Тисячолітній Миколай
Шрифт:
Над батьковою могилою присланий з району духовий оркестр грав «Смело мы в бой пойдем за власть советов и как один умрем в борьбе за зто», а я стояв, плакав і заприсягався в душі піти після школи до військового училища, стати командиром, сильним, відважним, озброєним, щоб показати всім негідникам, який я гайдамака…
І коли в травні 1941-го, щойно начепивши на петлиці «кубики» молодшого лейтенанта, я на тиждень приїхав у відпустку додому, то взяв на руки шестилітнього брата свого Марка, надто дрібненького, як для роду Сміянів, спитав його напівжартома:
— Хочеш вирости таким, як я, і стати червоним командиром?
— Хоцу, — відповів засопливлений Марко і гордовито випнув груди.
Ніхто з нас тоді не думав — не гадав, що через місяць почнеться найстрашніша в історії війна.
ПОЛЮВАННЯ
Посилай, Миколай, соловеєчка
Та у рай по батенька,
А зозуленьку на Вкраїноньку
По свою родиноньку
(З колядок)
Я почувався обкраденим. Перемога без мене — тоді навіщо ж мої рани, моя кров, моя знемога і мої надії? Не бачитиму й не знатиму, як святкують золотий день Перемоги у мене вдома, а змушений стати учасником урочистостей чужих. Зовні все ніби й гаразд, американці — наші союзники, та все ж місто. Кельн, де я опинився, далебі не Москва й не Київ і навіть не Берлін, де сьогодні проходять у парадному марші перед Бранденбурзькими воротами мої однополчани, і Рейн, хоч і оспіваний великими німецькими поетами, все ж не ота куценька річечка Шпрее, над якою заполум’янів наш звитяжний червоний прапор.
Вимиті й вишкребені, як святкові столи в українських хатах, вигодувані висококалорійними заокеанськими харчами, свіжі, мов огірочки, сповиті в темнозелені парадні мундири, в пістряві різнобарвних нашивок, в сяєві бронзових ґудзиків, солдати комендантської роти підполковника Сейса монолітно злютованим чотирикутником продвиготіли повз нас, тоді враз розсипалися на шеренги, які, ніби відштовхуючись одна від одної, розходилися віялом, розпушувалися пишнотою павичевого хвоста, щоб у кінці плацу плавно і туго закручуватися в спіралі, мовби оті почленовані стебельця весняної кульбаби, над якою чаклує-примовляє малий хлопчик: «Куль-баба! Куль-баба!», опісля все розсипане й розпорошене знов збиралося докупи, як твердий град у темній тучі, злютований чотирикутник молодих тіл прогойдувався побіля підполковника Сейса і тих, хто стояв довкола нього, щоб за мить знов розприскуватися, розлітатися, розтанцьовуватися під звуки бравого військового оркестрика, який замість добропорядних маршів вигравав якісь фокстротики, та й не міг уявити нічого іншого, бо не мав відповідного оснащення: не громохкий турецький барабан з напнутими на обичайках двома бичачими шкурами, а якісь дрібненькі барабанчики з собачої шкури; не товстошиї мідні труби-гелікони, які мертвого піднімуть з могили, а підлабузницькі й підступні, як змій-горинич, саксофони; не голосні похідні сурми, що вміють тужити, плакати і побиватися над полеглими, але й величати переможців, а якісь флейти-тонкописки, фінтифлюшки, тралі-валі! і взагалі — не урочисте парадування, а щось ніби балет, оперетка, цирк і тільки здерев’янілі плечі солдат і чорна сталь автоматичних гвинтівок «Маузер» на них нагадували про справжню причину того, що тут відбувалося.
— Вам подобається, містер Сміян? Як на мене, то все о’кей!
Це сказав підполковник Сейс, і все адресувалося мені, повноважному і всевладному представникові Радянського командування в американській зоні окупації Німеччини, капітанові Сміяну, який отак, без щонайменших зусиль, — ускочив у містери, хоч і не зрозумів не тільки жодного слова з мовленого моїм союзником, а навіть жодного звука, бо й у школі і в офіцерському училищі вчив не англійську, а тільки німецьку мову і, власне, й не мову, а якісь ідіотські примовки: «Вір бауен моторен. Вір бауен тракторен». Коли на фронті розвідники вперше привели до мене живого німця, виявилося, що в нього якась зовсім інша мова, аніж оті «тракторен» і «моторен». Мабуть, те саме сталося б і з мовою англійською, та, на щастя, я не вивчав її, отож з чистим сумлінням міг тепер користатися послугами перекладача, тобто капітана канадської армії, руського за походженням Попова, потужного густобрового чоловіка, у незвичному для мене волохатому вовняному мундирі, з великими, як горіхи, бляшаними зірками на погонах, з широчезними орденськими планками над лівою кишенею френча — не знати, де й коли настриг стільки нагород цей дивний капітан.
