Такий він був...
Шрифт:
Серед природи людина зовсім самітня, хібащо стоїть поруч неї пес.
Наскільки більш самітньою була українська людина серед воєнної завірюхи, серед арештувань, вивозів, людоловлі на чужині. Дуже часто негода зривала геть її житло, руйнувала її життя, і вона стояла віч-на-віч із загибіллю.
В такій порі поруч не одного з нас стояв пес.
Він, як герой моєї повісти, проходив через лихоліття і разом із своїми господарями не раз заглядав у вічі смерти. Він страждав, коли людське житло руйновано, а сім’ю
Разом із нею пішов у мандрівку світами.
Хто візьме мені за зле, коли я скажу, що він — український Пес?
ВІН ВИВ
— Що сталося псові сьогодні?
— Ах, він певно теж має свої турботи.
— Ніч така…
Так, ніч така. І Фік не міг заспокоїтися. Він мотався людям попід ноги, заглядав у вічі своїй господині, пані Олені, терся об ногу господаря. Але Дан — йому шістнадцять літ і пес є його улюбленцем — пестив його й запитував:
— Що сталося, Фіку? Чи ти не хворий?
Фік дійсно виглядав, як хворий. Він дрижав на всьому тілі, й навіть пестощі його приятеля не могли його заспокоїти. Він зараз же ставав серед хати і хвилину наслухував. Його розумні, карі очі дивились з переляком у вікно, за яким лежала ніч. Зимова ніч у малому містечку.
Вуха гладкі, шовкові, темнобронзового кольору підносились і разом з очима ловили щось з-поза вікна: якусь дію на небі чи на землі під зимовими зорями. Вогкий, чорний ніс нюшив неспокійно. Ніздрі роздувались широко. За хвилину вуха повисали, ніс переставав нюшити. Фік опускав хвіст, зіщулювався і, дрижачи на цілому тілі, вив. Спершу він кидав жалісне скавучання, але миттю переходив на довгу, повну скарги мелодію, і тоді, піднісши голову від землі, вив протяжно й неспокійно.
— Що сталося, Фіку? Чого плачеш? — хлопець приклякнув біля пса, водив рукою по його спині, вкритій гладкою шерстю. Але ні голос хлопця, ані звичні пестощі, що їх так любив Фік, не заспокоювали його. Він щулився, його шерсть їжилася. Він забився в куток між шафою і ліжком, і відтіля час від часу доносилося його жалісне скавучання або повне тривоги виття.
— Щось сталося псові, — говорила пані Олена, дивлячись допитливо на чоловіка, — його поведінка сьогодні зовсім інакша, як завжди.
— Навіть пси поводяться інакше, як досі. Усе змінилося…
— Алеж це не тільки він, послухай!
Родина Диких замовкла, дивлячись у вікно.
Відтіля з глибин зимової ночі долітало таке ж саме виття, така ж неспокійна скарга інших псів.
— Пси передчувають нещастя, — Олена відчула неприємний холод. Він збігав тремтінням уздовж спини і, присівши десь біля серця, давив його. Вона підійшла до шафи і, вийнявши пухкий, білий шаль, накинула на себе.
— Холодно… страшно…
Пан Дикий закурив цигарку і, дивлячись у вікно, щось міркував.
— Вийду подивлюсь, що діється в містечку.
— О, прошу, не йди! Я боюся!
— Ах, це тільки непотрібна тривога! Дурна поведінка одного чи другого пса так непокоїть.
— Давніше цього не бувало. Пси передчувають нещастя. Вони попереджають людей. Фік поводиться якось дивно. Вони можуть…
Зорі перестали світити в вікно. Вони й небо відвернулись від землі, покинувши и власній долі. А на землі вили пси, віщуючи нещастя.
Тишу ночі сполохав гуркіт автомашин. Пан Дикий підійшов до вікна.
— Їдуть вантажники, багато вантажників. Та може вони везуть який військовий матеріял чи що там, — він обкинув оком сім’ю.
Олена сиділа в кріслі, закутана в шаль, і дрижала, наче від великого холоду. Хлопець клячав біля пса, стараючись заспокоїти його. Пан Дикий наслухував. Автомашини зупинились серед площі й порозділювались. Тепер уже чулося, як вони розбігалися вулицями міста.
— Роз’їхалися! — пан Дикий кинув у попільницю недокурену цигарку й заходив по хаті.
Фік дрижав щораз більше. Він то лизав Данові руку, то знову підходив до господині і, дивлячись на неї, жалібно скавучав. Але зараз після того підходив до дверей і, піднісши голову, вив.
— О, Боже, перестань, Фіку, змилуйся! Чого вони їздять вулицями міста поночі?
Перед вікнами спинилась автомашина. На сходах загомоніли кроки. В двері застукали прикладом рушниці.
— Відчиняй!
Фін з гавкотом кинувся до дверей. На порозі стояли два большевицькі вояки в ґранатових уніформах і плескатих шапках із синім денцем.
— Собирайся!
Родина Диких збилась докупи серед хати, чоловік пригорнув до себе дружину й сина, немов стараючись їх захистити. Фік підбіг до вояків з голосним гавканням.
— Пошол вон! — крикнув один і підкованим чоботом ударив собаку.
Фік підлетів у повітря й з скавулінням упав біля вікна.
— Собирайся! За двадцять хвилин маєте бути на автомашині! — Вояки стояли біля дверей з настромленими багнетами, в руці одного з них револьвер, готовий до стрілу.
— Алеж чого? Алеж куди?! — пан Дикий хотів вияснення.
Та вояки стояли мовчки. Їхні обличчя були як з каміння: байдуже непорушні. Один тільки вийняв з кишені годинник і подивився на нього.
За вікном панувала зловісна тиша, навіть пси вже не вили.
Сірий, зимовий ранок прокидався над містечком. Ще де-не-де перед домами стояли вантажні автомашини, на які докінчувано вантажити людей. Одних в тому, в чім були в хаті, в легеньких черевиках і хатньому одягу: вони не встигли чи не змогли одягнутися; інших у теплих кожухах з валізками чи рюкзаками. Жінки, чоловіки, діти. Люди стривожені, злякані. На рогах плятформ вояки з револьверами в руці.