Украинская революция (1917-1921)
Шрифт:
Від п'ятого до семого йдемо невеличкими переходами мальовничою долиною р. Бурулча знову тим самим шляхом, по якому відходив колись з Криму кошовий Іван Сірко з товариством низовим, але тоді за його слідом горіли улуси та нісся стогін, а тепер звенять веселі та смутні пісні, сотні розбігаються на нічліги по аулах і збираються знову в загальну
Справді – старими доріжками – новими шляхами. У середині третього переходу влаштовуємо маневр і беремо з боєм Курман – німецьку кольонію, куди заздалегідь вислано "позначеного ворога".
Курманські німці в паніці, але барон Вехерн, що весь час їде при полку, в захопленню, швидко з'ясовує переляканим мешканцям, що це лишень маневр. Ми ввійшли до містечка з піснями та приняті гостинно, оваційно та добрим обідом. Взагалі Вехерн все нотує записник, "щоби докласти нашому начальству, що це за чудовий полк", і вчить німецької мови Павлушу.
Зокрема, він захоплюється мотивами українських пісень, які занотовує. Найбільше подобається йому "Ой вже років двіста, як козак в неволі", в якій хлопці змінили слова і співають "під німецьким караулом"; Вехерн каже "вундер шен! нох айнмаль, бітте" (6). "Зовсім "призвичаївся старий дядько", – кажуть хлопці, мабуть, до своєї дивізії й не верне, а Корніяшеві клопіт: такої чемерки не знайдеться, бо ж грубий сердега"... У Курмані виїхали наші легкі авта з Джанкоя нам назустріч і повідомили, що, на їх думку, там не все гаразд, бо щойно прийшов ешелон німецької піхоти та бронепотяг. Щоби щось не трапилося, бо ешелонів для нас ще й досі немає та й сідати в них небезпечно.
Передаю свої сумніви Вехерну. Цей сідає в авто і їде з'ясувати, бо, каже, знаю, що ґенерал Кош на нас зокрема сердитий, ви ж утікли йому щось двічи з під носа, пошивши його в дурні, а ще, мовляв, "кадровий" старшина та ґенштабу.
Від Курмана йдемо у повному бойовому поготівлі та заночовуємо в 6-7 верствах від Джанкоя по аулах, а вночі приїздить Вехерн та каже, що це дійсно ґенерал Кош вислав йому курінь піхоти, дві гармати і бронепотяг "для порядку при виході української кінноти з Криму", бо хтось його поінформував, що полк везе багато награбованого майна та коней.
"Я, – каже Вехерн, – приняв ще раз відповідальність на себе. Балакав з ґенералом Кошем і дав йому про вас вичерпуючі інформації, тому піхота та бронепотяг вернули в Сімферопіль, а завтра прийдуть ваші ешелони".
Дійсно, під час нашої вантажки 8 та 9 не було німців, крім етапної півсотні та команданта, який витягався перед паном бароном та поспішав виконати всі його бажання.
Під час цієї вантажки поїхали ми з Вехерном з гостиною до тих представників, які нам помагали, на тій бричці, бувшій Миколи II, з якої хлопці познімали герби і вензеля, намалювавши на їх місці козака з рушницею – тип гербу війська запоріжського низового. По дорозі признався я Вехернові, що це є єдине, що полк "пограбував" у Криму, якщо не рахувати захопленої зброї та з'їдених баранів, але за останні і платимо тими папірцями, які уважаються за гроші. Дня десятого травня без перешкод всі ешелони полку зосередилися на стації Акимівка, чекаючи на пропуск до Мелітополя. Тутки попрощав нас барон Вехерн, який хоч щось і водив рукою коло очей і часто користувався хусткою, ходячи від воза до воза (до речі, його трохи дивувало, що ми відмовились від клясних возів, а всі жили у вантажних), хоч і стискав руки, кому попало, хоч і поцілував Павлушу, але ж "не призвичаївся" і вернув у Крим до "своєї дивізії".
Ось так і скінчилася наша кримська виправа за фльотою.