Такий він був...
Шрифт:
У Івася такий же виряд. Біля ніг хлопців валізки.
Немає ще Марії. Невже вона вирішила залишитися?
У кімнаті панства Яремів світиться. Пані Валя в нашвидку накиненому халатику тримає на ремінці пса. Біля пса клячить жінка, пригортає його до себе, цілує одне вухо і друге, цілує чоло із скісним рубцем і говорить. Тихо і тільки для нього й для себе:
— Мусиш залишитися. Будь чемний до нових господарів. Але люби тільки нас, так, як любив досі, як любив майже все своє життя. Бо й ми любимо тебе і любитимемо завжди. Ти наш коханий, дорогий, єдиний.
— Перед нами далека, тяжка дорога. Хто знає, чи доїдемо до Нової Землі. Хто знає, яке життя, а може й нові нещастя нас там чекають. Бо немає в живих нашого дорогого Пана, немає Марточки.
— Але, Фіку, я обіцяю тобі: працюватиму й ощаджуватиму гроші, заплачу всі кошти, і ти приїдеш до нас. Ти знову будеш з нами вже раз на завжди. О, як я хотіла б, щоб ти зрозумів, що покидаю тебе тільки під примусом і тільки на якийсь час!
Марія встає, підходить до столу і кладе на ньому жмуток німецьких паперових грошей: усе, що могла заощадити в таборовому житті. Щоб йому нічого не бракувало. Повертається і, не оглядаючись, швидко зникає за дверима.
Фік виривається від Валі і підбігає до дверей. Б’є в них лапами, дере пазурями, підстрибує, щоб досягнути до ручки. Але двері не піддаються. Ліг біля них, ніс встромив у щілину під дверима і заплакав: довго, глухо, виючи.
Люди, що ходили до праці, кожного ранку бачили пса. Він ступав, не поспішаючи, в напрямі бльоку «С». З понуреною головою, з обвислими вухами, з охлялим хвостом, що знехотя тягнувся за своїм власником. В очах заклопотаність чи журба. В дорозі він не звертав уваги ні на кого, йому було байдуже до цілого світу.
Пройшовши площу, він звертав наліво поза будинок таборової управи, ішов уздовж кухні, минав два бльоки і, приспішуючи ходу, доходив до брами бльоку «С». Тут сідав і чекав. Непорушно, терпеливо. Коли хтонебудь відчиняв ворота, Фік входив до сіней і швидко вибігав на третій поверх. Тут завертав у бічний коридор і спинявся біля дверей. Обнюхував їх старанно, вкладав ніс у щілину і нюшив. Чи ловив носом запах своїх колишніх господарів? Можливо, що дещо з нього ще залишилося в житлі. Тож спочатку скавучав і добивався всередину. Але коли двері відчинялися, Фік на порозі відразу помічав, що все тут змінилося, що живуть чужі люди, і їхні речі висять на стінах, а їхні валізки стоять по кутках.
Оглянувши й обнюхавши житло, Фік переконувався, що нічого не лишилося в ньому від його господарів. Тож, понуривши голову й підібравши хвоста, виходив, лягав під дверима, голову клав на лапи і западав у журливу дрімоту. Так чекав на своїх господарів. Люди знали його й жаліли. Інколи хтось підносив йому мисочку зупи чи наливав у бляшанку води. Зупи пес не доторкався, пив тільки воду.
Десь після обіду Фік залишав будинок. Бо господарі не приходили обідати, а чужі люди харчувалися у таборовій харчівні, і в їхній кімнаті не пахнуло вареною стравою. Від того погасала надія, росла зневіра-туга. Підводився тяжко і, не хапаючись, ішов назад до будинку, де його залишила Марія, до нових господарів. До їхньої хати він не добивався і не просився. Лягав біля дверей і знову западав у дрімоту. Інколи крізь сон скавучав або вив. Або злегка погавкував, і тоді його ноги тремтіли, ніби бігли. Так у сні Фік доганяв своїх господарів. Але ні сон, ні ява не скорочували далекої, далекої дороги, яку зверстали його господарі у невідомий світ.
— Що зробити з псом? — радилася чоловіка Валя. — Як би не було, я обіцяла Ставничій, що ним піклуватимусь. Але пес рішуче не хоче їсти. Інколи тільки води хлепне. Схуд, шкіра й кістки. Боюсь, щоб не згинув.
— Він тужить за своїми. Я читав, що собака може з туги згинути. Рід самогубства. Але яка на це рада?
— Я пробую говорити до нього, пробую його гладити. Але він до всього байдужий, і ніщо не прихиляє його серця до мене.
— Мабуть, ми зле зробили, що прийняли його. Навіщо нам оці турботи? Перед нами еміграція, так багато треба поладнати, а ми мусимо панькатися з чужим псом. Хай собі робить, що хоче!
Але у Валі було співчутливе серце, як в усіх жінок. Для неї тварина була похожа на дитину, і їй було боляче дивитися, як вона страждає.
— Спробую завтра порадитись лікаря. Правда, він не ветеринар, але може дасть яких вітамінів чи іншого ліку. Може він хворий? Адже три тижні вже минуло, і пес ледве волоче ногами.
Вранці Валя взяла Фіна на ланцюжок і повела до лікаря. Того самого, що колись врятував його від загибелі з рук живолупа. Фік пам’ятав лікаря і звичайно, зустрічаючи на подвір’ї, лащився до нього.
На чергу довелось підождати. Забившись під лавку, пес лежав непорушно. Слабий і охлялий, він не помічав нікого, ніким не цікавився. Все ж, коли Валя ввела його до приймальні, злегка завиляв хвостом і заскавучав.
— Така біда, докторе, — розказувала Валя, — і біду цю я сама взяла собі на голову. Пес зовсім не приймає харчів, погляньте як схуд, ледве ходить. А ви знаєте, чим він був для Ставничої. Що ж мені тепер робити? Може маєте які ліки для нього?
Доктор нахилився і став гладити Фіка. Пес з вдячністю дивився на нього. Але його очі не мали ані того полиску, ані тієї радости, яку мають очі у щасливих, задоволених псів. Вони глибоко запалися, і під ними зморшками звисала шкіра. Все ж хвостом Фік повідомляв, що пізнав приятеля і що пестощі справляють йому приємність.
— Сестро, підіть до кухні і принесіть у горщику трохи молока. Спробуємо хворого полікувати, — усміхнувся доктор.
Фік лежав на столі, доктор міряв йому температуру, заглядав до рота, промацував черево.
— Хвороби не знаходжу, алеж то шкіра й кістки, справді. Бідний, бідний Фік!
Доктор підійшов до шафки, знайшов якийсь порошок і змішав його з молоком. Взяв ложечку і, розхиливши псові пащу, влив туди молоко. Пес, хотів чи ні, мусів проковтнути. Так доктор погодував його склянкою молока.
— Відваги, будуть ще з нього люди! Спробуйте вполудне й увечері так само погодувати. Ось і вітаміни, домішайте їх до молока. Разом з харчем вони піднесуть апетит і повернуть йому охоту до життя.
Так Фік став пацієнтом, що його треба було насильно годувати. І вже за кілька днів прокинувся в нього апетит. Але їв не хапаючись, знехотя, так, як хтось виконує неприємний обов’язок.
До дверей своїх давніх господарів ще підходив, але щораз рідше, мабуть, зрозумів, що нічого чекати і що господарі не вернуться. Може пригадалось йому тяжке вичікування під дверима дому Диких. Коли господарів немає день і другий і низку днів — значить, покинули вони хату, покинули свого пса.