Твори в 4-х томах. Том 4
Шрифт:
Того літа, коли ми вперше побачили Антоніо на арені, Луїс Мігель Домінгін уже не виступав. Незадовго до того він купив скотарську ферму поблизу Саелісеса, на дорозі Мадрід — Валенсія і назвав її «Вілла Мир». Батька його я знав давно. Батько був родом з Кісмондо в провінції Толедо і вважався непоганим матадором за тих часів, коли в Іспанії було двоє великих матадорів. Пішовши з арени, він обернувся на енергійного й хитрого ділка: це він відкрив і рекомендував публіці Домінго Ортегу. У Домінгіна та його дружини було троє синів та дві дочки. Усі троє синів поставали матадорами. Я не бачив на арені жодного з них. Але від людей, думці яких я довіряв, мені доводилось чути, що старший, Домінго, чудово вмів завдавати бикові завершального, смертельного удару — оце й усі його достоїнства. Пепе був першорядним, просто винятковим бандерильєро та й з іншими елементами бою непогано справлявся.
Домінгін-батько влаштовував свої справи в «Сервесерія Алемана», чудовому кафе з пивним залом на Пласа-Санта-Ана в Мадріді, постійним відвідувачем якого я був протягом багатьох років. Тут же, за рогом, був будинок, де мешкала його сім'я. Це він, Домінгін-батько, допомагав Мері вибрати для мене запонки в подарунок на день народження, і він же запросив нас по дорозі до Валенсії заїхати поснідати до Луїса Мігеля на його нову ферму. Джанфранко мав вернутися до Італії, а ми — Мері, я і Хуаніто Кінтана, давній наш знайомий, що зустрівся нам у Мадріді, — поїхали далі, і спекотного літнього кастільського полудня, коли палючий вітер з Африки здіймав хмари солом'яної куряви над токами при дорозі, ми зупинилися перед будинком, від якого віяло затінком і прохолодою. Луїс Мігель був надзвичайний — високий, смаглявий, стрункий, з ледь довгуватою для матадора шиєю, з серйозним, трохи зневажливим обличчям, на якому крізь професійну гордовитість раптом проступала весела усмішка. Ми застали там Антоніо з Кармен, молодшою сестрою Луїса Мігеля. Була то смаглява красуня, дуже ставна. Вони з Антоніо збиралися одружитися цієї осені, і з кожного їхнього слова й руху видно було, які вони закохані одне в одного.
Ми подивилися на стадо, побували на пташнику і в стайні, і я навіть зайшов у клітку, де сидів недавно спійманий біля ферми вовк, чим дуже потішив Антоніо. Вовк був здоровий з вигляду, і можна було не боятися, що він скажений, тому я вирішив, що нічим не ризикую, — ну, вкусить, у крайньому разі, — а мені дуже кортіло ввійти і погратися з ним. Він мене зустрів дуже приязно, відчув, очевидно, любителя вовків.
Ми побачили новесенький басейн для плавання, в якому ще не було навіть води, і помилувалися бронзовою статуєю Мігеля натуральної величини, — не кожному випадає за життя прикрасити своє житло такою річчю. Мені живий Мігель подобався більше, ніж статуя, хоча статуя, певне, мала трохи благородніший вигляд. Але це не легко — витримувати постійне змагання зі своєю власною статуєю у власному домі. А втім, цього року Мігель залишив статую в цьому змаганні далеко позаду. Статуя так і лишилась статуєю, а Мігель показав себе в біді краще й достойніше за всіх, кого я будь-коли бачив у біді, а бачив я в біді багатьох.
Ми чудово провели час у домі Луїса Мігеля (друзі звуть його просто Мігель), пили сангрію — різновид лимонаду з червоним вином — і на славу поснідали перед від'їздом. А далі ні Мігеля, ні Антоніо ми не бачили до 1954 року, до нашого повернення з Африки. Але ще на борту пароплава ми одержали телеграму від Антоніо, що виступав у той час у Малазі. Він нам бажав щасливої дороги. І після нашої аварії в Марчісон-Фоллз та пожежі в Бутіабі, коли ми нарешті дісталися до такого місця, де можна було роздобути інший літак, перша телеграма, одержана нами в Ентеббі, також була від нього.
Мігеля я побачив знову в травні 1954 року в Мадріді. Він прийшов до нас у номер до готелю «Палас», де всі зібралися після дуже невдалої кориди, що відбувалася дощового, вітряного дня. Було повно людей, склянок і диму і забагато розмов про те, про що краще було б забути. У Мігеля був страшний вигляд. Коли він у формі, він схожий на Дон-Жуана з Гамлетом, але цього галасливого вечора він був неголений, на вигляд стомлений і змарнілий і весь нібито спав з лиця. Він прийшов просто з лікарні, де лежала Ава Гарднер, що страждала від жорстокого болю через якісь камені, що проходять чи, навпаки, не можуть пройти, і я потім дізнався, що Мігель добу чергував біля її постелі, роблячи все, що може зробити лікар чи доглядальниця, щоб полегшити біль. Я відвідував Аву в лікарні, і вона сама розповідала мені, як зворушливо він її доглядав.
