Тисячолітній Миколай
Шрифт:
Мовби в передчутті своєї долі, Гаврило Панасович, записуючи в блокнотик англійські слова, надавав перевагу словам «невеселим»: темний — дарк, фаскенс, твердий — хард, знищувати — краш.
Сімдесят шість аркушиків, сорок сім англійських і двісті вісімдесят одно німецьке слово в словничках, і зовсім несподівана фраза англійською мовою з оповідання Хемінгуея «Сніги Кіліманджаро»: «…і найстрашніше було те, що по краю цієї порожнечі нечутно прослизнула гієна».
Яку гієну мав на увазі Гаврило Панасович? І чи не за цей натяк поплатився він, зрештою, життям?
Аби ж то гієни тільки прослизали по краю нашого життя. Ми приречені жити серед гієн і здригатися
А на звороті кожного з тих сімдесяти шести аркушиків то шматки якогось концтабірного листування, де йдеться про переміщення ув’язнених, про транспортування, переведення до штрафних команд або й до «Гіммельсфарткомандо», тобто до господа бога, а також кілька обрізків з особових справ радянських військовополонених, останні свідчення про тих, хто стояв на вогненних рубежах літа сорок першого року і, безвісті пропавши, занесений був до чорних сталінських списків.
Вдома над їхніми іменами десятиліття цілі висітиме хула і анафема, а тут і після мученицької смерті їх знов четвертували, і байдужий німецький різак шматував їхні особові справи, методично й акуратно відрізаючи рік народження кожного, лишаючи тільки день і місяць, мовби для того, щоб були вони для нас вічною загадкою.
Особові справи були з двох шталагів. Шталаг ІХА (в ньому був Гаврило Панасович, особистий номер 30196) і шталаг 319. З шталага ІХА я прочитав тільки два уривки з службового листування. В одному йшлося про відправку в штрафну команду в’язня під номером 36090, в іншому, від 15 листопада 1941 року, кострубатим готичним почерком виписано імена французьких полонених: «№ 35539 Вандаше Жюль, № 35474 Лагайє Рожер, № 48982 Лакресоньєр Жак».
З шталага 319 залишки записів про тих, хто знайшов там свою смерть.
Особистий номер 1766. Бодров Михайло. Народився 16.V. (рік відрізано). Родом з села Тяшино, жив у Бронниці Московської області, електрик, зріст 174 см, блондин.
Особистий номер 1866. Феньов Василь П., народився 29.XII., родом з Архангельська, кресляр, 154 см, шатен.
Особистий номер 1864. Євс… (чи Євсєєв, чи Євстратов, чи Євстигнєєв?) з Куйбишева, зріст 173 см, брюнет.
Особистий номер 1862. Єфіменко Іван. Народився 18.І., Вороньків, Київської області, селянин, 160 см, білявий.
Особистий номер 1770. Бондарєв Андрій, народився 25.IV., з Могилівської області, білорус, жив у Бихові, шофер, зріст 170 см, чорнявий.
Особистий номер 1810. Деянов Іван, народився 10.VII., 162 см.
Особистий номер 1765. Бородін Іван, народився 6.ІІ в Тамбовській області. Селянин. 163 см, шатен.[27]
Я читав і перечитував блокнотик Гаврила Панасовича Михна, і жах поймав мене від думки про жертви, якими позначено нашу хресну путь в історії. «Но мы мелем, и месим, и крошим тот ни в чем не замешанньй прах».[28]
Навіть у чорній сутіні середньовіччя тонким промінчиком проблиснуло слово «гуманізм», що походило від humus — ґрунт, земля, і, розганяючи морок обскурантизму, засяяли імена Джордано Бруно, Еразма Роттердамського, Томаса Мора, Кампанелли, Піко Делла Мірандолли. Ми знаємо навіть першого гуманіста. Ним був поет Петрарка, який у листі до друга 26 квітня 1335 року висловив своє захоплення від споглядання хмар з висоти гори поблизу Авіньйону: «Вражений грандіозним видовищем, яке відкрилося переді мною і зачарований якоюсь незвичайною легкістю повітря, я зупинився на вершині. Я озирнувся і побачив тучі в себе під ногами. І менш неймовірною здалася мені тоді слава Ата і Олімпу, коли я власними очима з гори менш славної побачив те, що чув про ті гори».
