Тисячолітній Миколай
Шрифт:
Чи ж міг я тоді знати, що станеться з моїм братом? А коли б і знав, то чим і як зміг би запобігти?
Людино, вимірюй вагу свою вагою пшениці[24].
Яка там вага і яка пшениця! Все визначалося в ірреальній, ірраціональній палаті мір і ваги, де діяли не закони, а сліпі примхи, де навіть іридієвий еталон метра вже не слугував еталоном, а два по два давало після перемноження не чотири, а стільки, скільки треба невидимій силі начальства.
Професорові перестороги щодо цілинних земель несподівано стали справджуватися у нас на агростанції. Ляпка, винюхавши, коли я добрався після
— Як у вас нащот випивки, товаришу Сміян?
— Чайна в райцентрі,— сказав я неприязно.
— Нащот чайної нам відомо! Нам усе відомо! А от що ви знаєте про цілинні землі на агростанції?
— Про ціли?.. на агро?.. — я не міг стямитися. Про що він варнякає? А Ляпка торжествував, насолоджуючись моїм незнанням.
— Ви нічого, і сам професор Черкас — нічого, а Паталашка думає піднять цілину на агростанції.
— Цілину? Яку цілину? Де?
— А я знаю? Государственний секрет! От ви мені налийте, може, я вам і відкрию секрет, а може таке буть, що й не відкрию, все може буть…
Я налив йому, навіть знайшов якусь закуску, після якої довелося наливати ще й ще, та Ляпка вже не повідомив нічого нового, бо виклав усе, що знав. Чув, як Стуконіг мотав кишки з директора: давай цифру по цілинних землях, чув, як Щириця обгризав кістки й кісточки на Паталашці: виконаємо й перевиконаємо райкомівський план по підняттю цілини, — а де воно і як, того вже він не знає, начальству видніше, а товариші вчені щоб на всяк случай зарубали собі на носі: буде біда!
Я відпровадив Ляпку, залишив записку Оксані й пішов шукати Паталашку. В холостяцькому його помешканні директора не було, він сидів у конторі і ждав останніх радіовістей з Москви.
— Треба б нам піти до професора Черкаса, — сказав я без передмов.
— Наприклад? — подивовано звів на мене очі Паталашка.
— Поговорити.
— А не пізно?
— Для діла ніколи не пізно.
— Та хай воно все горить синім вогнем! Я й сам оце думав: може, піти до когось та поговорити. А сам сиджу, не ворушусь: а раптом щось з Москви передадуть нове.
— Нового — хоч відбавляй. Я й сам охоче прислухався, а тепер бачу: щось воно ніби не те. То як — підемо до професора?
Ми прийшли, Олексій Григорович не сподівався такого пізнього вторгнення, але пригостив нас чаєм і лиш тоді непомітно глянув на мене: що сталося?
— Цілина, — сказав я, — тоді я не вірив вам, Олексію Григоровичу, коли ви застерігали, а тепер… Та хай товариш Паталашка сам розповість про цілину на агростанції.
— На агростанції? — професор хмикнув. — Цікаво, страшенно цікаво! Шановний директоре, може, ви просвітите непросвіщенних? Що там чувати з цілиною в наших степових краях! Невже ця геніальна ідея докотилася й до України? Ідея стає всесильною, коли вона охоплює народні маси. Невже ця ідея вже охопила й нас з вами?
— Та охопила ж, охопила, хай йому трясця! — застогнав Паталашка. — Ви ж учені, вам то воно що, ви відірвані від політичного життя, а я — в самій крутняві й вертняві. Вже ж по всій Україні палахкотить: хто більше підніме цілини, хто кого переплюне, хто вискочить поперед усіх. І мені Стуконіг: давай та давай цифру! А тут Щириця штрикає попідбіччю: ми не можемо пасти задніх, ми повинні та переповинні, інакше ставлю питання на парторганізації… І вже ж нарахував тут у нас цілих дванадцять гектарів цілини, та на шпилях і в тернах, довкола ставка і побіля контори. Значить, ставок оборати до самого урізу води, алею перед конторою спиляти, все к чортовій матері, розорати до самого порогу, навіть бюст товариша Сталіна передвинути, як ото в Москві колись передвинули пам’ятник Мініну й Пожарському в ограду Василія Блаженного. Бачили ви такого сучого сина?
— А ви ж йому що? — з вдаваним співчуттям запитав професор.
— А я — нічого, — Паталашка спливав потом, стугонів безмежним своїм черевом. — Бо хто я такий? Я солдат революції, що скажуть, те й роблю, куди вкажуть, туди й іду. Велять піднімати цілину — підніматиму. Треба спиляти перед конторою — спиляю. Вже талон роздобув у райвиконкомі, завтра жду бригаду, хай валять дерева.
— Не могли б ви сказати, хто саджав ці дерева? — обережно поспитав професор.
— Понятія не маю.
— Але талон, щоб рубати, маєте?
— Талон маю.
— Прекрасно! — професор пробігся по кімнаті.— Сарданапал! Валтасар! Миколо Федоровичу, що б я вас попросив? Заберіть, будь-ласка, в нашого дирекора цей так званий талон, ганебний талон повинен вам сказати, заберіть і… Ну, ви самі розумієте…
Я все розумів без зайвих пояснень. Ідея, оволодіваючи масами, стає не тільки безсмертною, але й безглуздою. Я рішуче підступився до Паталашки.
— Де цей талон?
— Талон? Та де ж? У конторі.
— Ходімо туди, я повинен його забрати і знищити!
— А як же завтра — бригада? Вони ж приїдуть пиляти!
— Приїдуть і поїдуть.
— А що скаже Щириця? А товариш Стуконіг?
— Чхати я хотів на всіх ваших щироногих стукориць!
Професор вдоволено потирав руки.
— До речі, товаришу директор, — не без зловтіхи сказав він, — майте на увазі, що Микола Федорович проливав кров і за вас, і за Щирицю, і за Стуконога, поки всі ви відсиджувалися в глибокому тилу, виконуючи й перевиконуючи. Тому в нього, як мені здається, є деякі права…
Так звану цілину на агростанції мені вдалося врятувати, а врятувати рідного брата — ні.
Марко вже не слав цидулок з подякою за грошову допомогу, писав нерегулярно, іноді не озивався цілими місяцями. Іноді, мовби схаменувшись, писав один за одним довгі, плутані, хаотичні листи, чи то скаржачись, чи то похваляючись: навчання, безперечно, страшенно цікаве, він не буде гарькати, але замучила громадська робота, його обрали секретарем факультетського бюро комсомолу і членом інститутського комітету комсомолу, а тепер ще й у міський комітет, після чого «загрожує» й комітет обласний, окрім того, їхній інститут — в центрі всієї культури, все замикається на нас: професійні й самодіяльні колективи, огляди, олімпіади, поїздки до Києва й до Москви, концерти на урочистих вечорах, обслуговування нарад передовиків, партійних активів, показові виступи, демонстрація досягнень.