У задзеркаллі 1910—1930-их років
Шрифт:
Серед них В. Хлєбніков, автор «краснополянського» шедевру «Костер сестер», таємно закоханий у Віру Синякову, який поневірявся натоді у Харкові протягом цілого року, створивши назагал 6 поем, серед яких знаменитий «Ладомир», «Ніч в окопі», «Три сестри» і десятки віршів, серед яких — «Сині окови» (інтонаційно і в кольорі обігрується прізвище: Синякови).
Загалом про самого В. Хлєбнікова писали багато, але мало кому вдавалася спроба викласти його життя цілісно, так ще й в комплексі іскрометних ідей того леґендарно-аванґардного часу 1910—1920-их. Поет, який називав себе « других миров ребенком», «звонким вестником добра» й просто «будетлянином», зазвичай з’являється перед нами у всій красі свого причмеленого футуристичного генія. Ходить в Астрахані таким собі безтурботним дервішем з «наволочкою», напханою віршами, безуспішно закохується в Москві в замужніх жінок і коронується 20-го грудня 1915-го року в Харкові на «Председателя Земного шара». А його друзі й недруги, серед яких Д. Бурлюк і В. Маяковський, C.
« Від нього відгонить святістю», — усерйоз стверджував В. Іванов, а В. Маяковський у некролозі Хлєбнікову заявляв, що «його біографія — зразок для поетів і докір поетичним ділкам». До речі, самого горлана-главаря звинувачували в тому, що він краде рими в розсіяного Велимира.
Утім, сам В. Хлєбніков не шкодував розсипати поетичні перли й смітити безсмертям. « О рассмейтесь, смехачи!» — заклинав він нащадків, беручи участь у «Зневазі громадської думки» й сурмлячи в «Трубу марсіян». Життя його було коротке і стрімке, а зробити цей Король Часу встиг усього лише геніяльну малість. Наприклад, будучи не лише поетом, але й лінґвістом, орнітологом, математиком, істориком і філософом, двічі в 1912-му році привселюдно пророчив, що в 1917-ім варто чекати «падіння держави». Але хто ж у нас слухає поетів?
Між тим в оповіданні «Малинова шашка» 1921-го року В. Хлєбніков згадує Марію Синякову та її славних сестер, в кожну з яких по черзі був закоханий поет: «— Сірника, сірника! Маню, дай люстро, свічку, — часом лунав похапливий шепіт. Виходила старша сестра, боса, в міщанській червоній сукні, з манірною усмішкою і млосною котячою ходою, або в білій розкішній парусиновій сукні, трохи дебела, трохи гладка, з гарним російським обличчям. Лише постійна гра в її очах блакитно-сірих і закоханих… Губи її тремтіли ледь помітним лукавим тремом, що свідчив про внутрішній сміх; так кішка, поклавши лапу на пташку, вся тремтить і крутить хвостом… Раптом забігла друга сестра. Живі чорні розумні вуглинки-очі, водоспад недовгого чорного волосся, розмаяного по плечах (я також бачив це волосся мідно-золотим — перекис водню), синя кацавейка, голе тіло крізь темно-синю парусину. Живопис, що змінювався, наче обіди в добрих їдальнях, вкривав це життєрадісне обличчя, мінливі вуста… Чи знаєте ви, що значить сірник у глухій занедбаній садибі в плодовому саду? Це бог і цар сільських вечорів. Тисячі облич, змінюючи веснами одне одного, з книжкових сторінок сходились, немов на добовий постій, на обличчі однієї із сестер. Сестри, як працьовиті бджоли, пораються і допомагають одна одній. Дзвінкий регіт, пирскання, прудкі ноги, щоб врятуватися від сміху, іноді переривають їхню працю. Тисячі різноманітних очей, немов квіти, наче метелики-одноденки, з’являються і щезають на обличчі. Обличчя робиться лукою лиць, де одні квіти змінюються іншими й одні душі заступають другі. Скільки божевіль через одноманітність сільського життя врятовані тобою, закіптюжений сірнику! Немов місце в потязі, яке займає то одна, то друга людина, так само жива людська голова стає притулком мандрівних облич».
А ось про Красную Поляну: « Погляньте пильніше на краснополянський пейзаж, — писав коронований нещодавно у Харкові на „Председателя Земшара“ поет, — — і ви переконаєтесь, що весь він пронизаний якимсь білим світлом, немовби білу підкладку підклали під нього. Світло це ми не бачмо, але можемо, повинні відчути. Воно над лісом, за полем, за небом. Це світло Красної Поляни — вічне, бо воно не сонячне, але нетворче, це світло, що надає сенсу природі. Мистець, що відчув це світло, має ключа до малоросійського пейзажу, до його душі тощо».
