Ґудзик
Шрифт:
Вони з хвилину розглядали одна одну. Нарешті Ліка насупила чоло й пояснила: «Пля-пля!» Вона «писала». Ліза із розумінням кивнула й зачинила двері…
Денис
Я не міг дочекатися початку занять. Раптом усе здалося дрібним та другорядним — і вступ до інституту, і мрії про славу…
Вона так несподівано поїхала, раніше, ніж передбачалося терміном путівки, майже втекла. Коли я про це довідався, на мене навалилася порожнеча. Таке враження, ніби вирізали якийсь важливий орган. Я скидався на метелика з відірваним крилом: бився, намагаючись злетіти, й тільки кумедно та даремно збивав під собою пил. Невже так буде завжди, з відчаєм думав я. Ліс більше не вабив мене. Я став нецікавим
Сподівався, що вона зателефонує (я залишив їй номер телефону, бо вона не дала свого), і ще з тиждень до початку занять тупо просидів у хаті. Ночами я дивився на місяць — такий круглий та рівний, як поверхня дзеркала. Спостерігав, як він піднімається над верхівками дерев і дахами, перетинає небо й повільно розчиняється в сірій пелені ранку. Скільки таких місяців має прогулятися небосхилом, поки мої сподівання справдяться? Відповіді не було. Шукати її в інституті я боявся.
…Коли вона увійшла в аудиторію і швидко та байдуже поглянула на мене, я зрозумів, що нічого не буде. А коли сказала, щоб я «не брав дурного в голову», вирішив чекати. Чекати, скільки треба. Я знав, що це буде нелегко. Але інтуїтивно відчував: квапитися не можна.
Спочатку мені навіть подобалося культивувати в собі страждання «юного Вертера». Зрештою, я був романтичним, захоплювався Блоком і нічого не мав проти, аби в моєму житті з'явилася Прекрасна Дама. І не міфічний образ, а ось така — реальна й досяжна. На кілька тижнів мені вистачило збудливих спогадів про її досяжність. Я тільки те й робив, що відновлював у пам'яті кожну хвилину тієї ночі й ловив себе на думці, що роблю це, як… кіномонтажник, а не як коханець. Мені було важливо відродити «плівку», а не відчуття. Ось коли я відтворю її з точністю до секунди й надійно зафіксую в уяві, міркував я, тоді вже віддамся чуттєвому сприйняттю. Мабуть, уже тоді в мені прокинувся той, хто, за словами Блока, «віднімає запаху квітки»… Я навіть сердився на себе, коли, відновлюючи черговий уривок зі спогадів (ось блискавка перерізає небо, і в її спалаху виникає бронзовий вигин стегна…), вкривався потом і втрачав логіку. Доводилося прокручувати все наново.
Я прокидався спустошений і розбитий, ліниво снідав і брів до інституту без жодного ентузіазму.
— Ти ж так мріяв про навчання! Чого тобі не вистачає? — не витримала одного разу мати. — Згадай, скількох зусиль тобі коштував цей вступ! До того ж, якщо ти добре вчитимешся, у батька буде більше підстав домовитися про твоє звільнення від армії.
Почувши останню репліку, батько незадоволено насупився, мати перекинулася на нього:
— Так, так! І не треба пихкати — у нас єдиний син! Згадай, що трапилося з Віроччиним хлопчиком… Дениско піде в армію тільки через мій труп!
Вони почали сперечатися, і я випарувався з квартири…
Плівку зі спогадами я так і не відновив… Заважали звуки, запахи, солодкі хвилини запаморочення, в які я взагалі нічого не тямив. І, відповідно, не міг нічого вималювати в уяві. Я кинув це хибне й виснажливе заняття. Повернувся в реальність, у якій вона сиділа за столом у їдальні, виходила з інституту, йшла містом, заходила в магазини чи кав'ярні. Я почав стежити за нею. Ішов на великій відстані, щоб — не дай Бог! — вона мене не помітила. Я вивчив її щоденний розклад, бачив, як щосуботи вона гуляє з донькою — рудим жабенятком, знав, що її улюблена кав'ярня — в приміщенні міської лазні. Одного разу, коли вона звідти вийшла, я, облишивши стеження, зайшов туди й намагався відгадати, за яким столом вона сиділа. І вгадав безпомилково — за маркою недопалка, який я… поклав до кишені.
