Ґудзик
Шрифт:
Спускатися самому було досить неприємно. Я увесь час дослухався, чи не почую десь поруч звуку її кроків. Але ліс тільки глибоко дихав і чіплявся за мене своїми заскорублими пальцями. Двічі я навіть упав.
Вийшовши на рівнину, я перевів дихання і знову озирнувся на ліс. Мені здалося, що нагорі знову дихає червоний вогник її цигарки. Він спостерігав за мною, як око. І, мабуть, сміявся…
Розгублений та брудний я повернувся до кімнати, де вже голосно хропів мій напарник, і впав на ліжко поверх ковдри. Роздягся і вкрився лише під ранок, коли за вікном уже рожевіли хмари. Кинув швидкий погляд на гору. Тепер вона
На сніданок ми запізнилися. Я довго відчищав штани, Макс ніяк не міг оговтатися після вчорашньої пиятики.
— Ти куди подівся? — запитав він.
— Так, вирішив пройтися, — непевно махнув рукою я. Мені зовсім не хотілося розповідати кому завгодно про вечірню пригоду на горі.
Сьогодні я вирішив розшукати свою супутницю. Щоправда, я мало чого пам'ятав: темне волосся, шаль, яка палахкотіла за плечима, обрис смаглявої щоки у спалаху запальнички, червоний вогник… Але був ще запах — особливий запах її парфумів.
У їдальні я прискіпливо оглядав присутніх. Половина відпускників уже розійшлася, кожен у своїх справах — хтось попхався до лісу по гриби, хтось оглядав місцеві музеї та краєвиди. Вона, скоріше за все, теж поснідала раніше і вже пішла.
— Хто ще тут є з наших? — запитав я в Макса.
— Ти ж усіх бачив! — здивувався той.
— Маю на увазі взагалі — з кіношників? — пояснив я. Мені чомусь здалося, що вона могла бути студенткою з акторського факультету. Макс назвав кілька більш-менш відомих мені призвіщ. Але все це було не те. Ми ліниво копирсалися у своїх тарілках: вермішель із запліснявілим солоним огірком, сир, що був политий рідкою сметаною… Напівпорожня їдальня з вапняним запахом та синіми стінами не викликала апетиту. За двома сусідніми столиками сиділо кілька людей. Я впізнав одного сивочолого кінодокументаліста в потертій джинсовій куртці (як ми тоді мріяли про таку закордонну ганчірку!). Він був із донькою і дружиною. Трохи далі сиділи три кобіти. Вони голосно перемовлялися, реготали, позираючи то на нас із Максом, то в бік сумного кінодокументаліста. Одна з жінок курила. Але вона була досить огрядною та стриженою.
— Здається, ми тут здохнемо від нудьги! — зауважив Макс. — Хоча… можна ходити у триденні походи в гори. Я бачив оголошення на дошці. Ти як щодо цього?
— Ще не знаю…
Ми так-сяк поперегортали вермішель, не без задоволення випили по дві склянки холодного кефіру й вийшли на сонце. Я ще недостатньо добре знав Макса, і мені захотілося відірватися, прогулятися наодинці.
— Ну, ти куди? — мимоволі запитав я.
— Піду ще покемарю, — відповів той. — А ти?
— Пройдуся…
Вранці територія турбази мала зовсім непривабливий вигляд. Скульптури були жахливі, альтанки поламані. Тільки непідстрижені кущі, високі дерева обабіч алей та клумби в різнокольорових капелюхах троянд були природними й не викликали роздратування. Попри все, мені подобалося це запустіння. Я вийшов до басейну. Біля нього походжали кілька людей, але ніхто не насмілювався пірнути в зеленувату, вкриту ряскою воду. Швидше за все, вона була дощовою й простояла в цьому бетонному кориті ціле літо. По темній, непрозорій поверхні, як човники, ковзали кленові листки.
Я одразу побачив її. Даремно хвилювався, що не впізнаю! Вона лежала на смугастому рушнику й читала книжку. її волосся — справді дуже темне й густе — було підібране у високий «кінський хвіст». Вона була у відкритому купальнику. Нічого спільного з учорашнім нічним образом. Та я був певен: це вона. Я сів
— Не напружуйся, — раптом сказала вона, — мене звати Ліза. Ти ж це хотів дізнатися?
Її голос роздяг мене до нитки! Вона перевернулася на бік, підперла рукою підборіддя, подивилася мені прямо в очі. Сонце виблискувало на її смаглявому плечі, засліплювало мене.
— Куди ти щезла? — запитав я.
— А я взагалі люблю щезати, — відказала вона й знову зосередилася на книжці. Але я вже не міг жити без її голосу!
— Може, піднімемося на гору? — запропонував я. — Або з'їздимо в місто, посидимо в кав'ярні?
— Це зайве. Кав'ярень мені вистачає і вдома. А на горі зараз спекотно.
Я просидів біля неї аж до обіду. Сто разів мене гукали приятелі то на волейбольний майданчик, то в ліс, дехто зі «старичків» вітався з нею. Час від часу ми перемовлялися буденними фразами. Загалом, нічого особливого. Але трималася вона по-королівськи. Коли їй набридла моя присутність, вона сказала:
— Все, досить. Іди до своїх. Чого ти тут нудишся біля мене?
— Увечері побачимося? — з надією запитав я.
— А куди ж ми звідси подінемося…
Вона мене не зрозуміла! Якби я знімав кіно, із задоволенням вирізав би пару-трійку днів з цієї стрічки, щоби одразу перейти до головного. Я вже розумів, що намагатимусь заслужити її увагу, що ми обов'язково ще раз зійдемо на гору і що я спробую обійняти її. А що робитиме вона? Цього в моєму сценарії не було…
— Знаєш, ким ти опікувався цілий ранок? — запитав Макс, коли ми зійшлися в кімнаті перед обідом.
Я зніяковів. Мені не хотілося теревені розводити про неї. Тобто — взагалі.
— Це ж — Єлизавета Тенецька!
Прізвище було мені знайоме, але я не міг згадати, де його чув.
— Авжеж! — пожвавішав Макс. — Пам'ятаєш торішній молодіжний фестиваль «Ніч кіно»? Вона ж там посіла перше місце за короткометражний фільм «Божевілля»!
Он воно що! Звичайно ж, я, від дев'ятого класу, бігав на цю всенощну, проривався на неї без запрошень усіма правдами-неправдами, аж доки після вступу на підготовчі курси, нарешті, отримав посвідчення й можливість ходити туди без проблем. Тоді з цим було суворо: на вході перевіряли кишені, виявляючи пляшки з алкоголем (ми проносили портвейн у термосах), крім того, з собою треба було мати комсомольський квиток.