У такому ж руслі може бути витлумачено чимало закінчень краснополянських романів: хіба колись бракувало в тутешньому топосі трагічних розв’язок? Поет Божидар, в якого були закохані всі п’ятеро сестер Синякових і який у 1914-му році разом з Пєтніковим і Асєєвим заснував видавництво «Лірень», тоді ж покінчив самогубством у лісі під Красною Поляною: « И еще он сказал, распаляясь: / „Не люблю этих пьяных ночей, / покаянную искренность пьяниц, / достоевский надрыв стукачей, / эту водочку, эти грибочки, / этих девочек, эти грешки / и на утро заместо примочки / водянистые Блока стишки“».
Або художник М’ясоїдов, що наробив ґвалту в Харкові, завітавши з дружиною-італійкою, яка збирала по селах обрядові танці: підробивши стофранкову купюру, сів невдовзі в тюрму на 20 років,
Зліва направо: С. Єсєнін, А. Марієнґоф, В. Хлєбніков. Харків, 1920 рік
Нарешті, поети й художники всіх футуристичних мастей, що засвітилися на гостині в Синякових, — на кшталт Г. Шенґелі, А. Чічеріна і С. Боброва, а також Д. Бурлюка, А. Лєнтулова і Р. Фалька. Не кажучи вже про постійні відвідини садиби молодими мистцями з харківського гурту «Союз Семи»: Б. Косарєвим, В. Єрміловим, Н. Міщенком, Г. Цапком, В. Цибісом та ін.
І всім цим мистецьким кагалом, що, вимагаючи хліба, видовищ і співчутливої уваги з побутовим прихистком, постійно збирався в Красній Поляні, заправляли « музи російського футуризму» (як зазвичай називає їх імперська історія мистецтв), незрівнянні сестри Синякови, над якими, у свою чергу, наглядала їхня мовчазна Марія з « глазами большими Богородицы». Все господарство, по суті, трималося на ній, вся відпружена артистична тусівка гостей харчувалася виключно за рахунок сімейства й зокрема — з присадибового городу Синякової та її чоловіка Уречина, що з таких відвідин став мало не академіком сільського господарства. « Он говорил: „А это базилик“. И с грядки на английскую тарелку — / румяную редиску, лука стрелку, / и пес вихлялся, высунув язык, — писав про Уречина зайшлий Алєксєй Чичерін. — Он по-простому звал меня — Алеха, / „Давай еще, по-русски, под пейзаж“. / Нам стало хорошо. Нам стало плохо, / Закат был харьковский. А это значит наш».
Туземний рай Задзеркалля
Їм би все життя прожити де-небудь на дачі в добрих знайомих, слухаючи дзенькіт чашок на бальконі, довколо самовара, поставленого шишками, розмовляючи на терасі із продавцями раків і листоношею.
Марія Синякова, попри сімейні негаразди побутового порядку, характер мала методичний, впертий і настирливий. « І все ж таки, — задумано промовляла до чоловіка старшої сестри, огрядного пана Пічети, стоячи біля розчахнутого вікна харківського готелю „Асторія“ вже з постфактумною пахитоскою у відставленій руці, — чорт існує чи ні?» На що той, не відчуваючи підступу, по-професорськи бикувато бубонів: « Чорт є. І його — нема!» « А це ж чому?» — невинно копилила губки Маня. « Та тому, що його ніхто не бачив!» — вибухав задрочений метр. « А як же п'яниці?» — відверто реготалася юна насмішниця. « Так, справді, п'яниці бачили», — погоджувався, відтанувши серцем при вигляді симпатичних ямочок на щічках « туземної богині», громіздкий Пічета. Автор не менш важезного «Вступу до російської історії», а також дослідження з аграрної реформи Сіґізмунда II Авґуста, він не дуже добре розумівся на краснополянському флірті з синяківським флером вкупі, більш дбаючи про честь професорської мантії і правильність вимови власного прізвища — кумедно обіграний з цього приводу в епіграмі тогочасного московського поета: « Василь Иваныч Пичет'a / В стихах не смыслит ни черта, / Но что касается минета, / Василь Иванович — Пич'eта».
Фабрика-кухня. Фото А. Родченка. 1932 рік
Отож, переймаючись гостинністю, М. Синякова примудрувалася ще й малювати при цьому. Спершу підпиле й галасливе панство не звертало на ці витребеньки особливої уваги, але коли мовчазній хазяйці дому почали приносити замовлення «поважні люди» з міщанського Харкова, ставлення до Марії змінилося — всі « божевільні чаювання» і перманентне бенкетування влаштовувалися на гроші з тих картин. «Костер сестер», отже, підтримувався не лише богемною атмосферою збіговиськ, де велеречиві диспути, костюмовані капусники та поетичні вечори ставали за чудову норму життєвого неробства в гостинній цитаделі Синякових. Це був насправді туземний, себто малоросійський рай, чиї персонажі потрапляли сюди, наче в рятівну оазу напівсонного мистецтва, рятуючись від безуму потойбічних катаклізмів: харківських, київських, московських. Це було особливе середовище простакуватих Вітюш, щиросердних Мань і миролюбних Зінаїд — малопричетних до офіційної історії. « Я бы их всех собрал в Красной Поляне, потому что больше негде теперь», — писав про це середовище О. Мандельштам.