Танго
Шрифт:
— Нам би ще хоч трохи отих клятих песиків…
Сергій відчував, що м'якшає, і починав злитися. Яке йому, зрештою, діло до того, кому скільки «песиків» потрібно?
— Нікого нам не треба! І п'яти чоловік! Самі впораємось!
Він гримнув дверцятами.
— Давай, мучачо, газуй!
Машина гаркнула й помчала вперед, залишаючи по собі хмару густої куряви.
На задньому сидінні, серед інструментів, ранців та іншого багажу, покурював сигарету Матвій Коляда й тихо посміхався, зиркаючи то на Ряжанку, то на індіянина. До самого об'єкта ніхто не прохопився
Коли ж опівдні прибула решта експедиції, технік Мігуель розповів жахливу новину. Як тільки джип рушив з місця, селяни напосіли на дідка. Мігуель не знає їхньої мови, але били старого, мабуть, за те, що нікого з них не взяли до експедиції. Тоді дідка хтось спробував захистити, й утворилась «мала купа». Дідок якось викрутився й хряснув одного з напасників лопатою нижче спини, а той раптом замахнувся й розсадив дідові череп киркою. Ураз настала тиша. Всі стояли захекані й тупо дивились на вбитого. З розрубаної навпіл сивої голови ще цебеніла кров, змочуючи пилюку.
— Ваш колишній господар квартири, сеньйоре, одбувся дрібницею. Йому тільки трохи надірвали вухо та розтовкли носа, — закінчив Мігуель.
Втішив, нічого не скажеш… Сергій уявив завжди поважного й упевненого в собі Миколу Чопа з надірваним вухом. Тепер принаймні в нього не тільки сорочка буде латана. Усе життя пнеться «в люди», а носить лахи і їсть чорний черствий хліб із цибулиною. «Я в своєму домі — ґазда!»
Сергій потім згадав, як той ще першого дня, їдучи на жеребці, сукав на ходу мотузку, припнувши її до луки сідла. Добру мотузку, ґаздівську! Ще й мережану: одна сталка з простого валу, а друга з пофарбованого в червоне. Так оце є мета людини? А де ж ті ідеали? Високі та благородні, про які пишуть грамотії у книжках… Отой болгарин у кав'ярні казав: «Мрі-ія». От тобі й мрія.
Ну, нехай уже дідок, у якого штани латка на латці та дірявий солом'яний бриль… Припустимо, в того ланця й не було іншої мрії за все життя, як заробити пару «песиків», щоб тут же віддати їх збирачеві податків. А в тебе, Чопе? Чим ти різнишся від того дідка? Тим, що в тебе хата файна? А якого добра ти бачив у ній? Ті ж самі латки і в тебе…
Ряжанка сердито плюнув, не звертаючи уваги на Буенавентуру, який стояв побіч і здивовано лупив на нього баньки. Ні, таки прогнив світ, прогнив… Знав Сергій і великих людей, знав середніх, знав і найменших. У всіх один ідеал. Ніякої різниці. Суцільна гнилизна і пліснява. Вогню треба, вогню. Може, хоч тоді отямляться…
Сергій глянув на Буенавентуру. Той квапливо одвів погляд.
— Гей, мучачо, ти знаєш, що таке «сім пар чистих і сім пар нечистих»?
— Це щось із біблії, сеньйоре начальник. Але я в тому не дуже тямлю.
— А що таке «ідеал»? Це ти, здається, знаєш?
— Якщо сеньйор начальник пригадує, ми вже колись говорили про хиби моєї освіти.
Цей індіянин відверто кепкує з нього. Серйозний, а в очах бісики…
Усі наступні дні Сергій був дуже неуважний і ввесь час ловився на тому, що думає про зовсім сторонні речі.
Сторонні? Е-е, ні, це стосується безпосередньо його роботи. Він для чого шукає уран? Для війни? А війна — це ж і є той самий армагеддон. Здається, так сказав брат Даниїл?
От зовсім інша річ — чому перед очима ввесь час мерехтять рябі прапорці, якими «розмовляють» між собою моряки? Сергій знав таку особливість своєї психіки: часом щось довго не дає спокою, а що — не може пригадати. Якась незначна деталь чогось дуже важливого. Але до чого тут морська абетка?
— Сеньйоре начальник…
Сергій здригнувся. До намету заглядав водій.
— А, мучачо, заходь.
— Ви, здається, замріялись, а я вам перебив думку. Певно, щось сердечне… Пробачте.
Сердечне?.. Сердечне… Що буває сердечне?
— Так, мучачо. Думав про… валідол!
Буено весело засміявся. Сеньйор начальник почав жартувати? Це вже щось нове.
— Я хотів вам сказати, сеньйоре начальник…
Буено мулявся. Говорити?
— Що, мучачо?
— Якщо в такому ж темпі просуватимемося й далі, то днів за п'ять будемо в моїх рідних місцях. Я пам'ятаю: ви колись цікавилися звичаями мого племені. Сьогодні перед обідом проминули містечко Аначукуна. Звідси до нас і ста кілометрів не буде.
— Так мало?
— Авжеж, сеньйоре начальник. Наші люди в Аначукуну пішки на ярмарок ходять.
На цьому Ряжанка й ліг спати. Прокинувся пізно. Брезент намету так напекло сонцем, що не було чим дихати. Все тіло купалося в поті. Сергій нашвидкуруч одягся й виліз надвір. Там, де звечора вогонь горів, стирлувалися люди, мовчки стояли тісним колом, понахилявши голови. Ряжанка підійшов, коло розступилось. На траві лежав індіянин Хорхе. В нього вирвано нутрощі й роздерто горлянку.
— Ягуар, сеньйоре начальник. — прошепотів Буено. — Хорхе стояв на варті, а потім знайшли його аж он у тому яру.
— Чому… ягуар?
— Дивіться, сеньйоре начальник, — і Буено показав на міцно стиснутий кулак мерця. З-поміж пальців у Хорхе витикалися пучки рябої шерсті.
Сергій тупо дивився на понівечене тіло. За один тиждень — дві смерті. І обидві — на його, Сергія Ряжанки, сумлінні. Адже він привів сюди експедицію.
Йому навіть на думку не спадало, що експедицію і його послали сюди інші. Зараз він в усьому винив самого себе.
— Поховайте його.
Це озвався Коляда. Але Буено заперечив:
— Сеньйоре Маттео, Хесус хоче поховати його за своїм звичаєм. Вони з Хорхе з одного племені.
— Отак і лежатиме на сонці? Голос у Коляди був нетерплячий.
— Ми накриємо його листям. А ввечері…
Губи в Буенавентури нервово сіпались. Чого хоче цей Кольядо? Мовчав би вже краще…
Сергій повільно повернувся й пішов у хащі. А коли чагарі зімкнулись над ним суцільним шатром, впав на траву, вдарив кулаками об землю й дав сльозам волю.
Що ж це на світі білому робиться? То він збирався знищити все живе на землі, а тут раптом за якимось чужим хлопцем, індіянином, плаче? Ні, Сергію Ряжанко, не за хлопцем ти плачеш. Десь не його тобі шкода, а самого себе…