Тигролови

Багряний Іван Павлович

Хлопці пили горілку, потім малагу й портвейни, потім знову горілку, а в межичасі дудлили пиво і бавились собі, забувши про цілий світ і його околиці… І замовляли страви… Поводились як мільйонери.

– Кельнер! Ще кав’яр!.. Тричі…

– Кельнер! Буженину!..

Кельнер мотається, зберігаючи індиферентний вигляд. Він бачив багато, але ці хлопці бачили ще більше, і нічим вже їх не здивуєш, ані заворушиш. «Професор» вже був навіть там, де вони оце їдуть, і ще й занадто далі – аж на Чукотці, біля самісінької Аляски, над Берінговою протокою. Це він звабив і своїх колег та й розважав їх тепер веселими розмовами про смішні пригоди

та різні дивацькі речі.

Розмови й дотепи кружляли навколо того ж, що і в цілім експресі.

Кельнер подає буженину. «Професор» бере виделку й ніж і починає її пиляти. Пиляє довго, наполегливо, терпляче. Пиляє зосереджено, але ніяк не може її розтяти.

– О! Еврика!!. – виголошує нарешті він захоплено, а далі урочисто і глибокодумно, немов з кафедри: – Еврика!.. Я з цього шматка зроблю собі підметки. І наб’ю їх на чоботи. І напишу на них ім’я своє, рік народження і повну адресу. І піду по тій благословенній землі… І от з’їсть мене тигр. А з’їсть неодмінно. З’їсть з кісточками, але цих підметок не подужає! Не втне! О, цих підметок не втне!.. Тоді ви їх, друзі, знайдете, і поховаєте мене, чи то пак підметки, і вип’єте за моє, чи пак за їхнє здоров’я… Кельнер! Зубровки!!

Компанія голосно регоче. Розгублений кельнер подає «зубровку» і нишком хоче забрати сакраментальну буженину, посміхаючись з-під насуплених брів. Але «професор» чемно і воднораз гаряче й цілком щиро протестує:

– Ні-ні! Що ви, що ви? Я заплатив гроші і так злегка не поступлюсь. Це ж матеріал, скажу я вам!.. А патент, прошу я вас!.. Ні-ні…

Майор спідлоба позирає на компанію, але на нього вже ніхто не зважає, так ніби його й нема. Він кладе газету на стіл і дивиться у вікно…

– Хлопці! А бачили сьогодні БАМЛАГ?… – урвавши сміх і стрільнувши на майора оком, запитує котрийсь значуще.

– Бачили… – озивається один з гуляйпільців понуро і мов з бочки: – Нав-віть бували, то пак, присутствовали на параді сьогодні… Хто то викинув подушку? Ото буде хлопцям тепло спати!

– Чорт візьми, а хтось викинув грамофонну плиту. Навіщо вона, і кому вона знадобиться?…

– А чого ж, мо’, й знадобиться, якщо там, той… – далі шепіт, пауза. І раптом вибух сміху.

Майор совгається, дивиться у вікно, хмурить брови і не витримує – посміхається, ледве опановуючи той мовчазний сміх.

«Нехай скалозублять, прахвости. Все одно то ті, що або вже там бували, або кандидати…»

«Професор» міняє тему:

– Увага, увага! Говорить… – зачинає він, як з радіовисильні: – Говорить…

– Адесса-мама… – вставляє френч кольору кави.

– Так, Одеса-мама…

– А Владивосток – помийна яма…

– А от доїдемо – подивимось. Увага! Хто з вас учив географію? А історію?… Добре, виходить, що всі вчили. А не вчили, то ще вчитимете, ще й боком вилізе… Так от, порядком, так би мовити, вишколу, порядком самоосвіти, – розповім я вам, як Бог сотворив той край, куди ми їдемо. Кельнер, пива!!

