Травень

То був теплий літній вечір. Я йшов з друзями мокрою асфальтованою дорогою до міської дискотеки. На дорозі виблискувало бите скло пляшок і калюжі від світла стовпів-ліхтарів. Скло переливалося зеленими та синіми кольорами, коли змінювався кут зору, і це було схоже на смарагди, розсипані по дорозі. Тисячі зірок нагадували краплі поту з обличчя боксера важковаговика після пропущеного хука в щелепу. Дерева обабіч дороги, як люди з піднятими руками просилися на небо. В сутінках лунали пісні птахів, які ще не хотіли спати, та малих цвіркунів, що ховалися обабіч дороги у густій траві. Моя хода була впевнена. З одягу: кросівки, спортивні штани, кофтина з капюшоном.

Той вечір був особливим, і я вирядився не просто так. Збирався

Було страшно.

Йшов темною вулицею, зі своїми друзями і думав про Соломію, точніше про нас обох, а ще точніше: про те, хто я у її житті. Паралельно будував стратегію бою і знову думав про кохану. Був упевнений, що чиню правильно. Здавалося, якщо спасую, то не буду поважати себе, не буде поважати мене вона.

Хлопці про щось гомоніли. Тільки Максим, серед присутніх, знав про мої наміри.

Ми йшли вулицею, то з’являючись під світлом ліхтарів, то знову поринаючи у темряву. Биті пляшки траплялися під ногами майже всю дорогу. Наступаєш на них, і вони хрустять під підошвами, наче сніг на морозі. Максим щось розповідав Данилу і Сашку. Всі наче забули про мене на деякий час. Заглиблюючись у себе, намагався розпізнати мотиви, які рухали мною. «Смарагдова» дорога заворожувала, як змія свою жертву перед укусом. Пам’ятаю, як узрів провулок, і враз захотілося повернути у нього, сховатися за куліси темряви від «постановки п’єси», яка не передбачала аплодисментів, сховатися від друзів, Соломії, а значить, і від самого себе.

Відчував, як від важливості вибору ось в ці секунди, залежить майбутнє. Страх штовхав повернути, втекти, нічого не пояснивши хлопцям, побігти провулками у нетрі темряви, у печери ярів, щоб упасти у високу густу траву, де мене ніхто не знайде і де ніхто не буде задавати дурних питань: «Ти чого?! Що сталося?!».

Отже – залишитися. Прийняти бій. Страх, як хвороба що розповзається по усьому тілу немов вірус, та я швидко знаходив ліки. Заняття боксом, прочитане з книг та журналів про улюблених чемпіонів, а також побачене у документальних фільмах – це майже все на що того вечора міг розраховувати і обпертися. З великої купи інформації на порятунок приходили слова тренера Майка Тайсона: «Герой нічим не відрізняється від боягуза, обидва бояться однаково. Коли приходить небезпека – один тікає, а інший залишається , боїться так само, але знаходить сили вистояти, щоб прийняти бій. Це і робить його героєм». Так-так, навіть залізний Майк боявся, і це заспокоювало.

Ритмічні баси клубної музики доносилися з темряви, звідти, куди веде мене моя дорога, божевілля, а ще точніше – вона. Здавалося, я трохи п’яний, і все, що бачу, має розмиті лінії: бетонні стіни обабіч дороги розмальовані в graffiti, чорні дерева, будинки, немов велетенські черепи з запаленими люттю очима. А тут я один, відділений хребтом холодної таємничості від цього світу, а Соломією – від реальності. Коли потрапляєш у таку ситуацію, – починаєш розуміти, чого варта кожна порція свіжого спокою. Правду кажуть: «Потрібно, щоб стало зовсім погано, тоді зрозумієш, наскільки було добре». Мені хотілося, щоб ніхто не ображав її, і здавалося що чиню правильно. Іншою ж стороною медалі було те, що мені дуже хотілося перемогти Валерку. Розбити його вщент. Отримати блискавичну перемогу над ним і тим самим вилити всю лють, образу і ненависть, яка кипіла всередині не стільки через його вчинки, скільки через невзаємність Соломії до мене. Здавалося тільки так можу виразити ті почуття що рвалася з середини. На квіти і подарунки не мав грошей, вітер вив у моїх кишенях, як голодний вовк. Дівчатам подобається коли заради них хлопці йдуть на якісь вчинки, я знав про це, і знав, що потрібно чимось жертвувати, тому вирішив жертвувати самим собою. Я не був упевнений, що вона полюбить мене, хоча цього дуже хотів, але ще я хотів, щоб вона знала про мене правду.

Коли малював в уяві її обличчя – покидав цей світ…

Спогади, як потрійний спалах фотокамери переносили мене у вчорашній день:

Сонячне сяйво того дня.

