Ґудзик
Шрифт:
Якби зараз мене запитали, куди я йшла, — я б не змогла відповісти. Дряпалася на гору, спускалася в долину й знову підіймалася. Тут мені не було так страшно, як там, унизу, де я нічого не розуміла…
Осінь висіла в синьому просторі, як легка батистова хустка. Час від часу вітерець здіймав її, і на мить у барвистій природі відкривалася інша картина: вона була блідіша за попередню, із сивою памороззю, що поволі насувалася на гори. Скільки йшла, як опинилася біля маленького, розкиданого колодою карт села, — не знаю. З пагорба побачила хати, деякі — порожні, як зіниці сліпця, магазин із вивіскою «Сільпо», криниця посеред дороги…
Хати стояли
Це було дивне відчуття, не зовсім людське, але воно приносило полегшення. Людську мову я сприймала, як неорганізований потік звуків, проте кожен порух природи, як-от — дзюркіт джерела, шелест листя, перегук пташок, таємничий рокіт лісу та гір — був зрозумілим. Я керувалася лише інстинктами, і це було так просто. Спати, їсти, дихати, йти, сидіти й всотувати в себе сонячні промені, знову йти… Усе це замінило думки, адже думки могли мене вбити. Біля теплої стіни я задрімала, але чуттєво, по-звірячому. Вухо перетворилося на локатор й уловлювало найменші звуки. Здавалося, я чула, як десь вдалині дзижчить бджола…
Почула, як всередині хати рипнуло ліжко, заскрипіли дошки, зачовгали ноги по дерев'яній підлозі. За кілька хвилин наді мною схилилася бабця, одягнута в довгу темно-синю спідницю із дрібними червоними квіточками, з-під її грубої коричневої хустини виглядала інша — біла й тонка, зворушливо підгорнута біля скронь. Бабуся стояла, схрестивши руки на животі, та із подивом дивилася на мене.
— Хто ти є? — нарешті спитала вона. — Не розберу, хлопець ти чи дівка?
Відповідати мені було нудно, втома скувала язик. Слова не мали для мене жодного значення.
— Де ж ти ходило? — знову запитала стара, розглядаючи мій брудний одяг. — їсти хочеш?
Вона витягла з кишені біле яйце і простягнула мені. Яйце було ще теплим. Я вхопила його, роздушивши в долонях, і жадібно висмоктала рідину зі шкаралущі. Якщо б воно навіть впало на землю, я могла б злизати його, як це роблять коти чи собаки…
— Йой, Божечки! — сплеснула руками старенька і втупилася в мене співчутливим поглядом. — Куди ж ти йдеш? Дім у тебе є? Що ж ти так дивишся? Немає? Ти сирота? Що ж з тобою робити?… Он одяг у тебе геть порваний… Листя в голові… Що ж із тобою робити?
Я дивилася на неї. Після яйця, смак якого я навіть не відчула, мені по-справжньому закортіло їсти. На їжу треба заробити. Я помітила на подвір'ї порожнє відро. У відрах носять воду, це я пам'ятала. Криниця була за кілька метрів від хати. Я встала, взяла відро й показала пальцем на криницю, а потім — знову на відро, аби бабця не подумала, що я хочу його вкрасти.
Я ніколи не діставала воду з криниці, але все зробила правильно: причепила відро до гака, спустила його вниз, а потім довго — цілу вічність — крутила ручку, поки відро опинилося нагорі. Не втримавшись, припала до води й випила так багато, що довелося знову опускати відро вниз.
Я ледь дотягла відро до хати й поставила біля порога. Старенька сіла біля нього й проворно почала лущити кукурудзу. Поруч стояв великий казан із буряками. З одного, ніби з мертвого тіла, стирчав ніж.
