У сріблястій місячній імлі

Лем Станислав

Бо це — кінець. Ракета розрахована на екіпаж з п’ятнадцяти чоловік. В разі крайньої потреби нею могли б керувати п’ятеро. Припустимо, троє чи двоє, гасаючи туди-сюди, мов божевільні, виявляючи надзвичайну винахідливість, змогли б привести зореліт на Землю, не розбивши при посадці. Але один…

Навіть якщо йому і далі пощастить і “хвороба Бєлова” не звалить його з ніг, з Марса йому не вирватися. Він зостанеться тут, поки вистачить запасів їжі та кисню, а корабель поступово перетворюватиметься на іржаву домовину. Коли в нього заболить голова, настане розв’язка. Кінець. І нічого не вдієш.

Престон

О’Брайен блукав по кораблю, що став раптом величезним і порожнім. Він виріс па ранчо, змалку звик до простору і відчував огиду до велелюддя. В польоті йому, мов камінчик у черевику, докучала постійна необхідність бути між людей. Однак тепер його гнітила самотність. Коли лягав — снилися залюднені трибуни в дні бейсбольних матчів, задушливі пітні юрби, що ними повнилося нью-йоркське метро в години пік. Потім прокидався — і самотність знову глухо навалювалася на нього.

Щоб не збожеволіти, він навантажував себе всілякими дрібними справами: написав коротку історію експедиції для неіснуючого науково-популярного журналу, за допомогою електронних обчислювачів склав десяток варіантів курсу зворотної подорожі, з чистої цікавості — адже тепер це вже не мало ніякісінького значення — оглядав особисті речі росіян, щоб дізнатися, хто з них представник військової розвідки.

Виявляється, Бєлов. О’Брайен здивувався. Бєлов йому дуже подобався. Схоже, у вищих колах теж дещо тямили.

Дивно, але йому стало жаль Колевича! Пізно. Треба було з ним подружити раніше, а не тепер, коли всьому кінець.

Від самого початку вони не злюбили один одного. Колевич, певно, не міг примиритися, що за старшого штурмана не він, хоча в математиці куди сильніший. Його ж, О’Брайена, сердило, що помічникові бракувало почуття гумору.

Якось Гоз дорікнув йому за відверто неприязне ставлення до Колевича. О’Брайен тоді відказав:

— Це справді так. Але нічого не можу вдіяти з собою. З іншими росіянами я в прекрасних стосунках. А от Колевича, щиро кажучи, залюбки натовк би, так він мене дратує.

Капітан зітхнув:

— Невже ви не бачите, звідки та ворожість? Хіба не переконалися, що росіяни, члени екіпажу, порядні люди, з ними можна знайти спільну мову, але цього, бачте, не може бути, ви ж бо давно знаєте, що вони “звірі” і їх треба всіх винищити. І от усі страхи, досаду, гнів, усе, що, як вам здається, ви мали б відчувати до всіх росіян, ви переносите на одного. Він один стає для вас уособленням зла, офірним козлом за весь народ, і ви виливаєте на Семена Колевича всю ненависть, яку б хотіли звернути на інших росіян, але не можете, бо ви людина чуйна, розумна і бачите, що вони — славні люди.

У нас на кораблі гніздиться обопільна ненависть, — вів далі Гоз. — Всім здається, що у них є для цього вагомі підстави. Хопкінс ненавидить Лаятинського, бо той нібито постійно крутиться біля радіорубки і щось винюхує. Руранін ненавидить Шнейдера, а за що — не розумію.

— Не згоден. Колевич із шкури пнеться, аби мені дошкулити. Я напевне знаю. А Смейзерс? Він ненавидить усіх росіян, усіх без винятку.

— Смейзерс — то окреме питання. Він взагалі людина надто вразлива і не впевнена в собі, в експедиції йому доводиться нелегко. Він не може забути, що стоїть па останньому щаблі за коефіцієнтом розумового розвитку, а це аж

ніяк не сприяє душевній рівновазі. Ви б йому дуже допомогли, якби порозумілися з ним. Він був би радий.

— От, — О’Брайен зневажливо стенув плечима. — Я не психолог і не філантроп. Спрацюватися з Томом Смейзерсом мені вдалося, і все-таки можу терпіти його лише в незначних дозах.

Про це тепер теж доводиться шкодувати. О’Брайен ніколи не хизувався своїми неабиякими здібностями. Йому здавалося, що ніколи й не думав про це. Та в передчутті загибелі, яка поволі, але невпинно ближчала, збагнув: в глибині душі тішився своєю винятковістю, самовдоволено милувався собою. Усвідомлення своєї зверхності завжди було, мов затишна пухова перина, на якій приємно ніжитися. І він ніжився. Своєрідна недуга. Подібно до недуги під назвою “Гуранін проти Шнейдера” або “Смейзерс проти всіх”.

Можливо, міркував О’Брайен, усі вони захворіли не на Марсі, а привезли з Землі на цю славну піщану планету недугу, яку можна назвати Хворобою Людства. От вона їх і жере, бо тут для неї немає іншої поживи.

О’Брайена пересмикнуло від таких думок.

Треба щось робити, бо так і збожеволіти можна.

— Краще вже розмовляти сам із собою. Як ся маєш, друже? Голова не болить? Нічого не ломить, втоми не відчуваєш? Тоді ти, мабуть, уже помер, любий друже!

Вдень, зайшовши до лазарету, він зрозумів, що у Бєлова, очевидно, вже четверта стадія хвороби. Смейзерс і Гоз ще лежали без пам’яті, а геолог отямився.

Він стривожено роздивлявся довкола, погляд його широко розплющених очей був гарячковий і моторошний.

— Як ви себе почуваєте, Миколо?

Ніякої відповіді. Голова повільно повернулася — Бєлов дивився йому просто в очі. О’Брайен здригнувся. “Кров холоне, коли на тебе так дивляться”, — думав він потім у машинному відсіку, скидаючи скафандр.

Може, на цьому все скінчиться? Може, від “хвороби Бєлова” не вмирають? Шнейдер казав, що вона уражає нервову систему, отож людина, можливо, просто божеволіє?

— Весело, — бурмотів О’Брайен. — Дуже весело…

Він підобідав і ступнув до ілюмінатора. В очі впала пірамідка, яку вони встановили в пертий день перебування на цій планеті, — єдине, на чому можна зупинити погляд у цій горбистій пустелі, де вітер ганяє хмари куряви. “Перша експедиція Земля—Марс. В ім’я життя людства”.

Гоз поквапився поставити пам’ятник. Напис слід переробити. “Перша і остання експедиція Земля—Марс. У пам’ять людства, якого більше не існує — ні тут, ні на Землі”. Так було б точніше. Адже ясно, що експедиція не повернеться, від неї не буде жодних відомостей. Невдала експедиція стане приводом для війни.

— Гоз, напевно, оцінив би іронію долі, — криво посміхнувся О’Брайен.

Позаду щось дзенькнуло. Він озирнувся.

Чашка з блюдцем, не прибрані після обіду, кружляли в повітрі! Штурман примружився, потім повільно розплющив очі. Справді, чашка з блюдцем неквапливо вальсували, торкаючись одне одного, немов цілуючись. Згодом вони опустилися на стіл, раз—другий легенько підскочили, ніби м’ячики, і завмерли.

Може, він і не помітив, коли теж підхопив “хворобу Бєлова”? Може, буває й так. що без головного болю, без жару і високої температури одразу настає остання стадія — галюцинації?