Я і Соломія.

Ми йдемо босоніж по гарячій просмоленій дорозі і сміємося. Навколо нас зелений яр, вітер колише хвилі дубового листя, ставок з купою дітей. Їхній сміх розноситься по всій долині, малі горобці ганяють білі хмари на синьому фоні неба. Йдемо вздовж берега, і я жартую, вона сміється, розмовляємо про навчання, її заняття живописом, про дітей і дитбудинки, обговорюємо фільми, музику…

Все було чудово, доки за нашими спинами не пролунав звук мотоцикла – це був Валерка зі своїм товаришем. Вони зменшили швидкість розмальованого агрегату і почали їхати поволі, зрівнявшись з нами. Поява цих людей нагадувала пляму чорної фарби на картині Леонардо Да Вінчі ”Джоконда”. Мою загадкову посмішку змінила гримаса вуличного хлопця. Ми одразу зміряли одне одного холодними поглядами, не привітавшись.

– Привіт! – промовив Валерка до Соломії, єхидно всміхаючись. Я пильно дивився йому в очі: “Краще не починай!”. А він продовжував пожирати її поглядом з ніг до голови. Здавалося, читаю його думки і від цього ставало гидко. Тільки її присутність змушувала гасити слова, що билися об губи з середини, немов риба об лід.

Соломія теж привіталася, але показувала всім видом, що не хоче вести далі розмову, тому йшла не зупиняючись, хлопці їхали слідом і підсміювалися.

– Ти будеш сьогодні на дискотеці? – продовжував у своїй манері Валерка.

– Не знаю.

– Можливо, я заїду за тобою?

– Якщо й піду, то з Іваном.

Ця остання її відповідь враз придала мені впевненості, бо це означало, що дівчина зі мною, а отже я за неї відповідаю, і, якщо почнуться якісь розборки з Валеркою і його дружками, то це буде остаточним аргументом у моїй правоті.

Я вмить зрозумів, що цей кавалер не вперше робить підкати. Якось надмірно упевнено себе поводив. Соломія була красунею, вона була просто неперевершена, казкова, найкраща, воно й не дивно, що ці гієни не дають дівчині проходу.

А хто ж тоді був я?

Здавалося вони хочуть одного…

А чого хотів я?

Валерка щось говорив, і для мене це не мало вагомого значення до того моменту, який перевернув у мені все: зі словами “зустрінемося ввечері” він назвав її так, як цього не дозволить цензура мого оповідання. Я оторопів. У той момент мотоцикл зірвався з місця, залишаючи чорну смугу протектора на дорозі і хмару викидних газів. Можливо він зробив це від злості, бо вона відмовила йому. Можливо із зухвалості і самовпевненості, щоб принизити мене, мовляв «подивися, Соломіє, яку нікчемну компанію ти обрала, цей хлопець боягуз і невдаха, він не захистить тебе.» Я не знав його мотивів.

Стояв непорушно, проводжаючи поглядом пасажирів, а в голові, мов молотом по гонгу билася думка:” Він – Соломію!!!”

В середині щось хотіло вибухнути, немов череп був начинений тротилом.

Соломія спіймала мій лютий погляд, все зрозуміла і спробувала заспокоїти:

Іване, не звертай уваги!

Повернення в реальність, як відро крижаної води на голову. Валерка заклав у моє тіло вибухівку, і я чув, як цокає її годинниковий механізм. Вже потім навівши справки я дізнався, що Валерка не дає проходу дівчині і навіть розпускав до неї руки. Ця інформація була остаточним аргументом у правильності прийнятого мною рішення.

А тепер місяць освітлював нам шлях. Друзі вгадали мою відчуженість. Ми крокували до міської дискотеки.

– Ей, хлопче, що сталося з тобою? Чому сумуєш? – запитував Апачі.

– Я не сумую, – говорив крізь штучну посмішку.

– А трошки гальмую, – продовжив мій друг, після чого всі сміялися.

– Трохи задумався та й усе, не звертайте уваги.

Хлопці продовжували теревенити, тільки Макс говорив своїм поглядом: “Тримайся!”

Ми підходили до дискотеки. Танцпол був заповнений. Частина танцювала, інша підпирала стіни з пляшками пива у руках і цигарками між пальцями. Дискотека – під відкритим небом, танцпол був обгороджений сіткою, всі називають його “клітка”. Асфальт весь захарканий і засмічений лушпинням насіння та бениками. Я роздивлявся навколо і готував потрібні слова, накручував себе, як злого собаку. Ми зайшли крізь ворота на територію місцевого бару, біля якого саме й відбувалася дискотека.