Мігель усе ще не вернувся на арену, але вже подумував про виступи у Франції, і кілька разів я їздив з ним на берег Гвадаррами, де він тренувався на молодих бичках, щоб визначити, скільки часу йому знадобиться, щоб знову ввійти у форму. Мені подобалося дивитись, як він працює — вперто, наполегливо, не шкодуючи сил і не даючи собі відпочинку, а якщо він відчував, що починає втомлюватися або що йому забиває дух, то все ж змушував себе працювати далі і не заспокоювався, поки не доводив бика до знемоги. Тоді він брав іншого бика, умиваючись потом і намагаючись вирівняти подих у короткі паузи перед вступом нового бика в боротьбу. Мені подобалися його гнучкість, його спритність, його манера працювати з биком, уміло використовуючи свої природні дані, чудові ноги, блискавичність реакції, невичерпне розмаїття його пасе і воістину енциклопедичне знання бика. Було втіхою дивитися, як він працює, тим паче, що дощова смуга закінчилася і довкола було по-весняному добре.
Мене засмучувало тільки одне. Його стиль не хвилював мене. Мені не подобалося, як він працює з плащем. Я передивився всіх великих майстрів цього мистецтва, починаючи з Бельмонте, що відкрив сучасний період в історії кориди, і вже там, у передгір'ї Гвадаррами, я зразу зрозумів, що Мігель не належить до них.
А втім, це була дрібниця, яка не заважала мені знаходити велику втіху в його товаристві. У нього був гострий, ущипливий розум, і, коли він гостював у нас на Кубі, я дізнався від нього багато цікавого про різні речі. Він не лише розумний, але й добре вміє висловлювати свої думки, а крім того, обдарований багатьма здібностями, що не мають нічого спільного з боєм биків. Я знаю всіх його рідних і мушу сказати, що це винятково інтелігентна родина. Мені й раніш доводилося зустрічати його братів Домінго і Пепе, але я тоді зовсім не уявляв собі, які це освічені й розумні люди, і, хоч я знав, що Кармен, їхня сестра, не тільки гарна з себе, але й прекрасна співрозмовниця, лише в 1956 році, коли Мері і я часто почали зустрічатися з Кармен і Антоніо, я поступово оцінив повністю достоїнства цієї незвичайної родини.
З Мітелем завжди цікаво, бути в його товаристві — сама втіха: ні від кого мені не доводилося чути таких разючих суджень про життя і про бій биків. Я ніколи їх не повторював, і ми з ним залишалися друзями; тим важче я пережив епопею 1959 року. Якби Мігель був ворог, якби він не був моїм другом і братом Кармен, і Домінго, і Пепе, і шуряком Антоніо, все було б просто. Можливо, не зовсім просто, але не довелося б пережити нічого, крім звичайного людського співчуття.
Для Антоніо 1958 рік був особливо вдалим, такого вдалого року у нього ще не бувало. Двічі тоді ми геть були зібралися їхати до Іспанії, але я не міг перервати роботу над своїм новим романом. У вітальній листівці, яку ми послали Антоніо і Кармен на різдво, я писав, що коли нам довелося пропустити цей сезон, то вже наступного ми не пропустимо нізащо і за будь-яких обставин приїдемо до Мадріда не пізніше травня, щоб устигнути на храм святого Ісідора. Як показав час, я б ніколи не простив собі, якби пропустив те, що сталося навесні, влітку і восени цього року. Страшно було б це пропустити, хоча страшно було й бути присутнім при цьому. Але пропустити таке не можна.
Наша подорож на «Констітьюшн» почалася сонячної, ясної погоди, але вже через день погода змінилася, і майже до самої Гібралтарської протоки ми йшли в суцільній смузі дощів і туманів. «Констітьюшн» — велике гарне судно, і серед його пасажирів знайшлося чимало приємних людей. Ми його прозвали «Констітьюшн Хілтон», бо на ньому менше, ніж на якомусь іншому кораблі, відчувалося, що пливеш морем. Його не хитало. Годували смачно й добре. Було кілька гарних барів з чудовими барменами. Моряки, від капітана до матросів, були наймиліші люди, обслуговування цілком влаштовувало. Їхати на ньому після старої «Нормандії», «Іль де Франс» або «Ліберте» було все одно, Що жити в одному з готелів Хілтона, вважаючи його кращим, ніж затишний номер готелю «Рітц» у Парижі, з вікнами в сад. Але мені шкода було, коли мандрівка закінчилася, бо ми встигли завести на борту багато друзів.
Сонце яскраво світило і море було синє, коли ми йшли через Гібралтарську протоку, і праворуч від нас, відступаючи все далі й виростаючи у височінь, темніли береги Африки. По небу швидко пливли білі хмари, гнані все ще свіжим вітром, і з містка, де капітан неголосно й коротко перемовлявся із стерничим, який вів судно серед інших кораблів, що заповнювали бухту, щоб стати на якір проти білого маврітанського містечка Альхесіраса, яке розкинулося на схилі зелених гір, — з містка, звідки, повернувши голову вправо, можна було побачити масивну, хоча й безладно пориту брилу Гібралтара, «Констітьюшн» уже не здавався плавучим готелем, а знов набув усіх своїх якостей величезного, неправдоподібно могутнього лайнера, що легко й красиво рухається волею руки, що скеровує його.