Твори в п'яти томах. Том II
Шрифт:
— І мало не задушив нас, — виразно зауважив Дмитро Борисович, який давно вже прислухався до розповіді геолога.
— Так, це була досить неприємна історія, — погодився Іван Семенович, в той же час звіряючи напрям за компасом. — Але найголовніше те, що ця історія, як решта наших складних пригод, уже позаду.
— Якщо ми знову не опинимося в тому газі, — так само виразно і навіть дещо похмуро знову зауважив Дмитро Борисович.
— Ай, які страшні побоювання! — засміявся геолог. — Щось ви надто песимістично настроєні сьогодні, дорогий
— Чому?
— Тому що подібні гази звичайно дуже нестійкі і швидко розкладаються, змішуючись з свіжим повітрям!
— І тепер ми зможемо пройти до того, першого отвору? — задумливо, спитав Артем.
— Безумовно, — рішуче ствердив Іван Семенович. — І не тільки ми, а й ті, хто прийде слідом за нами.
Знову вони деякий час ішли мовчки. Дмитро Борисович спіймав себе на думці, що всі їхні пригоди здавалися йому зараз неначе дивний сон, — такі вони були чудні й неймовірні. Але оцей круглий скіфський шолом на його голові це ж не сон? І скіфська сокира на довгому держаку в його руці це теж не сон, а цілком реальна річ!..
І дивне примарне життя скіфського племені кочівників під землею — цілком реальне життя, яке він-таки, Дмитро Борисович! ще зможе вивчати далі, повернувшися знову до того скіфського світу. Неймовірно! Нечувано! Адже це відкриття, яке зробив він і його товариші, бодай і мимо їхньої волі, створить цілий етап у розвитку археології. Він уявив собі реакцію на його сенсаційне повідомлення: захоплення одних, сумніви других, глузливі репліки третіх. І ось він кидає виклик скептикам, пропонуючи їм спуститися у підземне царство скіфів і самим переконатися в тому, що дійсність іноді фантастичніша від найнеймовірніших вигадок!
У Дмитра Борисовича обертом ішла голова: перед ним, запальним археологом, відкривалися надзвичайні, казкові перспективи! Він не витримав:
— Іване Семеновичу, дорогий, — ви тільки подумайте! Адже ми іще раз зможемо повернутися до скіфів, уже в складі справжньої археологічної експедиції. Ми повернемося до них як до друзів…
Він раптом замовк. Перед його очима постало бліде обличчя мертвого Варкана.
— Друзів… — наче луна, повторив Артем. — Так, друзів… крім нашого бідного Варкана…
Артем глибоко зітхнув. Чудовий, самовідданий Варкан, який загинув, захищаючи грудьми свого побратима. Ніколи більше не побачить його Артем, ніколи не потисне його чесну, мужню руку…
Раптом пролунав голосний вигук Івана Семеновича:
— Маєте! Ось воно, місце нашої зустрічі з газом!
Він не помилився. Знайомі сталагміти, знайомий неширокий отвір у стіні… той самий отвір, з якого колись била міцна цівка невідомого сірого газу. Тепер з того отвору вже не витікало нічого, він відкривав перед товаришами вільний прохід з сталактитової печери, темний, глибокий прохід кудись у нове, незнане…
— Ось стоїть згасла карбідка Ліди. Все лишалося таким самим. Тільки зник задушливий газ. Мовби
Мовчки роздивлялися товариші все навколо. Артем перевірив свою карбідку і пальне в ній і справді кінчилося. Ну, тепер уже це не страшно, можна запалити іншу. Як приємно, що можна не заощаджувати світло!
Першим заговорив Іван Семенович:
— Що ж, товариші, мабуть, час рушати додому? Як ви гадаєте? Здається, дальше вивчення нашої печери можна й відкласти?.. Нібито ми досхочу ситі пригодами, чи не так?..
Артем глянув на геолога й помітив іронічний вираз його примружених очей. Чому це він посміхається? Невже Іван Семенович знову вигадав щось? Що саме?..
Він озирнувся навколо. Сталагміти, кам’яна стіна… отвір…
— Ні! — вихопилося в нього раптом. — Ні, ще не все! Не можна йти додому!
Дмитро Борисович незрозуміло подивився на нього. Здивувалася й Ліда: чого ще хоче невгамовний Артем? Тільки Іван Семенович спокійно дивився на юнака, наче заздалегідь розумів, що примусило його враз схвилюватися.
— Не все, товариші! — вів далі палко Артем. — А про найпершу мету нашої підземної розвідки забули? Про вказівки пергаменту зовсім кинули думати? Про заповіт Проніса? Про те, що потім розповідав нам його нащадок Роніс?..
Іван Семенович нарешті розсміявся, як людина, що довго стримувалася.
— Я-то не забув, — мовив він. — А от Дмитро Борисович і Ліда, здається, забули. Та й наш Артем уже зовсім готовий був повертатися додому…
— Ні, ні, я просто той… ну, на хвилину випало з голови, — доводив Артем. — Та й не в тому ж справа, Іване Семеновичу! Ми повинні не відкладаючи перевірити все до кінця. Адже для цього треба всього лише пройти крізь цей отвір, а там уже воно має бути зовсім близько, я певен! Давайте підемо, Іване Семеновичу!
— То як, даєте згоду, товариші? — звернувся до решти геолог.
Проте можна було й не питати, бо хто ж міг, справді, заперечувати проти того, щоб закінчити розвідку за планом Проніса? А Артем був уже біля отвору, щоб очолити заключний похід.
— Пішали! — скомандував Іван Семенович.
Артем одразу зник в отворі, присвічуючи собі карбідкою. Геолог подивився йому вслід, похитав головою:
— От запал який! Нічого не вдієш, підемо цього разу слідом за ним. Наш Артем завоював собі право на нагороду за свою поведінку серед скіфів, це треба визнати…
За отвором відкривався новий підземний хід. Юнак був уже на кілька метрів попереду. Видно було, як він уважно оглядав стіни — і ось пролунав його переможний, радісний голос:
— Бачите? Бачите? Так, як і сказано в заповіті Проніса!
Він показував на чіткий, вирізьблений в стіні малюнок. Це була голова скіфа. Та сама п’ята голова, про яку йшлося в пергаменті, знайденому вченими в бронзовій стародавній скриньці. Глибокими рисами на камені була зображена голова скіфа в металевому шоломі. Очі дивилися кудись убік.