Наступною стадією мого божевілля став цинізм. Тобто я намагався виробити його в собі, як змія виробляє отруту. Це був своєрідний психологічний тренінг. Гадаю, мене привітав би сам Фройд. Я знову прокручував у пам'яті уривки своєї серпневої пригоди, але цього разу зовсім у іншому ракурсі. Це було досить нелегко. Що, власне, відбулося, міркував я. Звичайний курортний роман, ні — романчик, гірше —
Як позбутися нав'язливої ідеї і здобути рівновагу, я не знав. Кілька разів зустрічався зі своїми колишніми подружками. Але це призвело до нового шоку: я нічого не відчував! Тобто у фізичному плані все було нормально, техніку не втрачено. Але я з жахом відкрив у собі новий вид імпотенції: все відбувалося автоматично. Я був роботом, що виробляє гормони, — не більше. Після цих побачень я намагався відчути до своєї партнерки хоча б ніжність, згадуючи її руки, ноги, стегна та рожеві коліна, але цього відчуття не було. Замість того на думку спадало щось зовсім зайве: згадував пляму на шпалерах, дзижчання мухи, малюнок на килимі…
Я згадав про вино, прокляте тітчине вино, яке Ліза назвала «чарівним». Я ненавидів усе, що було пов'язане з забобонами, але зараз злякався майже по-бабському: а якщо тітка, що продала «з-під поли» ту пляшку, — справді відьма? А її вино — якесь «приворотне зілля», яким вона намагається звести нанівець увесь чоловічий рід?
…Через місяць, коли всі інші старанно конспектували нудні лекції викладачів, які видавалися мені повною нісенітницею, я відчув певне полегшення: на зміну цинізму з безглуздими зв'язками прийшли дієвіші почуття: ненависть і спрага будь-якої діяльності. Я тинявся вулицями і обмірковував, що мені зробити. Бити вітрини? Писати на стінах політичні лозунги на кшталт: «Свободу такому й такому»? Викрикувати вірші на перехресті чи нарватися на ніж у темному підворітті? Пам'ятаю точно, що хотів, аби мене скрутили санітари, щоби в мене з рота йшла рожева піна разом із безтямними словами, щоби мені вкололи транквілізатори й замкнули в палаті, де б я міг вільно битися головою об стіну… Інше життя було мені не потрібне. Я втратив його сенс. Слава, про яку я мріяв, перетворилася на жменю багна, що полетіло мені в обличчя. Для чого й заради чого вона потрібна, міркував я, думаючи про це чи не вперше. Згадав казку «Про Руслана та Людмилу» — зворушливу дитячу ностальгію з голосом мами, яка схилилася наді мною, хворим на ангіну, та захоплено декламує пушкінські рядки. Проте, дивно, мені найбільш запам'ятався другорядний герой, що здійснює купу подвигів і, вже обернувшись на стариганя-відьмака, чує від Наїни одне й те саме: «Я не люблю тебе!»
Я не був стариганом, я був молодим, сповненим сил і планів, але ці чотири слова повністю вибили мене з життя.
…Навесні моїх однолітків почали забирати в армію. Багато хто з моїх однокурсників уже відслужили (перевагу при вступі на наш факультет віддавали саме таким), черга була за мною. Я спостерігав, як принишкли батьки, як вони зачиняються від мене на кухні й довго гомонять, мама ридає, батько повертається додому пізно й не дуже тверезий, та мати не сварить його. Навіть навпаки — дістає через свою подругу (ту саму, в якої минулого року загинув син) імпортні напої та вранці кладе батькові в портфель. І він знову йде кудись «у бій».
Однак я не переймався цим доти, доки вони урочисто сповістили мене, що від служби в армії мене звільнено! Саме тоді моє божевілля відступило…
Армія! Ось де вихід. Я мушу іти, вставати за дзвоником (чи — сурмою, чорт його знає, як це відбувається), бігати по смугастому майдану, падати обличчям в багно, вставати й падати знову, відтискатися від підлоги, віддаватися чиїйсь волі, тим самим засвідчуючи своє перевтілення в робота, в механізм, в об'єкт для офіційно дозволених знущань.
Вранці я помчав до військкомату. А ввечері витримав важку розмову з батьками, яка закінчилася викликом «швидкої» для мами…