Українські народні казки
Шрифт:
Колись-то давно, не за нашої пам’яті,— мабуть, ще й батьків і дідів наших не було на світі, жив собі убогий чоловік з жінкою, а у них був одним один син, та й той не такий, як треба: таке ледащо отой одинчик, що господи! Нічого не робить — і за холодну воду не візьметься, а все тільки на печі сидить та просцем пересипаеться. Уже йому, може, годів з двадцять, а він усе без штанців на печі сидить — ніколи й не злазить; як подадуть їсти, то й їсть, а не подадуть, то й так обходиться.
Батько й мати журяться:
— Що
Так йому не до того: сидить та просцем пересипається. Тепер-от, як там п’ять або шість год хлоп’яті — вже воно й у штанцях, вже воно батькові й поміч: а тоді — то такий виженеться, що аж під стелю, а все без штанів ходить.
Журились-журились батько з матір’ю, а далі мати й каже:
— Що ти таки, старий, думаєш з ним, що вже він до зросту дійшов, а така недотепа — нічого робить не вміє? Ти б його куди оддав, то оддав, куди найняв, то найняв, може б, його чужі люди чому вивчили.
Порадились, батько і оддав його у кравці вчитись. От він там побув днів зо три та й утік, зліз на піч — знов просцем пересипається. Батько його вибив добре, вилаяв, оддав до шевця шевству вчитись. Так він і звідтіля втік. Батько його знов вибив і оддав ковальству вчитися. Так і там не побув довго — втік. Батько бідкається:
— Що робить? Поведу, — каже, — вражого сина ледащо у інше царство: де найму, то найму, — може, він відтіля не втече.
Взяв його й повів. Йдуть та йдуть, чи довго, чи недовго, аж увійшли у такий темний ліс, що тільки небо та земля. Увіходять у ліс, притомилися трохи; а так, над стежкою, стоїть обгорілий пеньок, батько й каже:
— Притомився я — сяду, одпочину трохи.
От сідає на пеньок та:
— Ох! Як же я втомився! — каже.
Тільки це сказав — аж з того пенька — де не взявся — вилазить такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена аж по коліна.
— Що тобі,— питає,— чоловіче, треба од мене?
Чоловік здивувався: «Де воно таке диво взялося?»
Та й каже йому:
— Хіба я тебе кликав? Одчепись!
— Як же не кликав, — каже дідок, — коли кликав!
— Хто ж ти такий? — пита чоловік.
— Я, — каже дідок, — лісовий цар Ох. Чого ти мене кликав?
— Та цур тобі, я тебе і не думав кликать! — каже чоловік.
— Ні, кликав — ти сказав: «Ох!"
— Та то я втомився, — каже чоловік, — та й сказав.
— Куди ж ти йдеш? — пита Ох.
— Світ за очі! — каже чоловік. — Веду оцю дитину наймать, — може, його чужі люди навчать розуму, бо у себе дома — що найму, то й утече.
— Найми, — каже Ох, — у мене: я його вивчу. Тільки з такою умовою: як вибуде рік та прийдеш за ним, то як пізнаєш його — бери, а не пізнаєш, — ще рік служитиме в мене!
— Добре, — каже чоловік.
Ударили
От як повів його Ох, то повів аж на той світ, під землю, та й привів до зеленої хатки, очеретом обтиканої. А в тій хатці усе зелене: і стіни зелені, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано — все, все. А за наймичок у Оха мавки — такі зелені, як рута!
— Ну, сідай же, — каже Ох, — наймитку, та поїси трохи!
Мавки подають йому страву — і страва зелена; він попоїв.
— Ну, — каже Ох, — піди ж, наймитку, дровець урубай та накоси.
Наймит пішов. Чи рубав, чи не рубав, ліг на дрівця й заснув. Приходить Ох — аж він спить. Ох звелів наносить дров, поклав на дрова зв’язаного наймита, підпалив дрова. Згорів наймит! Ох тоді взяв попілець, по вітру розвіяв, а одна вуглина і випала з того попелу. Ох тоді її сприснув ясивущою водою, — наймит знов став живий, тільки вже моторніший трохи.
Ох знову звелів наймиту дрова рубати; той знов заснув. Ох підпалив дрова, наймита спалив, попілець по вітру розвіяв, вуглину сприснув живущою водою — з того ледачого парубка та став такий моторний та гарний козак, що ні здумать, ні згадать, хіба в казці сказать.
От вибув той парубок рік. Як вийшов рік, батько йде за сином. Прийшов батько в той ліс, до того пенька обгорілого, сів та й каже:
— Ох!
Ох і виліз з того пенька та й каже:
— Здоров був, чоловіче!
— Здоров, Ох!
— А чого тобі треба? — питає Ох.
— Прийшов, — каже, — за сином.
— Ну, йди: як пізнаєш — бери його з собою, а не пізнаєш — ще рік служитиме.
Чоловік і пішов за Охом. Приходить до його хати. Ох взяв виніс мірку проса, висипав — назбігалось такого півнів!
— Ну, пізнавай, — каже Ох, — де твій син?
Чоловік дивився-дивився — всі півні однакові, один у один, — не впізнав.
— Ну, — каже Ох, — іди ж собі, коли не впізнав. Ще рік твій син служитиме в мене.
Чоловік і пішов додому.
От виходить і другий рік; чоловік знову іде до Оха. Прийшов до пенька:
— Ох! — каже.
Ох до нього виліз.
— Іди, — каже, — пізнавай! — Увів його в кошару — аж там самі барани, один в один. Чоловік пізнавав-пізнавав — не впізнав.
— Іди собі, коли так, додому: твій син ще рік житиме у мене.
Чоловік і пішов, журячись.
Виходить і третій рік; чоловік іде до Оха. Іде та йде — аж йому назустріч дід, увесь як молоко білий, і одежа на ньому біла.
— Здоров, чоловіче!
— Доброго здоров’я, діду!
— Куди тебе доля провадить?
— Йду, — каже, — до Оха виручать сина.
— Як саме?
— Так і так, — каже чоловік. І розказав тому білому дідові, як він Охові оддав у найми свого сина і з якою умовою.