— Дякую, дитино, — сказала вона й кивнула на казан, — ось ще треба буряка нарізати для свиней. Сама нічого не встигаю… Та чи можна тобі ніж давати в руки? Хто тебе зна…
Я витягла встромленого
…Ось так я лишилася в цьому загубленому посеред гір, напіввимерлому селі. Старенька мешкала сама, діти давно роз'їхалися, чоловік помер кілька років тому.
— Якщо тобі нема куди йти, — сказала вона, — живи в мене. Допомагатимеш поратися у господарстві. Мені самій вже тяжко. Я тебе годуватиму. Спати можеш на веранді. А далі подивимось…
Увечері, після того як я вирубала сухі стебла кукурудзи, бабця дала мені тарілку з козячим сиром та склянку молока.
— Що ж, тепер ходімо до хати. Покажу тобі твоє місце.
Вона повела мене всередину.
— Ляжеш оту-то, — вказала на низький тапчан, що стояв у кутку просторої скляної веранди, — тут є ковдра, подушка. Завтра, якщо захочеш, поведу тебе до лазні. Щоправда, лазня у нас працює раз на місяць, але Яківна, завідувачка, моя подруга. Затопить. Усе, спи. Я теж піду. Завтра займемося садом.
Вона щільно зачинила за собою двері, і я залишилася в темряві. Сиділа й дивилася за широке тьмяне скло, за яким дивовижними й фантасмагоричними візерунками вимальовувалися покручені стовбури старих дерев. Я ще вранці помітила з протилежного боку хати великий сад, у якому, ніби різнокольорові ліхтарі, висять жовті груші, червоні яблука та лілові сливи. Внизу, біля інших хат, врожай було вже зібрано. Я лягла на тапчан не роздягаючись, із задоволенням випростала втомлені ноги. Тепер, змінивши ракурс, я бачила над собою темне небо, в якому, ніби риба в сітці, пульсували зірки. Вони водили танок, наближалися й віддалялися, то випускаючи свої довгі щупальця, то згортаючись у сяйливий м'ячик. У суцільній тиші було чутно, як хата наповнюється нічними звуками, дерев'яні стіни веранди потріскували, холонучи, десь нагорі шурхотіли миші, час від часу в саду падали яблука. На веранді духмяно пахли сухі трави, на розстелених старих газетах лежали горіхи, зі стін звисали низки грибів. Я всотували звуки й запахи, мов губка. Вони були новими, незвичайними та цілющими, як ліки. Я навіть змогла вдихнути на повні груди — вони були немов забиті голками.
…Зірки наблизилися до самого вікна і притислися до нього, розплющилися, немов веселі дитячі обличчя. Я ще не могла посміхатися. Просто махнула їм рукою й заплющила очі…
Ранок просочився на веранду тоненькою молочною цівкою. Сад стояв по коліна в тумані, який повільно спадав усе нижче й всотувався в землю, роблячи її м'якою та вологою. Я розплющила очі й побачила перед собою ту саму картину, що й учора: старенька стояла наді мною. Але тепер вона тримала в руці кухоль із молоком та тарілку з налисниками — трикутними млинцями із сиром, жовтими від справжньої домашньої олії та яєць.
Помітивши, що я прокинулася, бабця обережно поставила всю цю розкіш на поламаний стілець.
— Ось, поїси і виходь у сад. Будемо яблука знімати. Вже час.
Добре, що вона пішла, адже я накинулася на млинці, як вовк, а ще ледь не захлинулася молоком.
Ані одягатися, ані розчісуватися потреби не було. Я вийшла до саду через двері веранди й завмерла в захопленні: таких плодів я ще ніколи не бачила! Віття дерев гнулося аж до землі під тягарем величезних яблук. Плоди були «щокатими» і нагадували голівки вгодованих херувимів. Стара принесла цілу купу плетених кошиків і розставила їх під деревами. Я зрозуміла, чому вона сказала «знімати» яблука — вони були такі соковиті, що брати їх треба було обережно, адже сік так і бризкав із них при найменшому доторку. Віття дерев, вивільнившись від свого тягаря, злітало догори й вдячно кивало своїми кронами.