Попов стояв між нами, мене він, хоч який товстий і волохатий, не міг затулити, маленький акуратний підполковник Сейс ніби й загублювався десь за його масивністю, та то тільки на перший погляд, бо престиж Сполучених Штатів так чи інакше давався взнаки, і належна рівновага не могла порушитися.
Біля Сейса стояли офіцери його комендатури, біля мене — два мої помічники: майор Михно Гаврило Панасович і старший лейтенант Коляда. Позаду громадилося командування збірного пункту: командири полків, батальйонів, рот, працівники штабу, коменданти жіночих корпусів. Ніяких трибун, ніяких обмежень і заборон, люди довкола нас, люди навпроти, тільки вузький плац зоставлено для святкового солдатського парадування, а вся величезна казарменна площа загачена тисячами людей, чоловіки тісною масою позаду, в передніх рядах жінки — всі молоді, вільні і прекрасні, як ця весна, як цей великий день, як золоте сонце і голубі небеса над нами.
Мене висмикнули з полку два тижні тому, суворий наказ велів здати всі справи, полишити все майно, крім вкрай необхідного, з’явитися, не гаючись, до високого командування для виконання особливо важливого завдання. Ще перед Одером, коли я командував тяжкими мінометами, мені потрапив до рук розкішний трофейний дизель з критим кузовом — справжній дім на колесах, і я заправляв тим дизелем і в своєму батальйоні і в штабі полку, де замінив тяжкопораненого начштабу. і ось: здати справи, здати дизель, взяти з собою тільки те, що понесеш в руках, залишити партквиток, усі документи, одержавши навзамін якийсь папірець, сісти в «додж» з Героєм Радянського Союзу майором Йотковим і п’ятьма автоматниками — і на той бік Ельби, до наших союзників американців. Водій «доджа», сержант Наумкін, хитруватий тулячок, уперто намагався випитати то в майора, то в мене, що в нас за місія і що то за пункти нашого призначення — Ізерлон і Хемер, але ми тільки відбуркувалися і сторожко придивлялися один до одного. Коли майор скомандував перекур і ми з’їхали з автостради, щоб перепочити і трохи поколупатися в зубах, я дістав з своїх сховків взяту з трофейного дизеля (хоч щось же повинен я був звідти взяти!) пласку таємничу посудину з іще таємничішим вмістом і запропонував Героєві. Як усі справжні Герої, він не відмовився, я теж приклався до посудини, і це трохи помогло нам розслабитися і не дивитися один на одного вовками.
— Не можу ніяк зрозуміти, — сказав я, — чому мене кинули на цю халепу. Ну, з вами, товаришу майор, ясно — Герой, доблесний представник Червоної Армії, ще, може, й мови знаєте — англійську, німецьку… А я — що я? Звичайний офіцер, щодо мов — крім «ес лебе», ні в зуб… Місяць був начштабу полку, але це випадок, тимчасовість…
— Стривай, — гостро глянув на мене Йотков, — ти хіба не з органів?
— Звідки, звідки? Та я мінометник од самої Волги! А починав війну ще веселіше: командиром кулеметного взводу.
Йотков ляпнув мене по плечу.
— Ну! А я думав, ти — смершівець.
— Між іншим, те саме міг подумати і я, — прискалив я на нього око.
— Смершівці Героями не бувають. Може, думаєш — моя Зірка з снарядної гільзи? Можеш перевірити на зуб — чисте золото!
— Та вірю, вірю!
— Тоді держи руку!
За Ельбою ніби й не було війни. Акуратні містечка і чистенькі села тихо дрімали під весняним сонцем, ні руїн, ні пожеж, ні потрощених дерев і здибленої землі. Нам на німецькій території доводилося кожен метр поливати власною кров’ю, а тут божа благодать.
Руїни я побачив тільки в Кельні, куди мене послано збирати радянських громадян для відправлення на батьківщину. Від мільйонного міста лишився, здається, тільки собор, що тяжко простромлював високе блакитне небо темними стрімчаками двох своїх кострубатих веж, та ще бетонне громаддя тюрми, якої, мабуть, не взяли й тисячокілограмові американські бомби. Але навіть у цьому мертвому місті вціліли і спокійно жили околиці, і саме на одній з них — в Оссендорфі — й містився збірний пункт радянських громадян, що зайняв колишні казарми німецького бронетанкового корпусу. Ціле містечко, десятки багатоповерхових корпусів, величезні гаражі для танків і машин, штабні й інтендантські приміщення, солдатські й офіцерські їдальні — і на всій території не впала жодна бомба, так ніби союзники берегли цей об’єкт, щоб згодом використати його для власних потреб.