Тисячолітній Миколай
Шрифт:
Щось сталося позад мене, якийсь рух, якась надія, і дівочий голос пролунав несподівано, хоч і не без таємних сподівань:
— Миколо, це ти? Мико! А зайди-но на пошту!
Галя Антипова, завідуюча поштою і листоноша, завідуюча ощадкасою, місцевий міністр зв’язку і міністр фінансів, стояла біля дверей пошти, невисока, розложиста, туге тіло заковане в синє, без прикрас, суворе (як у Оксани, як у Оксани!) плаття, на струнких ногах — літні черевички.
— Простудишся, Галю, — підійшов я до неї.— Такий мороз, а ти…
— А я зсередини гріюся! — засміялася вона. — Та й не я одна така,
— В тебе ж вихідний.
— А може, я заради тебе сьогодні на роботі. Тебе ж у робочі дні не впіймаєш, а тут прийшов тобі рекомендований лист. І конверт якийсь задрукований, імені товариша Сталіна — написано. Як мені бути? Тільки у власні руки Миколи Сміяна і щоб розписався в отриманні. Ось і сиджу, жду, коли ти прийдеш з своєї МТС.
— Міг би й не прийти.
— Може, й міг би, та тільки тут у мене є деякі люди, які знають, що прийдеш. Заходь, заходь, можеш і не оббивати чобіт, у нас тут так жарко, що все розтане.
Які там ще є на світі люди, що можуть передчувати мою появу там чи там? Невже Оксана? Невже?
Галя відчинила двері пошти, пропускала мене поперед себе, а я злякано стояв, не маючи сили ступнути. Давно забуті військові оркестри грали в мені марш „Прощання слов’янки“, бадьоро і сумно грали на всіх слов’янських ріках, де ми були і де не були, і жінки проводжали нас, і пречисті сльози розлуки котилися з їхніх очей, а ми весело марширували берегами слов’янських рік, ми були такі молоді й завзяті, що не помічали жіночих сліз, оркестри награвали нам не про те, що було, що лишалося позаду, а про те, що жде попереду, що буде, пребуде і перебуде, ми йшли до перемоги, сумна краса маршу розлунювалася в наших молодих душах вічним прощанням, і ми були тоді такі легковажні, що зовсім забули про повернення. Як ми могли про це забути? І може, тепер усі незлагоди й нещастя нашого не влаштованого повоєнного життя — відплата за ту легковажність? Я повертаюся додому, до рідної матері, до брата — і не можу повернутися і через те немає зі мною Оксани, бо тепер уже вона не може повернутися до мене, і ця мука ніколи не скінчиться, ми нещасні, приречені, прокляті, і „Прощання слов’янки“ гримить у нашій крові не хвацьким похідним маршем, а тяжким реквіємом безнадії.
Мені треба було ось тут, перед цими знайомими дверима забути про себе нинішнього, зректися себе, вистрибнути з своєї тіні і з своєї оболонки, знов стати восьмикласником, який, помагаючи мамі, приносить сюди здавати молоко від нашої корови і сам перекручує на сепараторі на вершки і „обрат“, бо так тут заведено, „обрат“ дзюркотить у порожнє відро — це моє, а вершки капотять в державну посудину — вони належать державі так само, як оцей молокопункт, небачений у селі сепаратор і Бараненчиха, яка за окремим столиком чаклує над пробами молока, наливаючи його до вузеньких скляних пробірок з жовтим, як каніфоль, порошком, а тоді заносячи до своїх відомостей якісь там дані.
І я переступив поріг тим довоєнним хлопцем, але це вже були не ті двері і не той поріг, пахло не молоком, а сургучем, яким Галька печатає посилки, високого столу з сепаратором і маленького столика з пробірками не було. Кімната розділена дерев’яною перегородкою, ширша частина для Гальки, вужча — для відвідувачів, там було повно сріблясто-снігового світла з двох вікон, тут блимала червонуватим оком грубка, біля якої на ослінчику, підклавши під себе руки, лукаво зіщулившись, сиділа Олька Филофіївна.
Жадібні очї врозліт, хтивий молдаванський ніс, губи, як вогонь, сліпучо біле обличчя, шия, напівоголені повні руки, а сама вся в чорному: чорні вовняні панчохи, чора тісна спідниця, чорний в’язаний светр з короткими рукавами, — не жінка, а мана, зваба і згуба для всього чоловічого роду.
— Олько, а ти як тут? Здрастуй, — пробелькотів я розгублено. Вона привіталася самими очима, крадькома приклала палець до уст, мовби хотіла пригасити їхнє палахкотіння, і мерщій відсмикнула, мабуть, щоб не помітила Галя.
— Ось Оля і вгадала, що ти сьогодні прийдеш, — сказала Галя, зачиняючи двері.— Прийшла ще зранку і в одну душу: прийде Микола та й прийде!
— А я все крізь землю бачу! — засміялась Олька. — Може, я відьма, а може, й ще щось!
Змовились вони затягнути мене в пастку чи справді випадковість? Я спробував перевести все на жарт.
— А крізь воду ти теж бачиш? — присідаючи на ослінчик біля Ольки і розстібаючи шинелю, спитав я.
— І крізь воду теж! — блиснула вона усмішкою. — Коли б хтось спробував переплисти Дніпро влітку або восени, то побачила б і крізь свою каменоломню. Та тільки ніхто не перепливає.
— Я б спробував, так плавати не вмію.
— Хто ж тоді вміє?
Галя зайшла за свою казенну загородку, відчинила шафу, дістала звідти якісь папери.
— Ось той лист, що я казала. Треба розписатися тобі особисто, лист, мабуть, дуже важливий. Присунься сюди ближче, розпишися.
Я черкнув у Галиній відомості, взяв конверт. Нічого особливого, звичайний розмір, білий колір, червоненька марка з зображенням серпа і молота, але вгорі на конверті видрукувано гриф: „Агростанція імені Й. В. Сталіна“. і ні зворотньої адреси, нічого, крім мого прізвища, імені й по-батькові і моєї власної Зашматківської адреси.
Я покрутив конверт у пальцях, не наважуючись його одразу розпечатувати.
Олька поблідла ще більше, мовчки дивилася на мене. В очах у неї стояло німе запитання: „Від неї?“ Я б сам дорого дав, щоб знати, від кого. Може, справді від Оксани? А коли ні, коли якийсь жорстокий жарт?
— Такий серйозний лист, — сказал Галя. — Я скільки вже працюю на пошті, а такого зроду не бачила.
— Ну, чого ж не читаєш? — тихо спитала Олька. — Боїшся?
— Чого мені боятися? Я вже ляканий-переляканий. Коли вже боятися, то хіба що самого себе, та й то коли опиняєшся між отакими жінками, як ви з Галею.
Галю я дочепив для маскування, і Олька належно поцінувала мій маневр.
— До Галі бухгалтер з району сватається, — вхопилася вона за мою зачіпку, — вдівець з двома дітками. Вона й мені вдівця хоче знайти, а нащо він мені? Я того каміння як навергаюсь, то ніякого чоловіка не треба!
— Каміння вдень, а вночі? — засміялася Галя. — Та ще взимку…
— А вночі каганчик засвічу і плету собі вовну. Ось — обплелася. Плету та на віконечко позираю, плету та прислухаюся: а раптом стукне хтось в шибочку, підійде та й стукне!