Ніч була темна, безмісячна. Різкий вітер глухо шумів у лапатому гіллі яворів і жбурляв колючим снігом. Жодного вогника, жодної людської постаті. Здавалося, весь Немирів вимер або заснув.