Тема для медитації
Шрифт:
— Ходи, сину, та хоч поснідаємо удвох... — сказала вона, поправляючи хустку. — А то так сумно, так сумно — хоч вовком вий! Ти ж нікуди не спішиш, га?
— Та, — буркнув він, ставлячи відро біля призьби, — куди вже мені спішити!
— Ну, то ходім же ж, сину, ходімо...
Вони спустилися під кручу, і баба розчинила сінешні двері.
— Коржі пекли, еге? — поспитався він, заходячи до хати.
— Та спекла ж, спекла... Сядь у мене в хаті да хоч побалакаємо... а то з глузду можна з’їхати од цієї тиші!
Юр знову принюхався.
— Стільки я хліба переїв по всенькому світові, а добрішого від наших коржів не бачив! Ото пригадаєш, було, як вони пахнуть...
— А се того, що рідний хліб хоч і глевкий... а всьоднак найрідніший! — сказала баба, наливаючи вишняку в старосвітські гранчасті чарки. —
— Будемо живі... щоб з наших ворогів повитягало жили! — кивнув Юр, піднімаючи свою чарку.
Вони повагом випили й стали закусувати. Сонце падало через вікно, й коржі золотіли в його промінні гарячою ясною барвою.
— В Дзякунки був? — раптом поспитала баба.
— А певно!
— Ну, що ж вона тобі розказала, просцітутка ся політічеська? Люде казали, що геть уже з розуму вижила... не тямить, і на якому світі живе!
— Та забалакується! — Він замислено покрутив чарку в руках. — А правда, що бабуня хтіла перед смертю дання передати?
— Се комсомолка отсяя тобі таке сказала?
— Еге ж!
Баба довго мовчала.
— Правда, сину!.. — врешті озвалась вона. — От тільки з вашого кодла ніхто не захтів його перейнять... Дядькова онука вже й надумалася, коли ж, розказувала, сниться їй сон... Таке, наче прийшла до неї ота прапрабаба, котру ляхи стратили в Коліївщину, да й каже: «Не роби сього, дитино... я ото була відьмою, а тепер на тім світі цілий цебер крови за собою тягаю!»
Юр заплющив очі. Перед ним постало: передпокій, дві невиразні постаті, які мріють немов би в тумані, і ширшим планом — ота дівка на лаві, а коло неї цебер, у якому... Він струснув головою, відганяючи од себе видиво отого сну, й розплющив повіки.
— Хіба вона тільки жінкам оце дання могла передати?
— Відьма, — повчально сказала баба, — коли приходить її остатня година, передає свій дар лише тій жінці, котра одної з нею крови! Як уже немає кому, то може й чоловікові передать, — але тільки тойді, коли він сам при смерті! Се його відрятує, але він зробиться характерником і буде служити Морані!..
— Значить, вона виглядала мене... — поволі почав Юр.
— Отож, для сього й виглядала! — кивнула баба. — Вона чула, що з тобою недобре і хтіла одволати се нещастя... Яким би вмирущим не був чоловік, а як босорканя візьме його за мізинець лівої руки й вишепче дання, — смерть утече од нього в сей же мент!
Юр понурив голову.
— А се правда, — озвавсь він урешті, — що вона вигубила чи не всіх активістів на селі?
— Розказувала вона мені, як се робиться... — зітхнувши, сказала баба. — Треба виліпити з тіста подобу тої людини, котрій хочеш віка збавить... А на той світ, казала вона, біжить чорний дунай, по котрому пливуть душі у мерлецьких човнах! Жива душа туди не може попасти, але відьма знає, як се зробить. Ото вона виходить над чорний дунай і, як закине сюю ляльку в човна, то в сьому світі людина обов’язково умре... вже їй не буде спасіння!
— А ви казали, вона нікому зла не вчинила!..
— Та хіба ж се люде! — вигукнула баба Лепестина. — За комуняку гріха немає, сину... його уб’єш, то ще й сорок гріхів з душі одпуститься! Коли хто рішить комуніста чи комсомольця, то вся Отхлань регочеться і лапи свої потирає — там же нечиста сила з комуністів своїм дітям ляльки робить!
— Ну?! — не повірив Юр.
Баба перехрестилася.
— От тобі хрест, сину! За що купила, за те й продаю... бабуня твоя сама бачила: там, каже, бісенят як мурах... а самі улюблені їхні ляльки — се Лєнін зо Сталіном! Що вже вони з ними там не роблять — і кусають, і щипають, і гризуть... а то зберуться всі разом даяк почнуть ними у худбола гуляти! Гилять уже, гилять... як дране відро, Їй-Богу! А ті двоє, Лєнін і Сталін, плачуть та приказують: «Ой нашо ж ми в комуністи записалися, щоб отеє такеє горе зараз терпіти!» А Карла-Марла, жінка Лєнінова, дивиться на все теє да тілько сльози бородою втирає...
