Тема для медитації
Шрифт:
— Ну що ж, — сказав Юр, спираючись долонями на стіл, — пора, так пора!..
Й допіру він промовив ці слова, як у стіні зненацька десь узялися розчинені двері, а за ними він побачив рівнісіньку площину, осяяну мертвотно-білим світлом, і на тій площині було накреслене геометрично правильне коло, а посеред того кола він побачив темний безформний об’єкт, що не мав аналогів з-поміж предметів і явищ матеріяльного світу; й угледівши його, він ступнув було до тих дверей, — але баба вхопила його за плече.
— Стій!.. — звеліла вона.
Двері щезли. Він безтямно подивився наокіл і побачив, що в хаті зробилося темно і з печі ледве-ледве одсвічує червоний жар, од чого стіна й частина стелі немов би облиті кров’ю.
— Дай руку... хутчій!
Вона взяла його за
.............................................
й переступили вони перший поріг, і їх пропустили, й переступили вони другий поріг, і їх пропустили, й переступили вони третій поріг, і розчинилися перед ними ворота, які стерегли три діви простоволосі, наймення котрих не вимовляються. Й за тими ворітьми побачили вони залу, що не має ні початку ані кінця, а в тій залі побачили величезну білу постать, що сиділа на камінному троні, вирубаному в стрімкій чорній скелі.
Й розум його похитнувся, і він скрикнув, і впав на коліна, затуляючи долонями обличчя, а невидне вояцтво зареготалося, засвистіло і забряжчало оружжям у тьмі, скажено тупаючи ногами.
— Матінко Морано, — ледве чутно пролунав над ним тихий голос, — прийми у службу мого унука Юра!..
У залі запало мовчання. Час уповільнив свій плин, і секунди насилу текли, падаючи неначе краплі води в підземеллі; а затим у глухому чорному безгомінні задудоніли тяжкі повільні кроки, які лунали дужче, дужче й дужче, аж хтось пхнув його у груди, і шарпонув за підборіддя, підводячи лице угору, — й увіччю, неначе полум’я, хльоснув погляд, який скував його серце і розум нелюдською волею.
— Наш він, — громом ударило у пітьмі, — бо на нім Коштрубове свастя горить!
І знову заревла, і зареготала, і затупотіла невидна рать, шалено брязкаючи мечами і гупаючи в щити; аж пролунав такий звук, наче урвалася невидна струна, — і все стихло.
Він розплющив очі. Довкруг стояла пітьма, густа і чорна як вугіль; і в тій пітьмі поволі прорізувався тонкий сліпучий промінь; він зростав, бризкаючи навсебіч дрібними іскрами, аж перетворився у тяжкого дворучного меча, який поволі опустився на його плече — й він відчув, як у тіло його вливається потуга, про яку він уявлення раніше не міг мати, і голоси під склепінням заспівали могутні врочисті хорали, вітаючи його душу, яка пробудилася до нового життя.
І з високої високости пролунали слова:
— Встань, оружний волхве, лицарю Матери Морани!
Він підвівся і, випроставшись, гордо закинув голову. І зала, і тьма, і велетенська чорна скеля щезли. У цілому світі лишилися тільки він — і Та, що Сидить на Троні. Й подивився він у її обличчя, й побачив, що це — Велика Мати.
.............................................
Над пожухлою стернею сходило криваво-червоне сонце. Ранок був морозяний, і в прозорому студеному просторі добре видно було річечку, скуту молодою кригою, верби, які блищали від ожеледі, неначе вилиті зі шкла, й білі коробочки хат, розкидані по схилах долини. Юр поволі піднімався на гору; кожна клітина його тіла неначе співала од утіхи, аж сам він дивувався із того, бо упродовж останнього року відвик отак гостро відчувати повноту буття. Цілий світ бачився йому тепер в іншому світлі, так, наче він дивився на нього з високої височини, — й те, що вчора було незмірно важливим і становило проблему чи не світового значення, зараз видавалося мізерним і смішним. Він почував себе причетним до таїни; його розум іще відмовлявся вірити в те, що сталося цієї ночі, та підсвідомість була наповнена новим змістом і новою потугою, яка ще мала розкрити свої можливості. Отак він пройшов один закрут, і другий, і поминув темне згарище під кручею, де розбився Стоян, і вже почав було минати двір баби Лепестини, аж угледів, що біля воріт стоїть авто, а на обійсті туди-сюди вештаються люди. Двері в хату були розчинені навстежень, і з сіней викидали надвір якісь дошки.
