Тарасові шляхи
Шрифт:
Ой, одчепіть,
Ой, випустіть!
Да вже ж мені не літати,
Да вже ж мені не співати,
Тьох-тьох-тьох!
Да вже ж мені тут бути,
Ох, тут бути, тут бути,
Ох, ох! Ох, ох, ох!
– Невже мені тут бути? —
І що далі, то важче було йому жити у дяка. От, на зло йому, саме тому, що дяк не дозволяв, відростив собі волосся і підстриг по-козацькому. Правда, дяк за кожний вияв сваволі годував його, як і перший учитель, важкими лящами. Як і перший учитель, по суботах він влаштовував «субітки». Темне, важке, безпросвітне життя!
Іноді зустріне Тарас Оксаночку на вулиці і одвертається — такий він уже брудний, і зиму й літо в дірявій свитині.
Якось читав він над старою бабусею шевчихою, а сам смутний був — про бабусю і не думав, а про своє безрадісне життя. Та від того так жалісно виходило у нього! Плакав старий швець, розчулився зовсім, нагодував його добре та, побачивши, що хлопець босий, подарував йому ременю на чоботи. Заховав Тарас ремінь на горищі і навіть веселіший став. Щодня і вранці і ввечері милувався на цей ремінь — будуть чоботи хіба ж такі! От ще на підошви заробити тільки.
Та на підошви заробляти вже не довелося. Якось увечері повернувся він додому— гуляє дяк з кумпанією. —Де ж він гроші взяв? Адже треб ніяких не було, ще вранці скаржився, що копійки за душею нема.
До себе у схованку — нема ременю.
«О проклятий, так це він, дяк, потяг ремінь, продав і на ці гроші гуляє!»
Розійшлася кумпанія, коли вже дяк до того впився, що з лави звалився.
«Піду я від нього, — вирішив Тарас. — Піду вчитися... Куди? Та хоч би і до лисянського дяка-маляра. От зараз і піду!»
Він накинув свою стару свитинку, взяв торбу в руки, озирнувся востаннє на хату і раптом усміхнувся.
– А от я тебе зараз провчу, як ти нас всіх учив, клята душа!
– Він схопив із стіни трійчатку та від усього щирого серця так відшмагав п'яного дяка, що той три дні сісти не міг.
А сам натягнув капелюх і пішов... І книжечку Сковороди з собою взяв.
Спало село. Не шелестіли високі тополі. Спочивав, мовчав Чорний шлях.
Тарас вдихнув на повні груди свіже повітря і пішов знайомим шляхом.
*
Під горою виблискувала на сонці синя весела річка Тікич, а саме на горі стояла хата лисянського дяка. Нічого собі хата, видно, що в хазяїна і хліб є і до хліба. Навіть радісно стало Тарасові, як побачив.
«Може ж таки тут справжні люди живуть і мене навчать!» подумав.
Лисянський дяк погодився взяти його учнем, але Тарас відразу помітив, що звичаї його такі ж самісінькі, як і Бо-горського. Для першої науки послав його дяк воду носити — з Тікича аж на саму
Перший день усе робив Тарас. На другий задумався — чи й далі така наука буде? На третій — спитав дяка, чи вчитиме ж малювати. Дяк закричав:
– Ач, ледащо, та ти мусиш богові дякувати, а ти ще-губи копилиш!
А на четвертий Тарас не витримав, захопив свою торбинку і подався геть.
На всю Звенигородщину славилися два образи — великомучеників Микити та Івана-воїна.
– Як живий, сердешний, — плакали баби, хрестячись-на Микиту, — і золоте сяйво, як справді з раю, — зітхали вони, ніби вже доконечно знали, яке там сяйво у раю.
– Онде й нашивки солдатські на рукаві у них, у святого Івана,—дивувався Тарас, — оце вже справді!
А намалював ці образи свій же дячок із села Тарасівки. До нього й пішов Тарас.
«А що, як і цей знущатиметься? Ні, терпітиму все, хай тільки навчить».
Дяк, худий, рудий, із скуйовдженою кіскою, довго мовчав на прохання Тараса.
– Так ти малярем хочеш бути? — перепитав він.
– Еге ж, дуже хочу, що завгодно мені наказуйте, все робитиму, тільки навчіть!
Знову помовчав дяк.
– Ану, дай ліву руку!
Тарас, не розуміючи, в чім справа, простяг ліву руку.
Дяк уважно глянув на долоню.
— Нічого з тебе не вийде, хлопче, — мовив він поважно, — ні швець, ні кравець, ні на дуді грець. Іди собі з богом.
З важким серцем, понуривши голову, повертав Тарас у рідне село.
ЧАБАН, МАЛЯР, КУХАР
Отара ягнят, як біла хмарка, шо впала на зелені луки... Хай собі пасуться! І по небу пропливають ясні легенькі хмарки. Куди вони пливуть? Мабуть, далеко-далеко звідси... Як колись хотілося дізнатися Тарасові, що за тими стовпами, які землю підпирають, так тепер хочеться йому за тими хмаринками полинути, на світ подивитися.
Він лежить на пагорку, забувши про ягнят, забувши про всі поневіряння і знущання. Ніби в білих чистих сорочках, виглядають хати з густих садів на горі, попід горою старий дуб, немов козак вийшов погуляти. Там тополі гнуться, розмовляючи з вітром. Ніби вся земля з гаями, садами, запашними луками живе, радіє і всміхається до сонця— і чомусь радіє і всміхається Тарас. Він, як та стеблина, що тягнеться і радіє з кожного променя сонячного, кожного подиху літнього вітру.
Хмарки линули, линули, і раптом одна велика й темна закрила сонце.
Ніби прокинувся Тарас від сну чарівного. Що він? Кому він потрібний? Чого радів так і з сонця, і з неба синього, і з хат біленьких? Що в тих хатах? Скрізь там сльози, злидні, прокльони. Хіба є в нього хоч і така злиденна рідна хата? Що його, Тараса, чекає?.. Так гірко йому стало. Опустив голову на коліна й заплакав.
Немов вітер прошелестів травою, і чийсь ніжний приторк відчув він на шиї. Глянув. Дивилися ніяково й ніжно великі карі очі, а навколо рожевого личка, ніби сяйво сонячне, світлі кучері з коси вибилися.