Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
— Бережіть його і себе бережіть.
— Постараюся. Ви були такий добрий до нас, Томе.
— Ет, дурниці.
— Я писатиму, — мовив Роджер. — Може, там треба щось зробити? То скажи.
— Тішся життям. Напишеш мені, як там у вас буде.
— Напишу. І вона теж.
Отже, поїхали й вони, і, повертаючись додому, Томас Хадсон зайшов до Боббі.
— Страшенно самотньо вам тепер буде, — сказав Боббі.
— Еге ж, — сказав Томас Хадсон. — Мені буде страшенно самотньо.
XIV
Одразу ж після від'їзду хлопців Томаса Хадсона пойняла туга. Але він вважав це природним
— Розпишіться, будь ласка, отут на корінці. Нам дуже жаль, містере Томе.
Він дав хлопчині шилінг. Але той подивився на монету й поклав її на стіл.
— Не треба чайових, містере Томе, — сказав він і пішов. Він прочитав радіограму. Тоді поклав її в кишеню, вийшов і сів на веранді, зверненій до моря. Дістав з кишені радіограму й прочитав ще раз. «Ваші сини Девід і Ендрю загинули разом з матір'ю в автомобільній катастрофі поблизу Біарріца. До вашого приїзду все необхідне беремо на себе. Глибоко співчуваємо».Підписано паризьким відділенням його нью-йоркського банку.
На веранду вийшов Едді. Він дізнався про все від Джозефа, а той — від одного хлопця з радіообслуги.
Едді сів поруч і сказав:
— От паскудство, Томе. Як же це могло статися?
— Не знаю, — відказав Томас Хадсон. — Мабуть, наскочили на щось чи хтось на них наскочив.
— Я певен, що не Девід був за кермом, — сказав Едді.
— І я певен. Але тепер це не має значення.
Томас Хадсон дивився на синій простір моря і на густішу синяву Гольфстріму. Сонце було при заході й от-от мало сховатися за хмари.
— Ви думаєте, за кермом була їхня мати?
— Може, й так. А може, їх віз шофер. Яка різниця…
— А Енді не міг бути?
— Міг. Можливо, мати йому дозволила.
— Він досить самовпевнений хлопчина, — сказав Едді.
— Був, — сказав Томас Хадсон. — Тепер уже, мабуть, не самовпевнений.
Сонце сідало, і його дедалі заступали хмари.
— Коли вони там знову вийдуть в ефір, треба дати радіограму Вілсонові, щоб завтра зранку прилетів по мене, і нехай замовить телефоном місце на нью-йоркський літак.
— Що мені робити, поки вас не буде?
— Доглядай тут за всім, ото й тільки. Я залишу тобі чеки на кожний місяць. Якщо задмуть буревії, найми собі в поміч скільки треба людей, щоб уберегти катер і будинок.
— Усе зроблю, — сказав Едді. — Але тепер усе воно для мене й г… не варте.
— Для мене теж, — сказав Томас Хадсон. — У нас ще є менший Том.
— Поки що, — сказав Томас Хадсон і вперше заглянув у безодню порожнечі, що чекала його попереду.
— Ви не зігнетеся, — сказав Едді.
— Нізащо. Хіба було колись таке?
— Поживете якийсь час у Парижі, а потім поїдете на Кубу, і нехай би й менший Том з вами поїхав. Там вам добре малюватиметься, і все-таки переміна буде.
— Авжеж, — мовив Томас Хадсон.
— Чи, може, помандруєте по світу, це теж добре діло. Поїздіть на тих величезних пароплавах, на яких мені завжди хотілось їздити. Нехай возять вас по всьому світу.
— Авжеж.
— Паскудство, — сказав Едді. — Та якої ж бісової матері вони вбили малого Деві?
— Годі вже про це, Едді, — спинив його Томас Хадсон. — То такі речі, що ми про них нічого не знаємо.
— К бісовій матері все, — мовив Едді і зсунув капелюха на потилицю.
— Ми зіграємо так, як зможемо, — сказав йому Томас Хадсон. Але тепер він знав, що ця гра для нього мало важить.
XV
Пливучи через океан на «Іль-де-Франс», Томас Хадсон переконався, що пекло не конче буває таке, яким змалював його Данте чи будь-хто інший з великих дослідників пекла, — воно може бути й зручним, приємним, улюбленим пароплавом, що везе тебе до країни, куди ти завжди їхав з радісним передчуттям. У цьому пеклі було більше кіл, і вони не мали таких визначених меж, як у великого флорентійського егоцентриста. Він зійшов на борт пароплава рано-вранці, сподіваючись — тепер він знав це достеменно — сховатися там від міста, де весь час боявся зустріти людей, котрі заговорять з ним про те, що сталось. Він гадав, що на пароплаві йому вдасться дійти якоїсь згоди зі своїм горем, ще не знаючи, що з горем неможливо дійти згоди. Його виліковує сама смерть, а всілякі інші засоби тільки притуплюють чи знеболюють. Вважається, що його може вилікувати й час. Та коли його виліковує щось інше, ніж смерть, то навряд чи то справжнє горе.
Одним із засобів, що на час притуплює горе, заразом притуплюючи в людині й усі інші почуття, є пияцтво, а другим, що відвертає думки на інше, — робота. Томас Хадсон знав ці засоби. Але знав і те, що пияцтво вбиває в людині здатність повноцінно працювати, а його життя вже стільки років грунтувалося на роботі, що він ніяк не міг дозволити собі позбутись цієї здатності. Та, розуміючи, що якийсь час працювати все одно не зможе, він постановив собі пити, читати, робити гімнастику, аж поки його здолає сон. У літаку він спав. Але в Нью-Йорку заснути не міг.
І ось нарешті він лишився сам в окремій каюті, куди носії вже занесли його речі та велику паку журналів і газет, що їх він купив у місті. Йому здавалося, що найлегше буде почати саме з цього. Він оддав стюардові свій квиток і попросив принести пляшку води «Перр'є» та льоду. А коли воду й лід подали, дістав з валізи пляшку добірного шотландського віскі, відкоркував і приготував собі випити. Потім перерізав шнурок, яким була обв'язана пака журналів та газет, і розклав їх на столі. Журнали були чисті, незаймані, коли порівняти з тими, які він одержував на острові. Він узяв «Нью-Йоркер». На острові він завжди залишав цей журнал на вечір, але давно вже не бачив такого свіжого номера, за цей же таки тиждень, і такого незім'ятого. Він сидів у зручному глибокому кріслі, пив віскі і невдовзі зрозумів, що неможливо читати «Нью-Йоркер», коли тільки цими днями померли люди, яких ти любив. Тоді він узяв «Тайм», і цей журнал читався гаразд, навіть розділ «Сумні віхи», де серед мертвих були обидва його хлопці й наведено їхній вік; вік їхньої матері було подано неточно, а далі згадувалося про її сімейне становище й про те, що вона розлучилася з ним у 1933 році. «Ньюсуїк» давав ті самі відомості. Та коли Томас Хадсон читав це коротке повідомлення, його не полишало дивне відчуття, що той, хто писав його, щиро жалів за хлопцями.