І розливаючи пиво в склянки, веселий «професор» авторитетно починає виклад на природничу, географічну, а разом і на релігійну тему, про те, «як Бог сотворив той химерний край», те золоте ельдорадо, куди вони їдуть і що в нім «сам чорт ногу зломить, поки розшолопає, що й до чого». Отже…

…Відомо, що там усе є. Все, що існує у цілім світі, є й там, як у музеї, скажімо. І тварини, і рослини, і все!.. Нема тільки бананів та мавп, якщо не числитися з дослідами Дарвіна, та крокодилів, якщо вважати за крокодилів лише те, що плаває у воді десь там поблизу хеопської піраміди. А решта – все є. А було так, бачите… Як творив Бог світ… Хоча владивостоцький турок, що оце розповідав, приписував цей подвиг Аллахові, але так уже на цім світі ведеться, що кожен до себе гне і свого генія попирає. Тож, за турком, чудо те сотворив Аллах. Але правовірні безвірники і так християни зробили свою корективу…

Отже, як творив наш Бог мир, то йшов Він із заходу на схід і розселяв по землі, де що треба за планом. Як той сівач, ніс Він у мішку всякої тварі і всякого насіння до лиха і розтикав по землі, що де приходилось, мов за точно опрацьованим промфінпланом небесного комунхоза. Там те, а там те… Так Він ішов і трудився через усю землю. Ішов і сіяв, ішов і сіяв.

І прийшов Він аж у той край, що грець його й зна де. І зупинився Він на хребті Сіхоте-Аліня – гори такі є. Аж бачить – земля вже скінчилась, а в нього в мішку ще до лиха всього є!

Дивився, дивився Бог. Вертатись далеко… Так Він узяв та й висипав геть усе з мішка тут.

– Живи тут!..

Ну, відтоді і почалось. І поперло. І погнало!

І таке там сотворилось, що люди довго ще ламатимуть голови, як то могло трапитись, прости Господи! То, я вам скажу, край!!!

І ніхто йому не годен дати ради. «Хіба тільки турки або запорожці», – мовляв той владивостоцький турок. Чому запорожці? Тому, каже, що так уже заведено на цій землі – як десь нема кому дати ради, то запорожців туди! Або принаймні їхніх нащадків. На Кубань? – Запорожці. На Терек? – Запорожці. Під Петроград? – Запорожці! І тут – теж… Цар Микола, бач, не був дурень, коли напосівся на тих дурних «хахлів». Сам Бог, як творив цей світ, то мав саме їх на увазі. Відтоді так воно вже й ведеться… Будьмо ж!.. А кінчиться хіба аж на нас. Бо на нас тпрру! – де сядеш, там і злізеш… Кельнер! Крем-соди!!!

Прослухавши лекцію, хлопці запивали її білою; весело цокались, робили додатки до лекції, вставки, редакційні зміни. Було весело, було безтурботно.

Ось так вони собі розважалися, забувши про все на світі і ні на кого не зважаючи. Майор знову занурився в газету і дочитував уже шосту сторінку, дійшовши до спортивної та іншої всесоюзної хроніки.

До салон-вагона зайшло двоє в гумових плащах, в елегантних хромових чоботях і в узбецьких – таких модних влітку – тюбетейках. Сіли біля крайнього столика, відкоркували пляшку пива, п’ють. З нудьги блукають очима по салону, придивляються до химерної люстри, прислухаються до сміху і гомону. Дивляться собі на майора, дивляться собі на веселу компанію… Перезираються.

Потім один встає і підходить до хлопців. Спиняється напроти того, що у френчі й галіфе кольору кави. Якийсь час пильно вдивляється в нього, а тоді в тиші, що запанувала на хвильку, виголошує урочисто:

– Слєдуйтє за мной!..

Юнак у френчі ліниво подивився знизу вгору і спокійно взявся знову до пляшки:

– Пробачте, ви до мене?

– Так, до вас!

– Я вас слухаю…

– Слєдуйтє за мной! – повторила тюбетейка з притиском, засовуючи руку в кишеню.