Відважні
Шрифт:
Коли б Миколка був сам, він, мабуть, зовсім підупав би духом. Але рядом Віктор, відданий, випробуваний товариш.
Колись Миколка ставився до нього як до молодшого і слабкішого. Він старався опікати його. Випробування, через які вони разом пройшли, не лише зблизили хлопців, але якось змінили і їхні взаємини. Непомітно для себе Віктор змужнів, душевно зміцнів. І зараз, коли Миколку стали брати сумніви, Вітя так спокійно і твердо промовляв одне коротке слово «чекати», що знову повертав Миколці впевненість.
…
Миколка зітхає, крутиться на своєму незручному ложі. Зараз його черга спати, але в голову лізуть різні думки… Адже тут, у цьому лісі, він колись гуляв з батьком і дуже боявся відстати від нього і заблудити. Смішно!.. Здається, саме на цій галявинці він знайшов ціле сімейство підосичників з вогняно-червоними голівками. Вони були такі гарні, що жаль було їх зривати. Коли батько і син принесли додому повний кошик, мама замилувалася. Вона любила все червоне…
— Чому ти не спиш? — обізвався з темряви Вітя.
Миколка підвівся, намацав флягу з водою.
— Пити хочеш? — запитав він.
Вітя не відповів. Миколка відпив ковток і знову ліг.
… Мабуть, скоро прийде дозор. Він двічі за ніч відвідує хлопців. Лише після тривалих умовлянь Колесник дозволив хлопцям чергувати на узліссі. Він розумів, як це важливо для Миколки. Але наказав, щоб дозорці стежили за ними.
У лісі знову закричала сова.
— А ти сов не боїшся? — запитав Миколка.
— Колись боявся, — швидко озвався Вітя. Він, мабуть, втомився від довгого мовчання і заговорив скоромовкою: — Мене бабуся завжди лякала: «Як довго не спатимеш, тебе сова в ліс забере!» Я, дурненький, вірив…
— А мене бабуся сажотрусом лякала: «Схопить тебе сажотрус і посадить у чорний комин…» — Миколка засміявся.
Вони балакали, а самі прислухалися. Таємничі шуми темного лісу тривожили.
Ось хруснула гілка. Здається, хтось кашлянув… Хлопці стиснули свої автомати. Хоч вони й чекали дозорців, але хто його знає, що там.
Неподалік тричі голосно свиснули. Після невеликої паузи свиснули ще чотири рази.
— Пішли! — шепнув Миколка. — Це наші!
— Хлопці, де ви там? — нетерпляче окликнув їх знайомий голос.
Федір!.. Нарешті повернувся з рейду! Хлопці вискочили з окопу і помчали на голос з такою швидкістю, що Федір мимоволі відскочив убік.
— От, чорти, так налякали! — вигукнув він. — А я подумав, що на засаду напоровся.
— Вони тут обжилися, — сказав Харитонов, який прийшов разом із Федором. Він запалив самокрутку, звично прикриваючи вогник зігнутою долонею. — У них тепер свій партизанський табір.
— Ну як, хлопці, все
— Чекаємо, — відповів Віктор.
— І довго ще будете?
— Поки не дочекаємося.
Федір помовчав.
— А може, це справа безнадійна? Вже близько двох тижнів минуло.
— Батько сказав, що прийде, — твердо мовив Миколка.
— Ну, добре, — обізвався Федя. — Ми ще до вас перед ранком заглянемо. Зараз ніколи.
— А де Геннадій Андрійович? — запитав Миколка.
Федір відповів не зразу:
— Поїхав.
— Куди?
Федір знову не поспішав з відповіддю.
— У далеке відрядження… — зовсім тихо мовив він і заквапився: — Ну, ми підемо, хлопці…
В тому, як Федір обірвав розмову, Миколка відчув якусь неправду.
— Коли ж повернеться? — наполегливо допитувався він, заглядаючи Федору в очі.
— Коли повернеться? — перепитав Федір. Голос його раптом захрип. — Пожалів вас, хотів приховати… Не повернеться, хлопці. Геннадій Андрійович… зовсім не повернеться. Перед смертю вас згадував. Сумував, що не побачить більше…
Миколка хотів запитати, як загинув Геннадій Андрійович, але не зміг: перехопило в горлі. Він почув обіч схлипування і зрозумів: це плаче Вітя.
Велика Федорова рука опустилася на Миколчине плече.
— Тримайтеся, хлопці, — тільки й сказав він.
… Хлопці не спали цілу ніч. Та ось чіткіше проступили обриси далеких кущів: наближався світанок. І хоч небо було запнуте хмарами, день повільно й уперто перемагав.
Несподіваний постріл, розітнувши лісову тишу, примусив Миколку і Вітю схопитися. Автоматна черга!.. Ще одна!..
— Залишайся тут, а я побіжу за Федором до джерела! — крикнув Миколка, вискакуючи з окопу.
Але бігти вже не було потреби. Десь близько звучали голоси Федора й Харитонова.
— Хто стріляє? — Схвильований Федір підбіг до хлопців. По його правій щоці сочилася кров: поспішаючи, він наткнувся на гострий сучок.
— Знову… І ближче… — прислухався Харитонов. — Треба заховатися…
Вони притаїлися за деревами, тривожно вдивляючись через поле в дальні кущі. За кущами лежала дорога, і стрілянина чулася звідти.
— Там! Там! — раптом вигукнув Вітя.
З кущів вийшли люди. Їх було з десять. Вони побігли полем до лісу. З першого ж погляду можна було визначити: це не солдати. Лише останній з них був у німецькій шинелі. Він біг накульгуючи і часто зупинявся.
Миколка шукав очима батька, але не знаходив. Віктор пильно вдивлявся в чоловіка у німецькому мундирі; наче щось знайоме: маленька голова, хирлява постать, довгі руки…
«Це ж Петро! Поліцай!» — раптом зрозумів він.
В цю мить і Миколка впізнав поліцая. Він кинувся до Федора, який лежав за іншим деревом.