— А шо це тут коїться? — поспитався він у молодиці, котра вийшла з хвіртки.
Вона обернула до нього червоне обвітрене лице.
— Баба Лепестина вмерла! А ти що, не чув?
— Та звідки!..
— Сьогодня вночі Богу душу оддала! — Молодиця перехрестилася. — Он і дошки викидають на домовину...
— Он воно що!.. — пробурмотів Юр.
Він трохи постояв коло воріт, а тоді понурився й поволі почвалав провулком. Значить, один тільки я й зостався на цій горі, подумалося йому. Але як же ж тепер жити далі... Його свідомість знову неначе розкололася: одна частина її напоєна була тою страшною містичною силою, яку він отримав у дарунок, й не стільки бачила, як відчувала своє призначення у цім світі; а друга не вірила в ту силу, боялася її й прагла надалі зоставатися жалюгідним «я» пересічної людини, яка хоче без клопоту дожити свого віка. Він увійшов у ворота і, спинившись насеред обійстя, закинув лице до неба. Якийсь жаль, і туга, й розгубленість од того, що життя знову розламалося, немов крижина, і якась частка його утрачена безповоротно, пійняли усеньку його істоту. Не знаючи, що ж робити далі, він обвів безтямним поглядом обійстя й побачив, що на хаті, на деревляччі й на воротях — скрізь яскріє ожеледь. Час від часу повівав колючий морозяний вітер, і тонке галуззя дерев починало стиха дзвеніти, неначе воно було зі шкла.
І в тому передзвоні раптом пролунав голос, який линув десь ізверху:
— Людська істота не повинна замислюватися над сенсом буття; сприймаючи світ як ріку, що тече, а значить, міняється, вона за визначенням нездатна пізнати світобудову; адже справжнє обличчя дійсности далеке від того, що дається людині у відчуттях. Світ, який воно бачить, — це ілюзія; щоб зазирнути за цю завісу, вона мусить відмовитися від таких категорій, як «початок» і «кінець», «життя» і «смерть», себто вийти за рамки свого призначення й стати деміургом, який існує поза часом і простором.
Він обернувся. На верхівці явора сидів голуб; кожна його пір’їна була неначе кута зі срібла і сяяла, що боляче було дивитися; він заплющив очі; але пронизливий силует горів і горів за повіками; й тоді він розплющився і, подивившись угору, запитав:
— Але що... що ж таке істина?
.......................................
І тоді голуб сказав йому:
— Ти — частка мене. Доторкнися — і ти побачиш: ти — це я. А я — це ти... — Він замовк, а потім знову сказав: — Ти — це я!
— А я, — прошепотів Юр, — це ти...
Він простяг руку — і зненацька побачив дворисько зверху, в якомусь дивному, незнаному раніше ракурсі, й відчув, як пружно гойдається яворова гілка, угинаючись під його тілом, як струмують у ній рослинні соки, як відгукується дерево на його присутність, тремтінням кожної галузки виказуючи тиху світлу радість; і тоді стало йому зрозуміло, що немає страждання для того, хто здатний зіллятися із Творцем.
.......................
... знову став людиною, приреченою жити в абсурдному ілюзорному світі, і голуб уже тонув поміж нерівним білястим хмар’ям, потроху перетворюючись у палючу сліпучо-білу цятку, яка врешті й геть пропала з поля зору; й тільки яворова гілка знай гойдалася і гойдалася, хоронячи у собі спомин про явлення дива. Наступної миті налетів страшенний вітер: явори нагнулися, відчайдушно вимахуючи віттям, бляха на хаті загриміла і стала сторч, а посеред обійстя зірвався вихор, у якому закружляло жовте листя, бадилля сухого бур’яну і холодна сіра пилюга; і крізь рев та квиління буревію стало чутно, як, загримівши клямками та защіпками, розчахнулися хатні двері, як прочовгали через дворище неспішні кроки, й коли він обернувся, то простісінько перед собою побачив лице, половина якого тонула в тіні, яку відкидала низько запнута хустка.