Твердиня

Кидрук Максим Иванович

Нічні джунглі – не вельми комфортне місце навіть для людей зі сталевими нервами. Форкання, шелест, шкряботіння, що линули звідусіль, могли навіяти що завгодно. Через хвилину, начебто не виявивши нічого підозрілого, хлопець почав засинати.

Занурившись у перехідний стан, де розмиваються межі між реальністю і сном, Левко побачив майстерню Ґуннара Іверса. Цілі стоси запилюжених, переважно бездарних картин, пензлі, вимазані фарбами ганчірки, трухляві мольберти. У свідомості воскрес момент, коли старий художник уперше підсунув йому карту

зі шляхом до Паїтіті. Хлопець пригадав, що попервах ледь не розсміявся, але згодом узяв папірець до рук. По тому він узявся розпитувати Ґуннара про Перу, про руїни, про шлях до Твердині, але у теперішньому сновидінні (чи то в напівсвідомому маренні) Левко відштовхнув листок назад, тим самим відгороджуючись від Паїтіті, інкських таємниць і поїздки до Мадре-де-Діос.

А далі покривало хмар над нетрями потоншало, а тоді нечутно порвалося, відразу в кількох місцях. Крізь прогалини з розпливчастими краями на землю ринуло місячне світло. Надломлюючись об гілки, натикаючись на колючки, воно стікало ліанами вниз, заповнюючи галяву, на якій отаборилися хлопці і їхня подруга. Левко з подивом виявив, що його очі досі розплющені. Тепер крізь напівопущені повіки він розрізняв стіну заростей, що оточили табір. На кілька секунд дві картинки наче наїхали одна на одну: хлопець зиркав на посріблені місяцем джунглі крізь стокгольмську майстерню Ґуннара. Із загрозливого, вкутаного чорним туманом муру, немов вузлуваті лапи лісових покручів, стирчали гілки. Вони прохромлювали Ґуннара наскрізь, залазили йому в груди, черево. Старий намагався щось говорити, проте Лео його більше не чув, а наступної миті швед побляк і щез. Слідом за ним розтанула художня студія.

Несподівано біля підніжжя нетрищ щось заворушилося. Пливкий силует відділився від суцільної стіни дерев, випростався і почав рухатися. Левкова уява вималювала монстра з нашпигованим іклами ротом і шматками відвислої плоті на лиці. Хлопець ледь не закричав, бо спочатку постать посунула просто на нього. На щастя, желейна в’язкість, яка сковує нас у снах, не дала розкрити рота, а через секунду Левко зметикнув, що при млявому освітленні зір просто не здатен розрізнити деталі. Наступної миті примара звернула наліво, наблизившись до зваленого в купу спорядження і наплічників.

«Це сон?»

Левко затамував подих, учепившись долонями в підкладку спальника. Серце клацало часто й дрібно, як механізм ручного годинника. Чорна фігура пересувалась безгучно, пливла у повітрі, часом провалюючись у тінь, часом проступаючи чіткіше. Коли проява підібралася ближче, хлопець вгадав у ній людину – невисокий чоловік із прямим тулубом і короткими руками. Або щось дуже подібне на чоловіка.

«Я сплю чи це насправді? Чорт забирай, я сплю?!»

Левка від кучугури спорядження відділяло заледве три метри. Силует схилився, потім опустився навпочіпки й обережно, стараючись не шарудіти, став нишпорити в наплічниках. Лежачи на боці, зовсім поряд із рюкзаками, хлопець з-під приспущених повік бачив, як хтось чи щось, що вийшло з джунглів, порпається у їхніх речах.

«Це несправжнє. Не наяву. Це просто сон!»

Тихе вовтузіння з наплічниками тривало хвилин п’ять. Що він там шукає? Хто він? У якийсь момент Левку знову захотілося закричати, але він боявся поворухнутись і тим самим видати себе. Боявся пересвідчитися, що таємничий гість йому не верзеться.

Левко так і не відкрив на повну очі. Він просто не захотів. Що більше він намагався, то реальнішою видавалася ситуація. І це лякало до чортиків. Простіше переконати свідомість, що все це не по-справжньому, все це уві сні, аніж здійняти тривогу і зійтися віч-на-віч із тим, хто вклякнув біля рюкзаків. Людський мозок – великий майстер ігнорувати все, з чим не хоче боротися.

Склепивши повіки, хлопець із головою зарився у спальний мішок. Через хвилину він відключився, поринувши у повноцінний сон…

…Потривожений шурхотом, силует завмер. Повернув голову. Подивився на спальник. У щільній темряві обличчя годі було роздивитися. Не розбереш навіть, чи є воно, те обличчя. Почекавши якийсь час, незнайомець підвівся і позадкував до лісу. Небавом він зникнув там, звідкіля прийшов.

XXXIX

31 липня 2012 року, 07:32 (UTC-55)

Мадре-де-Діос

Левко заспав. Його розбудило брязкання ложок і шипіння сирих дров під чайником. Вилізши зі спальника, хлопець довго не згадував нічний кошмар. І тільки кинувши погляд на гору спорядження, пригадав сновидіння. Обдивившись рюкзаки, частково складені намети, спальники, він пішов чистити зуби.

Повернувшись, Левко відважився спитати:

– Нічого дивного вночі не помітили?

– Ти про що? – звела очі Сатомі.

– Мені здалося, хтось лазив по табору.

– Ти серйозно? – спитав Ян.

Сьома перестав шнурувати кросівок і завмер, дослухаючися, що українець скаже далі.

– Не знаю, може, приснилося, – невиразно пробубнів Левко.

– Я вставав відлити о пів на четверту ранку, – випростався Семен.

– Мабуть, то був ти, – кисло всміхнувся Левко. Його підмивало спитати, чи Сьома наближався до наплічників, чи присідав і нишпорив у них, але язик не повернувся. Так іноді легше. Хоч і неправильно.

– А ти злякався?

– Ледь не перефарбував штани в коричневе.

Ніхто не відреагував на жарт, мабуть, через тон, яким він був проказаний.

Сатомі розливала окріп по чашках. Левко пройшовся по табору, не замислюючись над тим, що робить, аж поки не усвідомив, що стоїть на тому місці, до якого наблизився силует у його сні. Хлопець опустився навпочіпки і подумки зазначив, що його рюкзак лежить згори.