У сріблястій місячній імлі
Шрифт:
— Гаразд, Гетевей, сідайте перекусіть.
— Дякую, командире.
І все! Вже забули. Говорять про інше.
Спендер не спускав ока з команди. Він не доторкнувся до своєї порції у мисці, яку тримав на колінах. Відчув, як потягло холодом, ясні зорі поближчали.
Коли хтось надто підвищував голос, капітан навмисне відповідав стиха, і люди мимоволі починали розмовляти тихіше, наслідуючи його.
Повітря дихало свіжими і незвичними пахощами. Спендер ніяк не міг розпізнати їх. Тут і квіти, і хімікалії, і пилюка, і вітер. Капітан на повні
Дружний регіт роздер тишу. Бігз п’яно горлав, стискаючи в руці пляшку.
Спендер відставив миску вбік. Прислухався до вітерця, що прохолодно нашіптував йому щось на вухо. Помилувався марсіянськими будівлями, які біліли холодними крижинами на дні висхлого моря… Потім обернувся до гурту. Бігз само вихвалявся своїми перемогами у дівчат. Спендер більше не підживляв згасаюче вогнище.
— Гей, Спендер, підкинь хмизу! — гукнув Бігз і знову припав до пляшки.
Один з хлопців, на прізвище Шенке, виніс свій акордеон і заходився вибивати чечітку, аж курява знялася.
— Гей! — волав він. — Живемо!
— Гей! — і собі зарепетували інші, жбурнувши порожні миски.
Троє стали в ряд і, щось вигукуючи, задригали ногами, як дівчата з кордебалету. Решта плескали в долоні, заохочуючи їх. Черок скинув сорочку і закружляв у танку, вилискуючи голим торсом. Місячне сяйво обливало його коротке стрижене волосся і чисто виголені молоді щоки.
Вітер на дні порожнього моря дмухав імлою. Велетні-гори незворушно дивилися на сріблястий зореліт і вмираюче вогнище.
Знявся страшенний гармидер: хто пішов вихилясом, хто награвав на губній гармошці, хто дув у гребінець, обгорнутий цигарковим папером. Відкоркували і випили ще два десятки пляшок. Бігз тупцював на неслухняних ногах і диригував танцюристами, вимахуючи руками.
— Капітане, давайте до нас! — гукнув Черок і затягнув пісню.
Довелось і капітанові танцювати. Він робив це мляво, неохоче. Обличчя його спохмурніло. Спендер дивився на нього і думав: “Випала ж тобі, бідолахо, нічка! Твої люди не відають, що коять. їм би перед польотом лекцію прослухати, як поводити себе на Марсі, хоча б кілька днів триматися в рамках пристойності”.
— Годі! — Капітан вийшов із кола і сів, пославшись на втому.
Спендер пильно подивився на нього: він не відсапувався, обличчя нітрохи не розпалене.
Акордеон, гармоніка, вино, галас, безладна метушня, брязкіт мисок, регіт.
Бігз почвалав до берега марсіянського каналу. Він прихопив шість порожніх пляшок і заходився жбурляти їх одна за одною у темно-сині хвилі.
— Нарікаю тебе, нарікаю тебе, нарікаю тебе… — белькотав Бігз, язик йому заплітався. — Нарікаю тебе іменем Бігза. Бігз, відтепер ти канал Бігза…
Ніхто й незчувся, як Спендер зірвався з місця, переплигнув через вогнище і підскочив до Бігза. Він зацідив йому спершу в зуби, потім у вухо. Бігз поточився і шубовснув у воду. Спендер мовчки чекав, коли він видряпається на кам’янистий берег. Але решта вже схопили Спендера за руки.
— Який ґедзь тебе вкусив? — спантеличено
Бігз видерся на берег, мокрий, до кісток. Він одразу помітив, що Спендера тримають, і посунув до нього.
— Ну, начувайся! — погрозливо промовив він.
— Досить! — гримнув капітан.
Спендера відпустили. Бігз зупинився і очікувально дивився на командира.
— Перевдягніться у сухе, Бігз, а ви, хлопці, продовжуйте веселитися. Спендер, ходіть зі мною.
Веселощі відновилися. Уїльдер відійшов убік і обернувся до Спендера:
— Може, поясните, в чім річ?
— Сам не знаю, — Спендер дивився на канал. — Мені стало соромно. За Бігза, за всіх нас, за цей рейвах. Боже, яка ганьба!
— Подорож була довга. Треба ж людям трохи розвіятися.
— Але ж де їхня гідність, капітане? Розуміння того, що й коли доречно?
— Ви стомилися, Спендер, і маєте інший погляд на деякі речі. Заплатите штраф п’ятдесят доларів.
— Слухаюся, капітане. Але прикро стає від думки, що Вони бачать, як ми тут блазнюємо.
— Вони?
— Марсіяни. Живі чи мертві.
— Найімовірніше, мертві, — відказав капітан. — Гадаєте, Вони знають, що ми тут?
— Хіба старе по знав завжди про появу нового?
— Можливо. Схоже на те, що ви вірите в духів.
— Я вірю в те, що зроблено, а на Марсі безліч доказів чиєїсь праці. Тут є вулиці, будинки, сподіваюсь, є й книги. Є широкі канали, годинники, стійла — якщо не для коней, то для якихось інших домашніх тварин, нехай навіть із дванадцятьма ногами, звідки нам знати? Куди не кинеш погляд, скрізь предмети, які були у вжитку. Ними користувалися впродовж багатьох віків. Спитайте в мене, чи вірю я, що речі мають душу. Я відповім ствердно. Вони навколо, оточують нас, ці предмети, що мали своє призначення. Гори, в яких були свої імена. Користуючись цими речами, ми завжди відчуватимемо ніяковість. Назви гір звучатимуть для нас не так — ми охрестимо їх по-своєму, але старі назви залишаться, вони житимуть, бо існують у часі, для якого тутешні гори, уявлення про них були пов’язані саме з тими назвами. Імена, які ми дамо каналам, горам і містам, стечуть з них, мов з гуски вода. Ми можемо скільки завгодно жити на Марсі, але справжнього спілкування з ним у нас ніколи не буде. Врешті-решт це нас обурить. Знаєте, що ми тоді зробимо? Ми його оббілуємо і перекроїмо шкуру на свій смак.
— Ми не зруйнуємо Марса, — сказав капітан. — Він надто величний і прекрасний.
— Ви так вважаєте? Ми, земляни, маємо вроджений дар руйнувати все величне і прекрасне. Ми не відкрили сосисочну серед руїн староєгипетського храму в Карнаку лише тому, що вони лежать осторонь великих шляхів і там не розгорнути жвавої торгівлі. Але Єгипет — лише незначна частина Землі, а тут звідусіль віє вічністю. Ми десь зручненько примостимося і почнемо гидити: канал назвемо на честь Рокфеллера, горі дамо ім’я короля Георга, буде озеро Дюпона, міста Рузвельт, Лінкольн, Кулідж, але ж у кожного місця вже є своє, власне ім’я.