Здавалося б: що тут особливого? Але вперше в людських діях Петрарка свідомо споглядає безкрайні горизонти створюваної при його безпосередній участі нової системи мислення, системи, заснованої на небаченому давніше інтересі до людської особистості і до нерозривно пов’язаної з нею природи.
Людина вознеслася над природою, над світом, вона мовби зрівнювалася в силі, красі й гідності з самим богом, і віднині людину вже ніщо не могло принизити й перемогти, а хіба що знищити. Гуманізм став всесвітньою релігією, перед якою безсилими були найжорстокіші тирани, але Сталін з його азіатською підступністю знайшов спосіб подолати навіть гуманізм, висунувши на противагу йому облудний термін «соціалістичний гуманізм».
І хай собі якийсь там закоханий у свою Лауру монах Петрарка розглядає пейзажі Авіньйону, а ми, керуючись принципами соціалістичного гуманізму («Если враг не сдается, его уничтожают!»), примусимо споглядати пейзажі Колими і Воркути всіх тих, хто замахується на безсмертні ідеї, пильновані товаришем Сталіном, хто хотів висадити в повітря Свердловську фабрику балалайок, спалити Тульський завод самоварів, отруїти коня маршала Будьонного, хто пив молоко від корови, яка була на окупованій території, хто їв хліб із звичайної пшениці, а не з гіллястої пшениці академіка Лисенка.
Ми жили і не знали, на якому світі перебуваємо.
Український поет писав у 1930 році:
В подвір’ях перекликаються нові слова:
Колективізація, засівкампанія…
…І встає стихією з хуторів
Іржання коней і стогін корів.
Збирайтесь, корови, — а ви, коні,
Працюйте в одній великій колоні,
Глибше борозну — глибше воріть у світ
Генеральний план великих робіт.
Все було принесено в жертву: люди, коні, корови. Жертви слів, жертви планів, жертви ідей. І той український поет, як безліч його товаришів, став жертвою і півтора десятки років умирав у сталінських концтаборах. Жорстокий вік, проклятий вік!
* * *
А якій сліпій мстивій силі принесено в жертву мою Оксану? Жінки не можуть бути винні. На сім світі винними слід вважати тільки чоловіків. Може, й моє тисячолітнє життя — то спокута за всі наші провини?
А Оксана? Я не закрив їй очей, і вона тепер вічно дивитиметься на мене з болем і ніжністю, мов мертвий ангел. Не родись красивою, а родись щасливою. Покоління, народжене для мук і страждань. Все було проти нас: держава і залізо, слово і труд, бог і природа. Мені й досі здається, що коли б не той страшний мороз зими шістдесят третього, Оксана була б жива. Бо хіба ми не жертви стихій, і всі наші наміри здолати їх — лиш немічне борюкання? Коли хрестоносці брали штурмом Константинополь, лив такий дощ, що згодом літописці писатимуть не так про падіння столиці Візантії, як про той дощ. А вже інший дощ через п’ятсот років завадив Богданові Хмельницькому взяти Збараж, і довелося підписувати несприятливу для козаків угоду з королем Яном Казимиром. Небачений в наших степах мороз сорокового року поміг мені виграти лижний крос імені маршала Тимошенка, я прийшов до фінішу перший з усього нашого училища, не обморозив ні щік, ні носа, ні рук, як багато хто з курсантів і командирів, лютий мороз мовби розігрівав мене, додавав снаги й завзяття, а може, моя гайдамацька кров кипіла ще й від того, що на фініші ждала закохана в мене генеральська донька, від самої думки про яку вже мені не мороз в обличчя, а весняний легіт, і не жорсткий сніг під лижвами, а шовковисті трави і барвисті квіти.