— І все це бабуня розповідала?!
— А ти ж як думав собі! Вона рожденна відьма була і великою силою владіла! От тільки для себе чаклувати заказано їй було...
— Щось вона й мені казала таке! — замислено буркнув Юр.
— Після войни став учащати до неї один чоловік... Але вона все сумлівалася й сумнівалася, чи приймати його... А тоді надумалася да й пішла на третє село — там ворожбит був такий, що геть усе про тебе міг розказати!
— Вургун його прозивали... — крізь зуби сказав Юр.
— Та й прийшла вона до того знахаря, а він похитав головою да й каже: «Сестро моя, сестро! Ото ж твоя й доля, що люде убили...»
ГЛОСАРІЙ.... Київ середини 70-х років.
З першого ж погляду мене вразила його помпезність і цілковита, майже стерильна вихолощеність — це було місто, в якому не зосталося нічого українського; місто, де вулиці були вилизані до найменшої порошини, а через кожних десять кроків попадалися міліціонери з настороженим, агресивним виразом на обличчях; місто, з якого друга хвиля репресій вимела останні окрушини патріотично настроєної інтелігенції. Психологічна атмосфера Києва за тої епохи нагадувала кримінальну зону. Основою людських стосунків у всіх сферах життя виступало насильство: начальство знущалося з підлеглих, у міліції збиткувалися над затриманими, батьки духовно калічили своїх дітей і нав’язували їм оцю ж таки садистську модель стосунків, — і рушієм цього всього було середнє покоління, що виховувалося й зростало за часів сталінізму. Ці люди не знали ніяких методів управління, окрім насильницьких; в них не було жодних ідеалів, окрім радянських, а значить, ніяких ідеалів не було взагалі; вони не вміли відрізнити добро від зла чи, радше, й не підозрювали про можливість такого вибору. Це було покоління фронтовиків, — обвішані орденами й медалями, вони сиділи в директорських кріслах, відділах кадрів, військкоматах, парткомах, райвідділах і, звичайно ж, у найвищих партійних органах. Всяке виробниче або службове питання вони вирішували за допомогою несамовитого істеричного крику — вони рвали на собі одяг, били кулаками по столу й крили нецензурною лайкою всіх, що стояли на нижчих щаблях суспільної драбини. Основними їхніми гаслами були «Сталіна на вас немає» і «ми вас притиснемо до нігтя». Найбільш потворної форми це засилля набрало в письменницьких колах: у всіх журналах і газетах друкувалися переважно твори фронтовиків, увіч бездарні й неграмотно написані, а Спілкою заправляли вчорашні політруки та фронтові комісари. Певна річ, не був тут винятком і Київський державний університет, однак чорна садистська атмосфера, що панувала в стінах цього закладу, підсилювалася додатковими факторами, які робили життя студентської громади справжнісіньким пеклом.
Найпершим із цих чинників була ідеологія. Партійні фюрери, які заправляли університетом, усі факультети розглядали як такі, що готують пропагандистів марксизму-ленінізму (історичний, філологічний, філософський та факультет журналістики) — й ті, яким ідеологію не дуже вчепиш. Студенти так званих ідеологічних факультетів проходили інтенсивну партійну дресировку, їх ретельно перевіряли на вірність існуючому режимові, а якщо виникали хоча б найменші сумніви, то такого студента безжально викидали з університету, чи, як тоді мовилося, відсіювали. Кожен повинен був засвідчити свою підтримку радянської влади, причому вона мусила бути гарячою, щирою і з домішкою здорової ненависти до ворогів комуністичного режиму. Другий чинник виглядав іще гірше і звався хльостким, гострим словом «націоналізм». Через п’ятдесят чи сто років людям буде видаватися смішним і неймовірним, що націоналізмом на той час можна було назвати все, що завгодно. Як сказав поет Михайло Саченко, викинув порожню пляшку в вікно — значить, націоналізм. І хоч би повну... атож порожню! Справа дійшла до абсурду: в листопаді 1976 року декан філології особисто зняв стінгазету, бо там на малюнку було синє небо й жовте листя, що можна при бажанні розцінити як натяк на барви національного прапора! Крім усього іншого, не рекомендувалося вживати слова «нація», «Україна», «відродження», «культура», «свідомість», а якщо їх усе-таки використовували, то в поєднанні зі словами «соціялістичний» чи «радянський». Негласно були заборонені цілі масиви імен, що повернулися в обіг протягом шістдесятих років — од Яворницького до Богдана-Ігора Антонича, який і слова не написав проти радянської влади. Ще одним чинником, який отруював життя, були велелюдні комсомольські збіговиська...