Твори
Шрифт:
І скаржилась Наталя Миколаївна. А Наталі Миколаївні кажуть:
.— Навіщо ж ви так говорите?
— Боже мій, нас так учили в прогімназії.
А то ще буває з Богом. Діти:
—Ми в класі в Бога не віримо, а вдома віримо, бо й Наталя Миколаївна вдома вірить: ми самі бачили.
І ще:
— Наталю Миколаївно! А навіщо ви ікону зняли?
— Ах, діти, ікон
...Давно це: до Наталі Миколаївни з’їжджались із сусідніх сіл учителі, учительки, фельдшери й грали у фанта. Це теж спогади.
А село темне й гниє в пранцях. Медикаменти за горами, за морями. В селі уміють лікувати бешиху.
Вечір. У кімнаті самогонний апарат» Нестір:
— Ну, вже завтра обязательно продамо дві пляшки, а тоді й хліба купимо»
— Купіть, Несторе!
о..Налили по рюмці. Випили... Темніє... І знову надворі хуга.
...А сосни гудуть — гудуть...
— Чого так сосни гудуть? ...Хуртовина. Вітри.
Ох, ви, сосни мої — азіатський край!
До слобожанських Млинків підійшли могутні ліси Полтавщини і за три верстви зупинилися.
Стоять стіною, хмуряться.
В гущавину доріжка по папороті, повз сизі кущі, до Соленського Яру.
Солонський Яр: як і село.
В селі пахтить дубовим молодняком, стоїть над яром — селом, а нижче в провалля поплентались стрункі й темні явори, і тільки за десять верстов виринають, щоб мовчазно відійти на захід, на південь.
Удень над селом сковзається клапоть перламутрових хмар, а вночі хмари зникають за проваллям, тоді Солонський Яр горить огняницями — і ліс, і село, і небо.
Тоді горить, чарує папороть.
Солонський Яр — природна фортеця.
Солонські острожники казали:
— Є Холодний Яра це — Солонський Яр,..Атож...
А в Млинківській волості скаржилися:
— І сукині ж сини! Прохвости! Чортового батька видереш їх відтіля.
Чухали потилиці, збирались на сходку. Міркували. Іще чухали потилиці.
— Яку тут прахтіку зробити? Га? Запетлювали, як ,^ой казав...
„.Коли приходить ніч, Млинки напружено дивляться на темну стіну полтавського лісу й чекають. Але невідомо, в яку кошару забредуть солонські вовки. Тільки вранці шумить село.
Вранці дізнаються, кого обібрано «до цурки».
«„«Стоїть могутній дуб на півдорозі до лісу, а до нього сіріє ранковий шлях, од вітряків перехиляється на ділянку молодняку.,
...У немите вікно. волосної ради дороги майже не видно» Савко Гордієнко, безусий голова з гострим (обличчям, подивився у вікно й підійшов до натовпу»
— Ну, що? І сьогодні
— Аякже: Матвія Юхименка.
Підійшов ще один селянин і безпорадно розвів руками:
— Не інакше, як дивізію треба сюди»
Притакують.
У кімнаті смердить архівним папером, а писарчуки перами риплять.
Савко вдарив себе по чолі:
— От напасть.». Прийдеться воювати.
Згодились.
— Дивіться, вам видніше».» А що напасть — то правда» Але Савчин сусіда попередив:
— Ти гляди, Савко, п’ять предсідателів ухекали, то»»» може, й тебе отправлять на той світ. Це, брате, тобі не ав-стріяка.
...А в село із Солонського Яру вилазили постаті й зникали за тинами. Іще чути було там про Савка:
— Така йому фортуна: плохий буде — хай головує, а зачепить — лихо буде...
Над Солонським Яром розтанув останній промінь, у лісі почало темніти. Із півночі попливла хмара, теж ішла на захід» »..Пахло дубовим молодняком.
И ,
«...Наказую негайно виловити банду, що в Солонському Яру» Отряда прислати не можу, бо майже всі люди в роз’їздах»» Такий папірець від повітового військового комісара»
Савко подумав: «Дійсно пора».
Зібрав міліціонерів:
— Гайда!
Міліціонери — Старі партизани, дух партизанщини глибоко сидить»
\ІРудий міліціонер, старшина, каже:
— А що, того... можна буде в Солонівці самогону»»» Чуєш, Сгівко?
Голова не чує, задумався» Думає він, що йому робити: острожників, звичайно, на селі не застанеш, а солончани своїх не видадуть»
*.»Скоро в’їхали в ліс»
Коні наставили вуха й прислухаються до луни, що гулко йде в гущавину від ударів копит.
Глухі столітні ліси Полтавщини, і чогось тут журливо.
Насторожились кущі, тріщать гілки. Іноді коні збочують, і тоді шелестить листя на ввесь ліс.
Рудий міліціонер поліз за кисетом, а другою рукою порівняв свого коня з СавчиниМо
— Слухай, друже, може, не будемо тривожити їх, уладнаємо?
— Це кого? Солончан?
— Авжеж!
Савко сказав:
— Наказ єсть з уїзду. Ніззя.
— Ага... Ну, то інше діло.
А потім погладив корявою рукою коростяву шию свого коня.
— Слиш, Савко! Кажуть по газетках — румунський король селянам слабоду проголосив?
— А тобі що з того?
— Та як лее: все-таки слабода...